На шляху до прийняття Гаазької конвенції

Незважаючи на те, що 2008 рік офіційно визнаний Роком національного усиновлення, Україна виявилася чи не останньою у світі державою, яка вирішила посилити правила всиновлення для іноземців.

Так, після вступу в Євросоюз зачинили свої двері для закордонних батьків Румунія і Литва. Низку суворих заборон на всиновлення запровадили у Болгарії, Грузії, Молдові та Білорусі. Торік до цих країн приєднався й Китай — держава, що лідирує за кількістю дітлахів, вивезених іноземцями, переважно — американцями. На вимогу місцевої влади, майбутні батьки прийомних дітей із Піднебесної мають бути молодими, стрункими, гарними й сімейними. Оскільки закон забороняє людям за 50 років із надмірною вагою, спотвореним обличчям і неодруженим ставати батьками позбавлених опіки малят. Із запровадженням таких норм влада Китаю почала відзначати зростання кількості усиновителів серед власних громадян. Адже законодавство країни не схвалює народження другої дитини, але передбачає низку пільг для усиновителів.

У нас же процедура всиновлення залишається відкритою для іноземних батьків. Фактично Україна є єдиною країною-донором із мінімальними обмеженнями для потенційних усиновителів з-за кордону. Як наслідок — страшні повідомлення американської поліції про сексуальні знущання громадянина США Джона Волтера Крюгера із трьох всиновлених хлопчиків з України. Неймовірно, але факт: педофіл-американець усиновив українських дітей для задоволення свого збоченого статевого потягу. Коли поліція штату розкрила електронну пошту насильника, то виявила там безліч повідомлень, у яких він радив не переживати з приводу відсутності сексуального партнера. Адже його завжди можна знайти в Україні, всиновивши без особливих проблем маленьку дитину. «І таких випадків ми не зможемо уникнути, якщо депутати Верховної Ради зволікатимуть із прийняттям Гаазької конвенції 1993 року, що захищає права кожного всиновленого маляти, — стверджує директор Держдепартаменту з усиновлення й захисту прав дитини Людмила Волинець.

Але в народних обранців своє бачення цього питання. Не секрет, що пропозицію ратифікувати Гаазьку конвенцію різні президенти і прем’єр-міністри України вносили тричі на розгляд Верховної Ради попередніх скликань. Уперше це було 1998 року, такі ж спроби робилися в 2002 і 2006 роках. Але віз і нині там. Чому? Кажуть, у Верховній Раді у противників конвенції дуже сильне лобі... Практично, останніх десять років наша законодавча влада ігнорувала бажання Кабінету міністрів, працівників соціальних служб та свідомої частини українського суспільства захистити права і свободи наших дітей-сиріт, яких усиновляють іноземці, прийняттям Гаазької конвенції. Доки цього не сталося, відстежувати майбутнє вивезених за кордон українських дітей рік у рік стає дедалі складніше. «Адже коли наші сироти перетинають кордон, ми втрачаємо за ними контроль, — стверджує народний депутат голова підкомітету з питань молодіжної політики, сім’ї і дитинства комітету ВР України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту й туризму Катерина Лук’янова. — На сьогодні втрачено сліди 800 дітей, про долю яких ми нічого не знаємо. І виною всього — недосконалість вітчизняного законодавства».

Так, у Сімейному кодексі України на питання, хто і як зобов’язаний здійснювати контроль за українськими дітьми, всиновленими за кордоном, дається примітивна відповідь, — консульський відділ. Інакше кажучи, цим мають займатися 4—5 працівників посольства, що відповідають за вирішення безлічі питань: реєстрацію фактів народження та смерті українських громадян за кордоном, розв’язання проблем і питань співвітчизників, що перебувають за кордоном, контроль за виїзними та в’їзними документами тощо.

— Можливо, 1996 року, коли за межами України в іноземних сім’ях мешкало близько тисячі українських дітей, контролювати їхню подальшу долю для консульських працівників було справою посильною, — пояснює Людмила Волинець. — Та нині чисельність усиновлених іноземцями дітей зросла до 18 тисяч. Тому постає запитання: як така мала кількість працівників консульських служб у різних країнах світу може простежити за майбутнім кожної вивезеної за кордон дитини? Наприклад, у тій-таки Америці — країні, розтягнутій на шість часових поясів, нині мешкає понад дев’ять тисяч усиновлених українських дітей. На території цієї держави містяться чотири консульських округи, кожен із яких охоплює четверту частину держави, протяжністю два часові пояси. У році всього 220 робочих днів. Отже, розділивши дев’ять тисяч на 220, а потім ще на чотири, ми отримаємо число 10. Таку кількість дітлахів консульські працівники України у США мають провідати за один день, щоб раз на рік проконтролювати всіх вивезених в Америку дітей. Якщо взяти до уваги, що всі вони живуть у різних родинах і містах, то можна впевнено говорити: це завдання не під силу жодному працівникові консульського відділу. А отже, цю норму закону можна вважати «мертвою», оскільки дотриматися її неможливо, — стверджує Людмила Семенівна.

Але вихід із цієї ситуації є. Так, на думку службовців Держдепартаменту з усиновлення, доцільно було б віддати право відстежувати умови проживання наших дітей місцевим соціальним службам, що й передбачено Гаазькою конвенцією. Адже всиновлена іноземцями українська дитина автоматично стає громадянином країни свого перебування. Отже, вона є повноправним членом зарубіжної держави і має такі ж можливості на захист своїх прав та інтересів, як і її корінні жителі. Єдина проблема — яким чином ці дані мають надходити в Україну? Це питання також урегульовано Гаазькою конвенцією, де на нього дається чітка відповідь — дані про майбутнє всиновлених дітей із країн-реципієнтів (котрі приймають дітей) у держави-донори (які дітей віддають на всиновлення) мають передаватися через агентства, котрі займаються пошуком дітей для усиновителів. А з цим, за словами Людмили Волинець, в Україні є певні проблеми. Адже наш уряд просто не бажає легалізувати структури, що готують для нас іноземних батьків, боячись комусь подарувати можливість заробляти на всиновленні гроші. У результаті такі структури в Україні давно мімікрували під окремих представників, так званих посередників, які заробляють на цьому чималі гроші, на що наша держава преспокійно заплющує очі.

Але директор Держдепартаменту з усиновлення Людмила Волинець не втрачає надії, що 2008 року народні обранці нарешті стануть на захист інтересів українських дітей і визнають Гаазьку конвенцію, яка вирішує проблеми наших сиріт, усиновлених закордонними батьками. Доки ж цього не сталося, окремі українські парламентарії власною законотворчістю хоч якось намагаються обмежити права іноземних усиновителів. Так, 10 квітня ц.р. Верховна Рада одностайною більшістю прийняла Закон «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо всиновлення», більшість яких стосується іноземних усиновителів. У cтаттю 212 Сімей­ного кодексу і 24 Закону України «Про охорону дитинст­ва», з метою захистити наших дітла­хів від сексуальних домагань, було внесено доповнення такого змісту: «Всиновлення дитини, що є громадянином України, не може проводитися неодруженим іноземцем...», тобто самотніми людьми.

Не менш важливою можна вважати і ще одну поправку до закону, що стосується вікового обмеження усиновителів. Віднині у cтатті 211 Сімейного кодексу буде прописано, що різниця у віці між дитиною та прийомними батьками не повинна перевищувати 45 років. Таке положення, за словами депутата Катерини Лук’янової — ініціатора цього законопроекту, потрібне, щоб захистити маленьких українців від різноманітних форм експлуатації. Адже випадки, коли самотні люди похилого віку, позбавлені уваги власних дітей, хочуть усиновити підлітків, аби ті доглядали за ними, непоодинокі. Часто буває, що бідним сиротам доводиться доглядати за власним опікуном — дідусем чи бабусею, що саме собою є порушенням прав дитини, яку, фактично, замість сім’ї віддали в трудове рабство.

Ось тільки чи допоможуть прийняті парламентаріями поправки до законів, сказати важко. Бо немає гарантій, що навіть у повноцінних сім’ях із молодими батьками маленьких українців не піддаватимуть сексуальному насильству й трудовій експлуатації. Адже очевидно, що тільки суворий контроль із боку місцевих органів влади та соціальних служб може бути повноцінною гарантією безтурботного майбутнього кожної дитини, вивезеної за кордон іноземними усиновителями. У чому переконалися багато держав світу, які співпрацюють у рамках Гаазької конвенції.