«НАМ ДАНО ОСТАННЮ МОЖЛИВІСТЬ...»

Після дискусій, які розтяглися майже на два роки, про фінансові відшкодування колишнім примусовим робітникам, вивезеним нацистами до Третього рейху з країн Східної Європи, у липні нарешті ухвалено закон про німецький фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». Передбачалося, що виплати компенсацій почнуться вже восени, але нині стає зрозумілим: німецька сторона зможе зробити це в кращому разі не раніше як у першому кварталі наступного року — надто багато залишилося невирішених питань.

Те, що жест справедливості відсувається, поза сумнівом, шкода, адже біологічні годинники невблаганно відлічують час. Тішить те, що в Німеччині багато людей починають по-справжньому усвідомлювати рівень і своєї моральної відповідальності за заподіяне їхніми співвітчизниками зло. І намагаються зробити бодай щось для жертв нацизму. Не всі, але багато хто.

У пошуках можливостей (а вони в мене вельми скромні) допомогти читачам, котрі надіслали листи з проханням одержати підтверджуючі документи про їхню роботу під час війни в Німеччині, я дісталася до державного архіву землі Гессен, розташованого в Дармштадті, де познайомилася з його керівником, істориком і архівістом, доктором Клаусом-Дітером Раком. Він не може не викликати щирої поваги: ще задовго до офіційних дискусій про відшкодування колишнім примусовим працівникам він, який народився в повоєнний час, розпочав власне дослідження саме цієї сторінки історії. Без будь-яких розпоряджень згори організував земельний архів промислових підприємств, де систематизовано дані про остарбайтерів, котрі працювали на них, а в державних архівах населених пунктів Гессена створено картотеки, де можна одержати необхідні довідки. І хоча в Німеччині працює Міжнародний центр пошуку для колишніх примусових робітників в Арользені, куди вони переважно й звертаються, проте державний архів Гессена ще нікому не відмовив у проханні допомогти знайти підтверджуючі довідки про роботу в Німеччині. Співробітники цієї служби займаються пошуком документів, хоча це й не входить до їхніх прямих обов’язків. Належно оцінити це не здатен тільки той, хто не знає, як точно німецькі державні службовці слідують і букві закону, і духу інструкції. З ініціативи Клауса-Дітера Рака при бундесархіві організовано спеціальну поштову скриньку, куди можуть посилати запити ті, хто ще не має підтверджень про роботу в Третьому рейху. Звідси листи відправлятимуться до земельних архівів, де фахівці займуться пошуком слідів перебування остарбайтерів у Німеччині. Таким чином, пошук документів набагато спрощується.

Пропоную читачам інтерв’ю, яке дав мені керівник державного архіву землі Гессен Клаус-Дітер Рак.

— У Німеччині ухвалено закон про фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», що, здавалося, розставив усі крапки над «i» у справі виплат компенсацій колишнім примусовим робітникам. Проте гроші надійдуть до одержувачів аж ніяк не завтра. Як ви вважаєте, у чому тут проблема?

— Хоча з приводу виплат учасники переговорів — США та Німеччина, а також представники країн Східної Європи — й дискутували майже два роки, хоча прийнятий закон про фонд німецького уряду й індустрії, але залишилося ще багато невирішених і нез’ясованих питань. Закон набрав чинності в серпні, але до цього якось не подумали про механізм виплат. Щоб він був створений, а тим більше запрацював, варто ще підписати договори з організаціями-партнерами — національними фондами «Порозуміння та примирення», де буде чітко визначено функції кожного учасника. Процес досить тривалий, адже потрібно все врахувати, щоб не залишилося скривджених. Лише після цього можна говорити про початок виплат.

— Коли, на вашу думку, вони можуть розпочатися?

— Відомо, що на початку наступного року. Треба ще багато чого уточнити й затвердити. Проте люди, котрі чекають на виплати, мають знати: у Німеччині всі розуміють, що потрібно поспішати.

— Чи знаєте ви, що в Україні багато остарбайтерів досі не одержали підтверджуючих документів про роботу на Третій рейх? Їхнє становище видається безнадійним: Міжнародна служба пошуку в Арользені, по суті, винесла їм вирок, давши негативні відповіді. Мені ж відомо, що там зібраний найбільший архів, у якому 17 мільйонів даних на колишніх примусових робітників, в’язнів концентраційних таборів і полонених. Чому ж багато людей, котрі по 5—8 років чекали відповіді, одержали з Арользена висновок, що поховав надії на отримання компенсації: «У списках не значиться»? Але коли навіть у списках «не значиться», це ще не означає, що людина в Німеччині не була...

— Так, звісно. Наш архів теж одержує аналогічні запити. Чому виникла проблема одержання довідок з Арользена? На мою думку, існує кілька причин. По-перше, створення монополій ще ніколи не йшло на користь залежній від них людині. Арользену начебто відвели чільну роль у цій справі. Тому інші архіви без особливого зацікавлення включилися, якщо включилися, у пошук: кому потрібні додаткові клопоти? Я не скажу, що всі, але багато хто з них відправляли надіслані до них листи в Арользен із поясненням заявнику, що пошуком займається саме цей архів. Хоча, підкреслю, чимало моїх колег, співчуваючи цим людям, уважно поставилися до листів і відправили потрібні довідки адресатам.

По-друге, Арользену з його 400 співробітниками не встановили терміни пошуку, тому вони й не поспішають, хоча на опрацювання такого листа потрібно лише близько двох місяців. По-третє, Арользен не вважається архівом, тому в його штаті нема ані істориків, ані архівістів. Більше того, щоб розібратися з подібними листами, мало бути істориком і архівістом, слід ще й вміти співпереживати. Треба сказати, що інші архіви не мають доступу до документів в Арользені, а сам центр пошуку не дає нам ніяких довідок, що, на мій погляд, просто незрозуміло.

І по-четверте, але цілком можливо, що це найголовніша причина, — люди є люди — у даному випадку вони мають роботу доти, поки одержують запити. Існує припущення, що в Арользені відкладено сотні тисяч листів від остарбайтерів у резерв на майбутнє. Тому заявники можуть ще довго чекати відповіді...

— Чи можуть національні фонди «Порозуміння та примирення» займатися пошуком підтверджуючих документів для колишніх примусових робітників?

— Відверто кажучи, я не розумію, чому люди самі звертаються в Арользен — без знання мови, дуже часто плутаючи назви і місцевості, і підприємств або господарств, де вони працювали. Це мають робити фонди на місцях, знову ж таки залучаючи до такої роботи не лише істориків, а й людей, котрі просто не лінуються зазирнути в географічну карту. Адже закон про німецький фонд «Пам’ять, відпові- дальність, майбутнє» цілком чітко й однозначно підкреслює, що пошуком документів передусім мають займатися партнерські організації, тобто національні фонди «Порозуміння та примирення». Німецький уряд фінансує цю роботу, як, власне, і самі фонди. До речі, ще одна важлива обмовка в німецькому законі про фонд: якщо в колишнього примусового робітника недостатньо потвердних документів, то досить показань свідків про нацистські переслідування. У цьому разі фонди «Порозуміння та примирення» зобов’язані направити відповідний запит до Міжнародної служби розшуку (Internationalen Suchdienst — ISD) або в інші архіви. Оскільки запити національних фондів «Порозуміння та примирення» розглядаються в прискореному порядку, вони одержують відповіді швидше, ніж, скажімо, коли б людина звернулася туди особисто.

— І нині створено поштову скриньку при бундесархіві. Чи з’явиться в колишніх примусових робітників додаткова можливість усе-таки одержати потрібний документ?

— Звісно. Усі вони будуть розглянуті дуже швидко, адже тепер листи опрацьовуватимуть не у величезному центрі в Арользені, а в архівах тих місцевостей, де людина працювала.

— Я передала вам листи від колишніх українських примусових робітників, котрі також одержали з Арользена відмову чи взагалі не одержали ніякої відповіді. Прочитавши їх, а в кожному викладено тяжку, часом страхітливу за стражданнями долю, я зрозуміла, чому нелегко шукати такі документи. Люди пишуть про те, яких поневірянь і мук вони зазнали, називають імена своїх тодішніх «власників», що вони робили, інколи змальовують свої почуття навіть у віршах, але... забувають вказати хоча б місцевість або назву підприємства, де працювали. Інші назви перекручені — їх написали, як колись запам’ятали на слух. Добре, коли лист містить дані, що вказують хоча б приблизно на місце роботи, як, приміром, один читач написав, що працював у Франкфурті-на-Майні, але не пам’ятає назви підприємства. Номер трамвая, на якому він їздив на роботу, пам’ятає, зупинку, до якої їхав — теж, а от назву підприємства забув. Я проїхала за цим маршрутом: справді, зупинка досі так називається, але вона знаходиться поруч із парком. Чи можливо розшукати це підприємство, щоб людина могла одержати довідку? Чи можливо знайти підтверджуючі документи інших читачів, що надіслали листи до редакції?

— Якщо говорити про останній приклад, то дізнатися, що це було за підприємство, не так уже й проблематично — варто подивитися в архівах списки підприємств з адресами, які працювали у Франкфурті під час війни. Ми спробуємо допомогти всім, що написали листи. І коли в останніх є хоч якась назва, то ймовірність успіху дуже висока. Адже перебування людини у фашистському рейху фіксувалося принаймні чотири рази: на комунальному рівні, в окружному й земельному відомствах, а також у лікарняних касах. До речі, хоч це й був воєнний час, але всі працюючі страхувалися в пенсійному фонді. Якщо людина відпрацювала не менше 16 місяців, то вона має право на пенсію. Мені важко сказати, як могли б реалізувати це право колишні примусові робітники з України — це хороше питання для адвокатів, але ж надто цікава деталь. Крім цього, свої архіви мають також підприємства. Я хочу сказати, що, виявивши деяку завзятість, сліди людини все-таки можна відшукати. До речі, ми зробили запит у московське товариство «Меморіал», яке має потужний банк даних на колишніх остарбайтерів, вивезених з території СРСР, з проханням надіслати нам дані про українських примусових робітників. Воно люб’язно надало таку інформацію. Ми її обробляємо, щоб відправити в український фонд «Порозуміння та примирення» як підтвердження для тих, хто працював у землі Гессен.

— Багатьом людям надійшли відповіді, що архів тієї місцевості, де вони працювали, згорів під час бомбардування...

— Але це вже людина має бути дуже нещасливою, щоб згоріли всі 4 або навіть 5 архівів! Хоча б один повинен уціліти. Якщо, звісно, дуже хотіти знайти.

— Але ж промислові підприємства не бажають відкривати свої архіви.

— Хіба незрозуміло — чому? Кому хочеться признаватися, що брав участь у такій ганебній справі? Нехай не ти, то твої найближчі родичі, котрі залишили в спадок непоганий капітал. Та й в архівах зберігаються такі прості, але такі жахливі дані, приміром, хто від чого помер, хто що вкрав і як був покараний, який одяг і скільки його видавали на кожного працюючого, раціони харчування й т.д. Коли помізкувати над цими фактами, багато чого можна дізнатися. Приміром, що люди вмирали від недоїдання, а до концтабору відправляли за вкрадену картоплину. Знову ж таки, коли постане питання про пенсії — хто й скільки має платити? Тому не потрібно тішити себе надією, що до фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» вони вступили тому, що, як написано в преамбулі закону про фонд, «усвідомили свою моральну відповідальність». Щоб знайти відповідь на це запитання, потрібно читати заключні розділи, де вказується, що вони одержують правову безпеку й не платитимуть штрафи за експорт своєї продукції на світовому ринку. Хоча, звісно, є винятки. Приміром, відома вам фірма «Мерк», яка оголосила про свій намір виплатити по 10 тисяч марок усім, хто працював там під час війни і хто тепер відгукнеться. Та й то, як сказати — добровільно: відкрилися деякі дані про те, як саме тут використовувалася підневільна праця, здійняла галас преса, включилися адвокати жертв нацизму. Тоді фірма погодилася виплатити гроші, але її архіви так і залишилися поза доступом до них. Хоча за законом вони мають це робити, проте за тим же законом держава не може претендувати на майно фірми, яким є архів.

— Ви так багато працюєте в цьому напрямку, що виникає запитання про ваш якийсь особливий інтерес до цієї проблеми. Це так?

— Я ж не тільки архівіст, а й історик також. А це теж одна, ще мало вивчена її частина. Адже для багатьох людей і протягом майже півстоліття, власне кажучи, не існувало поняття «примусові робітники». Ми знали, що під час війни в Німеччині працювали люди з інших країн. Що такого страшного? Їх і зараз у нас кілька мільйонів. Але коли про це розпочали дедалі більше говорити й обговорювати в суспільстві, з’явилися статті в газетах, я став по-справжньому вивчати цю тему. І дійшов висновку, що Німеччина, відправивши таку величезну кількість чоловіків на війну, не змогла б прогодувати ані армію, ані цивільне населення. Її промисловість, особливо військова індустрія, не змогли б функціонувати, якби вона не використовувала ганебну рабську працю насильно вивезених до рейху з окупованих територій Східної Європи. Вдумайтеся: 50% усіх працюючих з 1942 року в сільському господарстві й понад 30% — у важкій промисловості були примусові робітники. А в комунальних господарствах, легкій і харчовій промисловості, на брудних і важких роботах були зайняті тільки вони. На маленькій молочній фабриці мого діда теж працювали полонені французькі солдати. Йому їх надіслали замість тих робітників, котрих мобілізували на фронт.

Треба сказати, що в німецьких архівах дуже багато таких свідчень, які ще не раз вибухнуть, щоб вразити самих же німців, не кажучи про інший світ...

— Ваша родина мала якесь відношення до війни з СРСР?

— Безпосереднє: на східному фронті воював мій батько і два моїх дядьки. Обидва були в радянському полоні. Від них я практично нічого не дізнався, позаяк про цю частину свого життя вони розповідати не бажають. Тепер розумію чому: тривалий час у нас вважалося, що вермахт не причетний до злодіянь на окупованих територіях. Але після гучної фотовиставки про вермахт у роки Другої світової війни, яка демонструвалася в більшості великих міст Німеччини й, до речі, викликала величезний інтерес, ця думка змінилася.

— Скажіть, пане Рак, чому ви все-таки займаєтеся цією копіткою справою — допомогою колишнім примусовим працівникам?

— Тому що ми, покоління, народжене після війни, одержали зараз останню можливість розділити відповідальність за зло, заподіяне старшим поколінням. Це важливо зробити нині, поки ще живі люди, котрі потерпіли від німців. Ми ще можемо ввійти в контакт із ними, можемо віддати їм щось, змінити їхню думку про нас. Це в наших силах. Недавно Нобелівський лауреат, якого читають і шанують, письменник Гюнтер Граас, звернувся до німців із закликом — створити народний фонд для того, щоб колишні примусові робітники, котрі працювали в родинах або в сільському господарстві й не увійшли до жодної з категорій, що претендують на компенсації, теж не залишилися скривдженими. Він запропонував кожній людині, у тому числі школярам, перерахувати в цей фонд хоча б по 10 марок — вартість одного квитка в кіно. Він сподівається, що йому в такий спосіб удасться зібрати 10 мільярдів марок для цієї категорії жертв нацизму. Я теж став членом фонду, перерахував частину мого заробітку на його рахунок. Хоча б так ми маємо покаятися за наші гріхи.

Виступаючи в газетах і розповідаючи про свої архівні знахідки, своє ставлення до цього періоду, я живу надією, що історія все-таки чогось навчає нас...

— Багато німців думають так?

— Не всі, але ті, що поділяють мої погляди, обіймають високі посади в державі й можуть зробити дуже багато.