«Напівдемократія»: «знахідки» та вади

Демократія — це вплив демосу на «кратію», переконана науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. Останнє опитування громадської думки, проведене фондом разом із фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» у середині липня, показав, що, на думку населення, перед законом люди в нас не рівні, а правий той, у кого гроші та влада. Як за махрового кучмізму. Тільки 11% опитаних відповіли, що почуваються під захистом закону. У суспільстві яскраво проявилися принципи «дикого капіталізму» — вони можуть діяти й сотні років. Чи можуть люди, відчуваючи «за плечима» соціум, протиставити свої принципи цій «дикості», яка йде від тотальної корумпованості та непрофесіоналізму влади? Розповідає Ірина БЕКЕШКІНА.

Чи впливає населення на владу

Капіталізм перестає бути «диким» тільки за умов реальної демократії, тому у світі свого часу настільки запеклою була боротьба за загальні вибори. І перехід європейських країн на принципи соціал-демократії багато в чому став наслідком загального виборчого права.

Чому ж ні загальні вибори, ні атрибути демократії не захистили Україну від «дикостей» капіталізму періоду початкового накопичення капіталу, зокрема від формування кланово-олігархічної системи влади?

Коли ми запитуємо людей, чи є вибори в Україні демократичним механізмом впливу на владу, позитивну відповідь дають 32%, проте значно більше — 47% респондентів — думають, що вибори в Україні створюють лише видимість демократії. На конкретне запитання, чому ж вибори не стали таким демократичним механізмом, близько половини опитаних (це число виявилося приблизно однаковим і в період «кучмізму», і після виборів 2006 року, і напередодні виборів 2007 року) відповіли, що бачать основну причину в невиконанні політиками своїх обіцянок. Хочеться запитати в народу: а що конкретно вам обіцяли? Конкретних програм у політиків немає. Як же потім запитувати про їхнє виконання?

Люди вважають вибори (від президента до мера) механізмами демократії, які дозволяють впливати на владу. А після помаранчевої революції до механізму виборів громадська думка додала й мітинги з демонстраціями. А от на механізми, що добре працюють у розвинених демократичних країнах, такі, наприклад, як участь у діяльності політичних партій і громадських організацій, звернення до судів та преси, у населення надій мало. Або вибори — або мітинги. Ми живемо від виборів до виборів. А я ще під час помаранчевої революції казала, що революції виникають там і тоді, коли не працюють демократичні механізми. І якщо вони не запрацюють — чекати Майдану чи, що імовірніше, безлічі «майданчиків».

От ми нині сидимо в Інституті соціології на Шовковичній, тут же на першому поверсі розташовується приймальня секретаріату президента. Під стінами — черговий «майданчик». Люди постійно приїжджають з областей і районів домагатися справедливості, скаржаться на беззаконня влади на місцях. Плакати в мітингувальників досить радикальні. «Прокурора на нари!» — мабуть, найм’якша вимога. І це небезпечна тенденція, адже якщо не працює судова система, починається самосуд. Міліції часто доводиться відбивати в натовпу «недорослей» на дорогих машинах, які когось укотре збили, — люди вже не вірять, що суд над ними буде справедливим. За даними нашого опитування, тільки 11% респондентів думають, що перебувають під захистом закону (70% — ні), тільки 8% переконані, що в Україні всі рівні перед законом. Набагато більше впевнених: рівності перед законом немає (74%), переконаних, що перевагами перед законом користуються ті, хто має гроші (76%) і владу (69%). Можна сказати, у свідомості людей судова влада та віра в право зруйновані. Довіряють судам 19%, не довіряють 63%, довіряють прокуратурі 20%, не довіряють 58%, міліції довіряють 24%, не довіряють 62%, і навіть Конституційному суду, який має бути верховним арбітром країни, довіряють 23%, а не довіряють 53%. Арбітрів, яким довіряють та які могли б усіх мудро «розсудити», у країні немає.

Кому довіряють? Як і протягом багатьох років — церкві, армії та ЗМІ. Довіра до церкви в Україні стабільно висока (не має значення — як результат віри, моди чи щирого переконання), довіра до ЗМІ поступово падає, а от до Збройних сил — зростає. Вочевидь, останнє пояснюється, з одного боку, потребою людей у захисті, у «сильній» структурі, а з другого боку — я не виключаю впливу міністра оборони, якому багато хто симпатизує.

Нові вимоги до політиків

Взагалі наші політики лише тоді стануть ефективно працювати, коли ми почнемо реально з них вимагати. Нині, перед виборами, саме час ставити політикам запитання. Відповідно до наших досліджень, громадяни хотіли б знати, що пропонують партії для розв’язання важливих проблем — за це висловився 81% опитаних. Кандидатами на посаду прем’єр-міністра цікавляться 75% респондентів, тими діячами, кого партії запропонують до складу майбутнього уряду — 72%, а силами, з якими партії планують об’єднатися в майбутньому парламенті, — 70%. Приватне життя майбутніх нардепів важливе тільки для 30% опитаних, стільки ж із задоволенням покопирсаються в компроматі на кандидатів у депутати, а от для 50% це вже зовсім байдуже. Навіть фінансові декларації кандидатів становлять інтерес тільки для половини виборців — вочевидь, народ об’ївся всяким компроматом до нудоти. А хотілося б знати щось про майбутні плани, аби партії та політики чітко пояснили людям, для чого вони йдуть у парламент і чим там займатимуться.

Гарячою залишається тема «бізнесмени в політиці». Не розумію, кому потрібно таке лицемірство, коли відомий великий бізнесмен, йдучи в політику, формально переводить бізнес на рідню чи якихось підставних людей? Кого це обдурить? Законослухняний бізнесмен при владі відрізняється від того, кого ми називаємо «олігархом», тим, що не використовує владу в особистих інтересах. Якщо бізнес буде прозорим, можна контролювати, чи лобіюють ті або інші політичні сили інтереси «своїх» бізнесменів. А реальне відділення бізнесу від політики відбудеться тоді, коли всі будуть рівні перед законом, зокрема й в економічній сфері, і підприємцям для розвитку і збереження своєї справи не треба буде йти в парламент. До речі, є вже позитивні приклади — Пінчук і Тігіпко.

Політика по суті — дуже креативна сфера, яка дозволяє реалізовувати потрібні для країни реформи, сприяти її розвитку. У нас же серед політиків дуже багато непрофесіоналів. Коли регулярно публікувати в пресі списки депутатів, які не з’являються на засідання пар­ламенту, рано або пізно вони задумаються, чи варто займатися політикою на шкоду своєму бізнесу. Скільки разів був на засіданнях Рінат Ахметов?

До речі, на Заході в політику йдуть не для того, щоб лобіювати свої інтереси та багатіти, швидше навпаки. В європейських країнах ви не побачите під парламентом такого автопарку, як у нас. Якщо політик їздитиме на супердорогому автомобілі та носитиме казкової вартості годинник, його просто можуть не переобрати. «Народний обранець» зобов’язаний бути делікатним стосовно тих, кого він представляє. У наших же можновладців заведено хизуватися «набором депутата» — дорогими автомобілем, мобілкою, годинником, особняками тощо.

Наші реальні права та свободи

— При всіх недоліках нашої демократії, 45% населення вважає, що саме цей устрій найбільше підходить для України (на авторитаризм «за певних умов» згодний 21%). Хоча громадяни переважно не задоволені тим, як функціонує демократія в Україні, поступово оцінки рівня демократичного розвитку зростають. В опитуванні, проведеному у травні 2004 року, оцінка демократії за десятибальною шкалою («1» — відсутність демократії, «10» — повна демократія) становила 4,86 бала, у червні 2007 року — уже 5,26. Тобто спостерігається якийсь «перехідний стан», але він уже ближчий до демократичного полюса.

Водночас опитування стабільно показують уже хронічні хвороби української демократії.

Головне, звичайно, це нездатність громадян впливати на владу, адже саме в цьому — суть демократії. За часів Кучми, у травні 2004 року, 60% населення вважали, що не можуть впливати на владу, і нині, при Ющенкові,— ті самі 60%. Правда, зросла кількість тих, хто вважає, що впливає на владу — із 12% до 19%.

Друга застаріла хвороба — це корупція. У травні 2004 року 30% громадян відповідали, що їм особисто та їх близьким доводилося дуже часто чи досить часто зіштовхуватися з корупцією і хабарництвом посадових осіб. У березні 2005 року їхня кількість різко знизилася до 20% (понад те, 66% відповіли, що не доводилося з цими явищами зіштовхуватися взагалі). Та сплеск помаранчевої наснаги та надії на право минув. Хабарі стали повсюдним і ординарним способом розв’язувати проблеми. І це зрозуміло з огляду на третю хронічну хворобу української демократії, яка, боюся, уже пустила метастази — це руйнація судової реформи. Поки в нас за тією самою справою «жовтопупенський» суд виноситиме одне рішення, а «синьопупенський» — протилежне, ми можемо залишити будь-яку надію на інтеграцію до Європи. Створити нормальну судову систему, зруйновану спільними зусиллями помаранчевих і синьо-білих, зав­дання номер один, без його вирішення демократичний розвиток неможливий в принципі. Завдання найскладніше, адже який «початковий матеріал»? Старі судді переймаються запитанням: із кого набирати — із випускників юрфаків, де хабарі за вступ найвищі, із того покоління, якому в школі купували оцінки? І чим вони будуть кращі, ніж старі кадри?

Проте не все так погано. Наші ж дослідження зафіксували, що чимало прав у нас реально існують, оскільки це визнають їх «користувачі» — громадяни. Серед реально існуючих прав — право об’єднуватися в політичні партії, право створювати громадські об’єднання, право на свободу віросповідання, на свободу слова, право брати участь у мітингах і демонстраціях протесту, рівноправність національних меншин і рівноправність жінок.

Це зовсім немало. Нещо­давно я спілкувалася з представниками громадських організацій країн колишнього СРСР — вони нам по-доброму заздрять і кажуть, мовляв, нам би ваші проблеми. Так, у нас справді можна вільно мітингувати, не боючись арештів, кийків і службових собак, у нас уже не вбивають журналістів і навіть не саджають до в’язниці, а опозиціонерів ми щодня можемо бачити на центральних телеканалах, у нас вільно працюють громадські організації.

Нам би, користуючись нашими свободами, та відвоювати ті права, яких поки що, за визнанням населення, у країні бракує — це право впливати на рішення влади, право на справедливе судочинство, право бути захищеними від злочинності та від свавілля влади, нарешті, право на гідний рівень життя.

Ми поки ще не вміємо користуватися наявними правами для того, щоб завоювати відсутні. Саме час учитися тепер, адже вибори — це той унікальний час, коли політики чують народ.

У матеріалі використані дані кількох соціологічних опитувань Фонду «Демократичні ініціативи»: 11—16 травня 2004 року; 11—29 листопада 2005 року; 19 червня—2 липня 2007 року і 20 червня—6 липня 2007 року. В усіх опитуваннях вибірка загальнонаціональна, репрезентативна для дорослого населення України (старші за 18 років) за статтю, віком, освітою, регіоном проживання і типом населеного пункту.