Нам потрібен новий, справжній націоналізм

Важко уявити дискусію щодо мовного питання десь у Великій Британії, Франції, Німеччині.

У кожній із цих країн є державна мова, якою говорить більша частина населення, що дозволяє людям спілкуватися одне з одним і державою. Водночас у цих країнах живуть вихідці з колишніх британських колоній, з Алжиру, італійці, іспанці, турки… Багато хто з них добре знає офіційну мову, багато хто - погано. Чимало громадян погано знає навіть рідну мову. Як і в нас, у них багато розумних і дурних, патріотів і не дуже, але ніхто нікого не навчає мови насильно, не докоряє незнанням мови, не звинувачує в недостатності патріотизму інакомовців. Усе регулюють закони, традиції, ринок і здоровий глузд.

У нас - інакше. Гарна, співуча українська мова перестала бути просто інструментом спілкування, способом передачі інформації і частиною культури. Мова стала догмою, жупелом, маркером, способом поділу на своїх і чужих, зброєю війни з інакомисленням. Горезвісне мовне питання в Україні гостро постало з трьох причин.

По-перше, Російська імперія, Польща, Австро-Угорщина, СРСР зробили дуже багато для придушення української національної ідентичності й передусім української мови. Спроби знищити українськість викликали зворотну захисну реакцію людей - носіїв і хранителів мови й культури. Тиск на українство завжди був таким сильним, що ненависть до окупантів і асиміляторів іноді з цілком зрозумілих підстав вироджувалася в непрезентабельну ворожість до решти інородців та іновірців. Відгомони цієї ворожості до євреїв, греків, циган, молдаван ми, на жаль, буває спостерігаємо й сьогодні. А умовний вододіл по мові нерідко розділяє й близьких духом людей - справжніх патріотів України. На жаль, розділяють нації саме окремі носії української мови, які виступають непримиренними борцями "за мову", якої в сучасній Україні вже давно ніхто не обмежує.

По-друге, природне прагнення народу зберегти свою мову і свою культуру експлуатують так звані націоналістичні партії й політики. Так звані, бо справжні націоналісти представляють і захищають інтереси нації, а не роблять ставку на національні символи й національність, за якими вони виокремлюють з-поміж інших виборців свій електорат. "Націоналісти", які є такими ж виразниками інтересів олігархічних груп, як і інші партії, фактично приватизували міфологізовану історію боротьби за незалежність, мову, фольклор, імена лідерів визвольного руху. Псевдонаціоналісти у боротьбі за владу протиставляють громадян - українців і неукраїнців - за національністю, прагнучи заручитися підтримкою тих верств населення, які є носіями мови і культури. По суті, це той самий прийом, яким користуються "інтернаціоналісти" - князі сходу України: виокремлення свого електорату поділом на "захід" і "схід", на російсько- й українськомових, на "антифашистів" і "бандерівців".

По-третє, війна. Майдан був багатомовним, полікультурним, проєвропейським і навіть космополітичним. Спроби протиставити йому "Антимайдан", зіграти на звичному поділі українців на "западенців" і "східняків" виглядали безглуздими й не мали жодного успіху, бо, попри всю зовнішню космополітичність, Майдан був яскравим проявом справжнього українського націоналізму - як прагнення справедливості, безпечного, вільного й заможного життя в Україні.

Назва "Євромайдан" з'явилася не тільки тому, що приводом до початку протестів став розворот Януковича від Європи до Росії, а й тому, що Майдан орієнтувався на загальнолюдські, європейські цінності, що не мають нічого спільного з крайнім правим "національним" націоналізмом. Але анексія Криму, що не забарилася, війна в Донбасі призвали в стрій "символічний націоналізм" як спосіб ідентифікації "наших" і "ненаших"; національні символи стали символами боротьби з агресією. Герої національно-визвольного руху, символіка УПА, повстанські пісні, українська мова стали раптом неймовірно затребуваними й популярними. Це автоматично зміцнило позиції "націоналістичних" партій і радикально налаштованих носіїв української мови.

І тут, можливо, ще одна причина гостроти "мовної проблеми" - педалювати цю тему можуть і агенти впливу Кремля, яких у нас повнісінько у всіх державних структурах і політичних партіях. Очевидно, що нашому ворогові дуже хочеться розірвати Україну на частини, а конфронтація в суспільстві щодо мови - найлегший, найпідліший і найефективніший спосіб. У Кремля це вже раз вийшло - в Криму, і майже вийшло в Донбасі. Але якщо в Криму й Донбасі як детонатор використовували ідею спільного "русского мира", за яким ностальгують ті, хто від самого початку, з моменту краху СРСР, був більше емоційно й економічно прив'язаний до Росії, а не до України, то тепер ми бачимо, як наш ворог щосили намагається розколоти патріотично налаштовану частину українського суспільства, вбити клин між українсько- і російськомовними, між шанувальниками символів і героїв УПА і тими, хто не приймає вшанування гренадерів дивізії СС "Галичина", між українцями й росіянами, між тими й іншими і євреями тощо. І тут традиційна риторика "націоналістичних" партій, заяви окремих функціонерів "націоналізму" грають на руку нашому ворогові. Здається, наші "націоналісти", які влаштовують смолоскипові ходи й бійки навколо перейменувань, готові віддати частину країни разом із населенням, аби тільки зберегти й зміцнити вплив на свій звичний електорат.

Беззастережно й обов'язково нам потрібна протекціоністська політика, що підтримує й заохочує повсюдне використання української мови. Після століть дискримінації без цього не обійтися. Але політика ця має бути не декларативною чи формальною, у вигляді законів - ні. Маємо витрачати гроші на створення вечірніх шкіл, курсів з вивчення української мови й культури у всіх містах України. На телебаченні й радіо мають бути навчальні передачі, які популяризують мову. Однак цей протекціонізм у жодному разі не повинен хоч якось зачіпати інтереси російськомовного населення й інших мовних груп громадян. У цьому питанні неприпустиме насильство, що неминуче призведе до розколу в українському суспільстві.

Та найголовніше - нам потрібна нова парадигма українського націоналізму. Націоналізм Коновальця, Бандери був затребуваний сто років тому. Зараз ми живемо в іншому світі, Україна здобула незалежність, а російськомовні українці, українці польської, угорської, румунської національності не мають жодного стосунку до окупантів, гнобителів українства, гонителів української мови й культури, асиміляторів. Нині ворогами націй є безвідповідальність, дурість, боягузтво… Усі ці можновладні злодії, феодали, які вбираються у вишиванки й говорять українською мовою. Саме ці маніпулятори і є кінцевими бенефіціарами "націоналістичного руху".

Нам потрібен новий, справжній націоналізм - націоналізм батьків-засновників Сполучених Штатів, націоналізм Ататюрка. Адже насправді націоналізм - це не смолоскипові ходи, не побиття учасників гей-парадів, не символи й не ідоли. І не нав'язливе бажання негайно змусити всіх розмовляти українською мовою. Справжній націоналізм - це любов до своєї Батьківщини, готовність зі зброєю в руках захищати свій мир, свій спосіб життя, свій дім, свою родину, і це непримиренність до несправедливості й беззаконня. Націоналізм - це не дешевий популізм. Це важка робота на благо своєї нації, своєї країни.