НАД ВЕСЕЛИНІВКОЮ ВІЄ ВІТЕР ЗАБУТТЯ…

Приїхали в те село,

Щось мені не весело.

Укр. нар. пісня

Веселу назву село одержало у 50-ті роки минулого століття, а до того часу було відоме як Скопці. Можливо, в ньому й справді жили скопці? Можливо, інша таємниця криється у дивній назві…

У 60-ті роки на території села, а точніше — нинішньої школи, розкопавши одну з величезних могил, археологи дійшли висновку, що рештки видобутих речей належать часам турецької неволі. На жаль, розкопки на тому й припинилися. Не зізнається, де осіли награбовані нападниками скарби нашого краю, і висохла річка Альта. Разом із викраденими цінностями, поглинула вона ворожі судна поблизу Скопців. З часом змінила русло, а пізніше зникла і сама.

Побутує думка, що від назви старовинної зброї — дарди — поширене у Веселинівці прізвище Дарда. Схожу назву має й одна з могил неподалік села — Дардиха.

Проте є ближчі, не до кінця зруйновані вітрами забуття часи (кінець XIX—середина ХХ ст.), про які слід згадати, поки не пізно.

До Жовтневого перевороту скопчани обробляли землю, плекали сади, виноградники, які належали поміщиці Анастасії Василівні Семиградовій. Вона мешкала у просторому світлому будинку, що напівзберігся дотепер, і… будувала. Лікарню, школу, вчительський будинок, паровий млин (не встигла закінчити). «Така-сяка» багачка намагалася давати освіту сільській голоті лише за те, що діти влітку випасатимуть їй худобу. Про високий рівень підготовки як викладачів (навіть із-за кордону), так і школярів свідчить диплом однієї з випускниць гімназії. Він зберігся до наших днів. До чималого переліку дисциплін входить і рукоділля.

«Золоті руки» Анастасія Василівна вміла помітити і підтримати. Завдяки саме їй світ побачив роботи Ганни Собачко-Шостак, Параски Власенко, Наталії Вовк та інших талановитих скопчан, а село стало осередком ткацтва та килимарства у районі.

Про творчий шлях кожної з майстринь детальніше розповідає у своїх трудах мистецтвознавець Будник-Сіверський.

Та навіть генії не вічні. Але, на жаль, вшановувати і берегти пам’ять про них — обов’язок лише знекровленого перебудовами села, де починалося становлення митців.

Старесенький будиночок (колишній маєток Семиградової) перетерпів найабсурдніші метаморфози: світлиця—комуна—гуртожиток—клуб—ясла—шорня (роки колективізації) — комора (голод 33-го) — і, нарешті, шкільна бібліотека та перші-треті класи загальноосвітньої школи. Він пам’ятає всіх, кому давав своє тепло. Пам’ятає портрет «батька всіх народів», зображеного на власній стелі племінником Ганни Федосіївни — Іваном Сидоровичем Собачко (розвитку його таланту перешкодила війна). Не забувають стіни і Ганну Йовхимівну Дериболот, яка відтворила портрет кривавого вождя на килимі.

І Г.Дериболот і її сестра Зінаїда Дроботенко (вишивальниця) вкладали у мистецтво не тільки душу, вони віддали йому і свій зір.

Перед Жовтневою розрухою А.Семиградова виїхала до Москви, а згодом допомогла перебратися туди і Г.Собачко-Шостак, де майстриня продовжувала творчо працювати. Син Ганни Федосіївни чимало зусиль доклав, щоб столиця Росії допомогла зберегти пам’ять (бодай у граніті!) про його малограмотну і водночас таку геніальну матір.

А ось Параска Власенко, мовчазна красуня-художниця, всю себе присвятила лише мистецтву. Не дочекавшись коханого з війни, вона знайшла собі розраду в малюванні. Скромна і замкнута, у своїй творчості вона щедро розкривалася квітковим розмаїттям краси та любові. Ніхто не розгледить у роботах майстрині її майже трагічної долі. Не позначилися на квітучих полотнах ні голодування, ні поневіряння на окупованій загарбниками батьківщині. Мати згадує, як у 1942 — 1943 рр. вона мешкала з художницею в одному бараці. На зауваження, навіщо та малює на стінах після важкої роботи, тьотя Паша незмінно відповідала: «Війна колись-таки скінчиться, тому не можна втрачати професійних навиків». Ось так у найскрутніші хвилини життя, коли все рідне довкілля ревло і стугоніло від вибухів (навіть Гайдар у своїх спогадах відзначив, що у боях за Скопці втратив найбільше друзів), художниця рясно сіяла свої дивні квіти, звеселяючи ними серця поневолених, як і вона, земляків.

На жаль, не розкаже, навіть не нагадає нашому сучасникові про цю жінку меморіальна дощечка на якійсь зі стін будинку неподалік Києво-Печерської лаври, де жила і працювала Параска Власенко разом із народною майстринею-килимарницею Наталією Вовк. Не збереглася й могилка на Байковому цвинтарі. Художниця непомітно перейшла у свої квіти.

Скромно доживають віку талановиті килимарниці Лукина Сафонова (Собачко) та Марія Щур...

Прізвище відомого українського письменника В.Дарди, також уродженця Скопців, таїть у собі сиву і нелегку долю села. Долю, яка стосується всієї України, а не лише маленького гурту людей, зацікавлених у збереженні світлої пам’яті про своїх геніальних земляків. Скопчанам є що показати сучасникові, та й напівзруйнованому будиночку не звикати до найнесподіваніших перетворень. Відродись він Музеєм народних ремесел — воскресли б у пам’яті далекі й несправедливо забуті часи наших талановитих пращурів. І, може, легше було б йому, розгубленому, самоідентифікуватися, як тепер кажуть, і визначити нарешті для себе таку потрібну національну ідею...

Про нашу проблему знають у Лізі українських меценатів, у Державній службі охорони культурної спадщини і, звісно ж, у Переяславській облдержадміністрації. Руки не простягнув ніхто. А час невблаганно руйнує пам’ятники і пам’ять.