«На всіх стихіях людина — тиран, зрадник чи в’язень», або Амбівалентність як сполучення раю і пекла... в одній голові

Термін «амбівалентність» позначає одночасне існування протилежних відчуттів, настанов, прагнень, які проявляються стосовно інших осіб, предметів, ситуацій. Для нас цей стан завжди був актуальний. Начебто, за всіма канонами, потрібно любити ближнього свого (хай не більше, ніж себе, але як себе — вже точно), потрібно підставляти другу щоку, не шукати вигоди з добрих стосунків, потрібно мати переконання й знати, чого ти хочеш. І, звісно ж, потрібно бути послідовним, адекватним собі в кожен момент життя. Але насправді… в одній голові, незалежно від віку і навіть політичних переконань, намішано всіляких суперечностей стільки, що іноді здається, тільки ними й можна описати наш менталітет.

Згадаймо оповідання «Коли рак свиснув» неповторної Теффі: «Акціонерне товариство «Містер Джеб енд компані» оголошує, що 25 грудня цього року вперше свисне рак і здійсниться найпалкіше бажання кожного зі ста людей. Готуйтеся!»

Жахлива ніч змінила моторошний вечір. Ніхто не спав. Пригадували власні чорні бажання й чекали виконання над собою чужих бажань. Люди гинули, мов мухи. В цілому світі тільки одна якась дівчинка в Північній Гвінеї виграла від рачиного свисту: у неї зникла нежить за бажанням тітки, якій вона набридла постійним чханням. Решта всіх добрих бажань (якщо тільки вони були) виявилися дуже млявими, щоб рак міг насвистати їх виконання. Рак здох. На надгробку викарбували: «Тут спочиває екземпляр рака, який свиснув (власність «Містер Джеб енд компані») і який утамував душі людські, наситивши найпалкіші їхні бажання. Не прокидайся!»

Як народ ми маємо блідий вигляд — немає в нас солідарності. Це зауважив і Лесь Подерв’янський у своїй п’єсі «Данко»: ось дивний людинолюб видирає в себе серце, аби його полум’ям вказати шлях своєму народові, серце гасне (на нього ще й наступає хтось із ведених). Тоді Данко вириває в себе легеню й освітлює своєму народові шлях в інший бік, а коли воно дотліває, позбавляє себе нирки й указує ще кудись. Одне слово, народ нарешті чекає агонії і... — кидає свого месію, розібраного, як в анатомічному атласі, після чого вирушає кудись навмання, аби від нього подалі.

«Тіло» нашої країни не має кістяка

Наш співрозмовник — академік НАНУ, директор Інституту філософії НАНУ імені Г.Сковороди, філософ, культуролог та історик Мирослав Попович.

— Світоглядна амбівалентність українців не може не дивувати. Наші суспільні зв’язки часто не сягають далі родини і колег, суспільні рухи часто локальні, а бажання дуже вітальні — зміцнювати сім’ю й заощаджувати гроші. Однак хтось сильний і мудрий повинен узяти на себе місію врятувати такий чудовий роз’єднаний народ... Згадаймо Ремарка: «Стара притча про стадо моржів: сотнями лежали вони на березі, прийшов мисливець і став одного за одним прикінчувати палицею. Об’єднавшись, вони могли б легко розчавити його — але вони лежали, дивилися, як він, убиваючи, підходить ближче й ближче, і не рухалися з місця: адже вбивав він усього лише сусідів — одного за одним...»

Кожна нація в політичному розумінні, кожне громадянське суспільство держави має бути солідарним у певних межах: воно не може бути абсолютно солідарним, оскільки існують групові й особисті інтереси, — але є межа, за якою особисті й групові інтереси мусять відступати перед солідарністю. Якщо її немає, держава занепадає, її роздирають протиріччя, вона не здатна проводити будь-яку консолідовану політику. Це не раз було проілюстровано в історії України, і розвалювалася вона на уламки не раз — і це нещастя. Які виходи із цієї ситуації? Усі можуть об’єднатися навколо спільного ворога, тому держава навіть часто ініціює його створення. Добре, якщо за кордоном, а то й якийсь народ усередині країни може стати ворогом (зазвичай використовують якісь традиційні непорозуміння — скажімо, з євреями, татарами чи поляками).

Коли ми поглянемо на історію Америки останніх десятиліть, побачимо там саме затяту боротьбу за національну солідарність: дуже велика робота проводиться для того, щоб не було ворожості стосовно афроамериканців, просто колосальними заходами був викорінений антисемітизм. Усе це — заходи задля досягнення солідарності, інакше жоден уряд не втілить у життя свою політику.

А ми навіть не оцінювали чинників, які зумовлюють процеси диференціації в суспільстві. Підстав для розколу всередині країни в нас немає, проблеми однакові — що на Донбасі, що на Вінниччині чи Львівщині, — але залишається фактом, що Україна розділена на дві сфери впливу, які приблизно збігаються з поширенням української чи російської мов, і територіальна спільність виявляється найсильнішим чинником. Немає солідарності навколо цих національних проблем, але їх потрібно вирішувати, це на користь країни.

Немає самого кістяка, на який має «нанизуватися» тіло країни. В історії України не було періоду, коли суд тут був суверенним. А тільки за наявності неупередженого суду, безстороннього закону створюються умови для солідарності.

Загрузнувши в проблемах виживання, люди не бачать, що нині ми стоїмо на роздоріжжі і повинні зробити дуже важливий вибір. Сьогодні в Україні 16% населення живе в містах-мільйонниках. Норма ж — до 10%, як у Європі. Величезні міста характерні для Ірану, Єгипту, держав Азії та Африки. Сьогодні ми перебуваємо між стандартом європейським і стандартом афро-азіатським. Якщо й далі у нас спостерігатиметься такий «розгул стихії», то в Києві житимуть десять мільйонів людей. А всі інші будуть «тулитися» до кордонів і портів, де можна буде якось викрутитися за рахунок контрабанди. Село вмиратиме — там і зараз майже нікого не залишилося. Село — наша зона нещастя. Це тип розвитку третього світу: немає внутрішнього ринку — всі бідні. Це шлях пауперизації більшості населення, він звужує внутрішній ринок: все працюватиме на експорт, сіятимемо не хліб, а ріпак і соняшник. На цьому шляху нас чекає розпад навіть тієї примітивної солідарності, яку маємо нині.

Ми повинні навчитися бачити далі й думати глибше, ніж від виборів до виборів, адже ми вже більше половини шляху пройшли по афро-азіатському шляху. Якщо так піде й надалі, від нас відгородиться світ, ми станемо небезпечними. Нам потрібно діяти, щоб урятувати високу культуру і село з його специфічною культурою (не можна стояти на місці: адже велосипед, зупинившись, падає).

У Швейцарії президент і міністр освіти ніколи не відвідують університетських свят. Вони ходять на торжества в ремісничі училища, які готують сажотрусів. Сажотруси ходять у своїй уніформі — на них дивляться, як на театральних зірок. Європа знає, що потрібно берегти ремесло і село, на село витрачають колосальні кошти — не на те, щоб воно сіяло, а щоб просто жило.

Торік у деяких ЗМІ «відзначали» сторіччя Брежнєва — і все було так чудово: і плейбоєм він був, і яхтсменом, і життям насолоджувався, і стабільність за нього була. А паралельно по телевізору показували шестисерійний фільм «Дисиденти» —про людей, які заплатили свободою за право бути громадянами. Тут навіть не про суперечливість людської свідомості йдеться, а про якесь шизоїдне розщеплення суспільної моралі.

Таке «розщеплення» може поєднуватися і в одній окремо взятій голові. Якщо брати нашу національну свідомість у цілому, то вона має шизоїдні риси. У Німеччині теж була стабільність за Гітлера, і роботи всім вистачало. Але сучасні німці солідарні в тому, що нацистський режим був злочинним. Закон забороняє стверджувати, що не було Голокосту, — і переслідує людей, які хочуть применшити злочини тодішньої влади. А уявіть, якби в нас сиділи у в’язницях ті, хто каже, що не було 1933 року з його масовим знищенням людей, не було масового терору 1937 року, не було Голокосту. Сиділи б за спробу знищити самі засади суспільства. Люди можуть помилятися у виборі політичного лідера, але не мають права помилятися в таких речах, наслідком яких є масова смерть і масові нещастя.

Амбівалентність усередині нас

Наскільки амбівалентність притаманна нам усім? Хто схильний до рефлексії, знає про насолоду відокремлювати свої пороки від чеснот і розуміє, що іноді це неможливо?

На наші запитання відповідає завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної і політичної психології АПН України доктор психологічних наук Вадим Васютинський.

— Чи всі ми амбівалентні?

— Амбівалентність — це нормальна риса кожної людини. Якщо йти за канонами класичного психоаналізу, наша внутрішня, глибинна суть є суперечливою. У глибині нашої любові лежить ненависть, а в глибині ненависті — любов. Навіть у стосунках матері і дитини є елемент ненависті (!). Мати піклується про дитину, забезпечує її потреби, тобто вона дитині необхідна. І водночас мати обмежує дитину, щось забороняє їй, карає. Отже, навіть у цьому можна побачити амбівалентність. Із психотерапії дуже добре відомо, що ніхто так не дошкуляє нам, не ранить нашого самолюбства, гордості та гідності, як найближчі люди.

Фромм писав, що людині притаманне прагнення бути вільною, але разом з тим, коли свободи досягнуто, вона починає її уникати, адже бути вільною означає ні від кого не залежати, брати на себе всю відповідальність за власне життя — а це дуже важко, дуже кортить сховатися під чиєсь крильце, побути під чиєюсь опікою. Ми належимо до патріархального суспільства — хочемо, щоб нас любив і охороняв хтось добрий і сильний, наприклад, влада. Втім, це прагнення є загальнолюдським.

Те, що Україна ідеологічно розділена на дві частини, теж є ознакою амбівалентності нашого суспільства. Звісно, дуже погано, що ми ніяк не можемо вибрати єдиного національного лідера, але водночас у цьому є й великий плюс, оскільки суспільство «змушене» розвиватися та очищатися. У білорусів і росіян, приміром, процеси саморозвитку суспільства, рух до громадянського суспільства фактично завмерли. Адже на виборах у Росії не громадяни вирішували, хто буде наступним президентом, а Путін призначав собі наступника.

Але все ж таки в поділі нашої країни на Схід і Захід потрібно шукати компромісу. Мені здається, що «біло-сині» в цьому плані пройшли дещо більший шлях, ніж помаранчеві. Так звані донецькі раніше орієнтувалися на Москву, тепер зробили «кидок на Київ». Але, прийшовши до влади, вони просто зобов’язані українізуватися політично, ідеологічно, культурно й ментально, бодай вивчити мову. Така зміна є глибоко символічною, і я переконаний, що остаточне відродження України відбудеться саме на Сході.

— Чи є наслідком амбівалентності мовна проблема?

— Безперечно. Сьогодні в суспільстві щодо мови конкурують дві позиції: за повсюдне переважання української мови висловлюється 35—40% населення, а за двомовність — 50—55%. Але характерно, що із цих 55% велика частина, приблизно 30%, — це громадяни, які вважають, що двомовність має бути не скрізь, а в окремих регіонах — там, де домінує російська мова. Гадаю, саме таке рішення могло б стати основою компромісу, який заспокоїть і задовольнить більшість громадян України.

Етнічні спільноти також зазнають труднощів, пов’язаних із амбівалентністю. Вони хочуть, з одного боку, інтегруватися в суспільство, а з іншого — зберегти свою ідентичність. Кримські татари вирішують проблему, до яких шкіл віддавати дітей — до кримськотатарських чи російських. Така ж ситуація в кількох мільйонів російськомовних українців, які відчувають потяг і до російськомовної культури, і до українського коріння. Це вічні проблеми.

— Чи поєднується в масовій свідомості бажання жити в незалежній Україні, але під егідою колишнього СРСР?

— Є й таке явище. З 1994 року ми проводимо масові опитування з політичних проблем. В одній і тій самій анкеті, тільки на різних сторінках, стабільно 10—15% громадян одночасно погоджуються із твердженнями «Україна має бути незалежною» і «Необхідно відновити Союз братніх радянських народів». Це явна ознака політико-ідеологічної амбівалентності, котра породжує суперечність на рівні формальної логіки. Така амбівалентність — нормальне явище для будь-якого суспільства; інша річ, коли суспільство — як наше — переживає кризу, тоді такі явища стають небезпечними.

Пам’ятаєте, десь у середині 90-х років комуністи хотіли провести референдум про Союз України з Росією та Білоруссю. У той час можна було виграти референдум як на підтримку незалежної України, так і за возз’єднання з пострадянськими країнами. У другому випадку достатньо було б якомога привабливіше сформулювати запитання, наприклад: «Чи згодні ви об’єднатися з братніми народами в процвітаючий союз, де всі житимуть щасливо й справедливо?». Приблизно 40% громадян у той час із цим погодилися б, і стільки ж заперечили б. Але під час референдуму прибічники незалежності України, швидше за все, здобули б перевагу. На щастя, сьогодні проведення таких референдумів вже неможливе.

— Чи вирішують люди проблеми амбівалентності в економіці власної сім’ї?

— За соціалізму була не зарплата, а «получка», і багато людей приходили на службу «відбувати» робочий час, навіть не здогадуючись, що працюють погано. А сьогодні в масовій свідомості спостерігається істотна амбівалентність між настроями соціальними (хтось мусить про нас подбати, дати роботу, зарплату тощо) і ліберальними (людина сама має опікуватися собою і власною сім’єю). Істотними є відмінності між поколіннями: молоді — самостійніші й готові самотужки шукати собі заняття. Хоча загалом я далекий від райдужних оцінок...

«Все наше життя пронизане амбівалентністю»

Де лежить вододіл між амбівалентністю нашою із вами та амбівалентністю можновладців? Про це розповідає член президії Міжнародного союзу іміджмейкерів доцент КНУКІМ Віктор Рибаченко.

— У чому полягає амбівалентність людей, наділених владою?

— Їх терзає роздвоєність у сфері влади і багатства. Ми з ними перебуваємо «на різних поверхах» соціально-економічного «будинку», тому їхня амбівалентність іншого роду — із циклу «багаті теж плачуть». Наприклад, приходить людина в політику з бізнесу, де вся її особистісна структура спрямована на те, щоб кувати прибуток. І раптом вона розуміє: якщо залишатиметься «оскаженілим» бізнесменом, вона погано виглядатиме в очах громадськості, її репутація як політика постраждає. У цьому амбівалентність — якщо бізнесмен буде в новій для себе сфері пристойною людиною, чесним політиком чи державним службовцем, він втратить, оскільки звик «качати бабки». Тобто амбівалентність починається з головного питання: як же поводитися і що робити, щоб і гроші заробляти (деколи крадькома) і вдавати пристойного політика. Тут є закономірність: працюєш на прибуток — втрачаєш імідж, працюєш на імідж — втрачаєш прибуток.

Усі 17 років нашої незалежності — це спроби поступово, дедалі глибше опанувати європейські норми політичного та соціального життя, які були знайомі Україні ХІХ століття. Європейський політик знає, що має служити суспільству, законодавству, йому органічно притаманна правова свідомість. А деякі наші політичні аборигени приходять у політику, аби вчепитися в посаду, і ніяк не можуть себе змусити служити людям.

Почуття честі, якщо воно є в політика, періодично спонукає його подати у відставку. Відставка — це голос честі політика. А в нас дуже часто відставка — це добре продуманий піар-хід. Просто піти нецікаво, хочеться додати ефектний штрих до свого іміджу. Та ж відставка Цушка, якому «стало погано» в день виборів, — мабуть він знав результати найостанніших закритих соціологічних опитувань. Не секрет, що основні політичні сили робили свої опитування, результати яких були відомі вже за два дні до виборів. Амбівалентність тут полягала в тому, щоб або почекати, сподіваючись на краще, або щось зробити для власного порятунку. Розуміючи, що коаліція майже неминуче буде іншою, уряд буде зметено, а захисту в нього немає, Цушко своєю відставкою зробив собі піар-основу, на якій він і стоятиме, твердячи: «Я не тримався за владу, а чесно пішов».

— Пам’ятаєте початок сєверодонецьких «форумів»? Абсолютно невизначеною була позиція президента, коли очевидними були антиконституційні діяння.

— Півкраїни оцінило його як героїзм, півкраїни — як злочин. Що оцінює закон? І тут починається амбівалентність президента, який, стаючи на позиції закону, мав би підключити правоохоронні органи. Він цього не зробив. Амбівалентність президента полягала в тому, що першим сильним мотивом було покарати змовників, але другим сильним мотивом стало бажання зберегти якийсь баланс сил. У президента замало сил і бракує політичної волі, щоб «задавити» когось. Тоді він ставить перед собою посильне завдання: бодай «не дратувати ведмедя». Він і влаштував біля «барлогу» ритуальні заспокійливі танці під гаслом «Я— законник»: декого викликали на допити в Генпрокуратуру; але включив у свій «репертуар» підкилимову гру: домовився, що ніхто змовників не переслідуватиме, а за це вони знімуть свої гасла. Виникає запитання: що ж було правильніше? З позиції прагматизму, до якого нас увесь час закликав Янукович, правильнішими були дії президента, але з позиції правової свідомості, торжества законності в Україні, перетворення країни на демократичну правову державу, президент був неправий — потрібно йти до правової держави, не звертаючи, адже будь-який компроміс занапащає право.

Україна дуже слабка як дер-
жава, у неї слабкі правові інституції, а з погляду політичної психології немає об’єднавчого шару, яким могла б бути національна ідея, що сприяє ціннісному та психологічному ототожненню громадянина з державою. Амбівалентність 40% українців полягає в тому, що вони хочуть виїхати з України, і водночас продовжують тут жити. Адже це страшно — жити в країні, яку не поважаєш.

— У чому найчастіше полягає амбівалентність наших громадян?

— Амбівалентність громадянина України може полягати в тому, що він пишається своєю незалежною державою, але страждає тому, що вузьколобі політики ставлять політичну доцільність вище за культуру, особистість. Колись людині казали: є дещо велике над нею, і вона повинна йому служити, — воно називалося КПРС і СРСР. Тепер їй кажуть, що це були фантоми і міфи, є інше велике, і йому людина мусить служити — воно називається Українська незалежна соборна держава. Поважаючи всі надособистісні феномени, я переконаний, що особистість — понад усе, і держава має служити особистості. А в нас повторюється схема, котра засвідчила свою тупиковість у Радянському Союзі.

Амбівалентність виявляється і у виборі людиною мови. З одного боку, вона переконана, що мова має бути державною, а з іншого — їй незручно, що її позбавили російськомовного пласта культури. Адже росіян і російськомовних в Україні не менше 10—15 мільйонів!

Амбівалентність рухає нами — тому що вона є внутрішньою суперечністю, вона породжує дискомфорт, і ми боремося, прагнемо його усунути, і таким чином починаємо розвиватися.

Будь-який виборець — дуже проста людина. Але коли прості висновки складаються в мільйони голосів — з`являється тенденція. Людина каже:«Я сподівалася, коли підтримувала «помаранчевих» 2004 року, що вони почнуть нову сторінку в нашій історії, скинуть Кучму з його режимом, який усім набрид. Як же я можу зберегти вірність, якщо «помаранчеві» не виправдали надій? Але як же я можу перейти до «біло-блакитних», якщо я вважала їх ворогами? І амбівалентність вирішено тим, що я підтримую Юлію Тимошенко, а не Ющенка». Ось психологічна основа того, що мільйони людей проголосували за Тимошенко.

Амбівалентність наших громадян проявляється і в ставленні до колишніх президентів. У будь-якій іншій країні колишній президент — це почесний член суспільства, в Америці у кожного екс-президента штат, своя бібліотека, свій фонд. А до Кучми суспільство ставиться дуже погано. У нас немає традиційного шанобливого ставлення до президента. Може, ще й тому, що він здійснював свою владну амбівалентність: з одного боку, Кучма начебто стабільно керував країною, а з іншого — суспільна думка наполегливо приписує йому незаконне збагачення. І він не може бути почесним членом суспільства. Смішно подумати, що президент величезної європейської країни після закінчення строку правління сховався на дачі і благає тільки про одне: «Не чіпайте мене!» Його не чути в суспільстві. Це теж приклад амбівалентності: ми маємо колишнього президента, якого соромимося.

— Наша політична еліта не оновлюється — це суперечить часу.

— Політичні сили і лідери знають, що оновлення потрібне, але йдуть на це з корисливих мотивів. Молоді дуже мало, якщо є — то не в політичному сенсі «ліва»: — сини, племінники, сини брата, свата, друга… Усе це свідчить про моральний рівень політиків, про нерозвиненість демократичних традицій і про слабкість наших ЗМІ. Амбівалентність ЗМІ полягає в тому, що в газетах, на телеканалах та радіостанціях повно талановитих чесних людей, які не можуть донести свою позицію через те, що будь-який їхній керівник є насамперед політиком і думає не про істину, а про безпеку свого бізнесу і становища.

Контреліта народжується дуже тяжко. Олесь Доній, ставши відомим на всю країну під час студентського голодування, яке повалило прем’єра В.Масола, йшов до того, щоб стати депутатом, 17 років. Він чекав свого часу, і якби його не запросив Юрій Луценко, він би його не дочекався.

Все наше життя пронизане амбівалентністю. Але наша людина, безперечно, росте — і як виборець, і як свідомий громадянин, розвиваючись у подоланні цієї амбівалентності.

Коли норми не відповідають ціннісним переконанням

Про амбівалентність суспільної свідомості у нашому суспільстві розповідає науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи», старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, кандидат філософських наук Ірина Бекешкіна.

— Чи можна визначити амбівалентність як поєднання непоєднуваного?

— Можна. Амбівалентність — це загальна характеристика людської свідомості. Ще Р.Мертон писав про амбівалентність, пов’язану із соціальними ролями: у складних суспільствах людина одночасно входить у різні соціальні структури й виконує різні ролі, і іноді ці ролеві ціннісні системи можуть суперечити одна одній. Наприклад, людина може бути законослухняним громадянином, але водночас як батько чи мати має захищати свою дитину, і не виключено, що й незаконними методами.

Амбівалентність виникає й тому, що людині хочеться всього й одночасно, а не виходить. Досить типовий приклад, коли одночасно хочеться бути і хорошим працівником, і доброю господинею. Якщо взяти сферу політики, то не тільки в нас, а й в інших країнах — що ближче до виборів, то більш суперечливими стають обіцянки політичних партій: наприклад, одночасно збільшити соціальні витрати і зменшити податки. Виборці цьому охоче вірять.

Ще амбівалентність виникає через недостатню поінформованість людей про несумісність деяких речей, їхня суперечливість може бути незрозумілою для них.

— Суперечливість настанов для наших громадян, імовірно, виправдана часом.

— Очевидно (про що почали писати соціологи Євген Головаха і Наталія Паніна), що в суспільствах перехідного типу, як наше, амбівалентність зростає, тому що одночасно співіснують настанови, норми, цінності, виховані всім попереднім життям людей, колишнім суспільством, і установки, норми, цінності, які ще не сформувалися, але вже формуються новим способом життя, новими відносинами — економічними, політичними, — вони можуть входити в суперечність не тільки серед соціальних груп, а й в одній голові пересічного громадянина — це амбівалентність суспільної свідомості.

Ось досить типовий приклад. Більшість населення в Україні одночасно визнає, що Україні необхідно йти шляхом демократії. 40% населення вважають, що демократія — це найкращий тип суспільно-політичного устрою для України, 14,5% вважають, що за певних умов авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний, і для 22% тип режиму у країні ролі не відіграє. І водночас більшість населення вважає, що кілька сильних лідерів можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії: так вважає 51% населення, 24% із цим не погоджуються. Причому, як виявилося, кількість прибічників режиму «сильної руки» мало різниться серед тих, хто віддає перевагу демократії (52%), і серед тих, кому до вподоби авторитарний режим (58%).

Очевидно, люди не розуміють, що одне з іншим не поєднується, вони хочуть і демократії, і щоб були такі відповідальні лідери, які навели б у країні лад, і байдуже, яким чином і якою ціною.

Значна частина людей хоче одночасно інтегруватися і в ЄС, і в ЄЕП, що неможливо. Вважають, що Україна має вступити до ЄС, 47%, не хочуть — 27%. Бажають для України членства в ЄЕП 56% і не хочуть — 21%. З тих, хто вважає, що Україні потрібно стати членом ЄС, 51% вважає, що нам потрібно стати і членами ЄЕП.

Люди вважають, що ринкова економіка — це якраз те, що потрібно Україні для того, аби вирішити економічні проблеми, — і одночасно виступають проти приватизації землі та великих підприємств. Очевидно, це йде від незнання — без приватизації землі реальна ринкова економіка не настане.

— Чи багато в Україні послідовних людей, найменш схильних до амбівалентності?

— Я проводила дослідження про системи цінностей і дійшла висновку, що послідовних людей — тих, які не мають суперечностей за різними шкалами, не так багато. Послідовних людей проринкової орієнтації приблизно 11—12%, а противників ринку — 24% (ці люди виступають за планову економіку, за СРСР, за ЄЕП, проти приватизації) — це люди старшого віку. А послідовні ринковики — це молоді люди, з більш високим рівнем освіти та доходу.

Ще амбівалентність значною мірою виникає в суперечностях ціннісної та нормативної систем. І тому виходить, що люди приймають цінності демократії, верховенство права, справедливість, а норми, відповідні цим цінностям, ще не сформувалися. З одного боку, демократія — цінність, а з іншого — її можна досягти в будь-який спосіб. До речі, ця суперечність цілей і засобів була притаманна революціонерам. Якщо прочитати щоденник Дзержинського — там такі прекраснодушні мрії про майбутнє, а всілякі недосконалі людці на цьому шляху — це дрібниця, яку можна знехтувати. Але, як показує весь досвід історії, цілі тісно пов’язані із засобами, і невідповідні засоби знищують саму мету. Тому досягти демократії шляхом діяльності сильних лідерів, які вищі за закон, неможливо за визначенням. Але наші люди цього не розуміють.

— Чи може настати визначеність у країні, де такі слабкі правові інституції?

— У нашій країні ще існує проблема в тому, що деяких фрагментів ціннісної системи, необхідної для демократичного розвитку, ніколи не було. Наприклад, що нині заважає утвердитися демократії? Україна вже досить вільна країна, і люди відзначають, що і політичні, і громадянські свободи в нас є, — але така необхідна складова, як верховенство права, не притаманна ні «верхам», ні «низам». У нас поваги до права і закону не було ніколи — ні в радянський період з його «телефонним правом», ні сьогодні. Якщо закон перешкоджає досягненню якихось цілей, то перша думка в людини — як його обійти (знайти знайомих, які допоможуть, дати хабар тощо).

Коли ми справедливо критикуємо наші політичні верхи, то забуваємо, що там нікого немає, кого ми не вибирали. Наші обранці — плоть від плоті цього суспільства. І проблема в тім, що дуже багато людей «з народу», якби потрапили в ці специфічні умови, також почали б тягти все, що погано лежить.

Усі хочуть справедливості — це беззастережна цінність. Але якщо батько чада, котре вступає до вузу, має можливість заплатити за вступ — він заплатить. У кого немає такої можливості — той вимагає справедливості. Цього року прийом до вузів за результатами зовнішнього тестування дасть можливість значною мірою наблизитися до принципу справедливості. І що ж, чи задоволені цим батьки абітурієнтів? Вони гарячково шукають обхідні шляхи — де купити тести, кому заплатити. Отже, навіть одна й та сама цінність — у даному разі, справедливість — може розумітися як певна цінність узагалі і стосовно конкретної життєвої ситуації.