На лаві спостерігача. Про історію, політику та... Україну

Місяць, проведений в Україні, був ущерть наповнений зустрічами, спогадами, враженнями. Кожен приїзд і від’їзд супроводжуються емоційними переживаннями, характерними для емігранта. Ми вилітаємо з батьківських гнізд, але рідко відрізаємо пуповину. Рідна мати завжди залишається матір’ю, хоч би якою доброю стала мачуха, як, наприклад, Швеція для мене.

Цілком усвідомлюю, що перебуваю на лаві спостерігача і що дивлюся на речі крізь призму активно прожитих двадцяти двох років у Швеції. Заздалегідь запобігаю логічному коментарю: «А яке, власне кажучи, вона має право судити-рядити, сидячи в затишній Швеції?». Для цих людей одразу поясню: маю не тільки право, а й обов’язок перед моїми предками. Цілком природно, що, несучи в собі ідентичність двох народів, я мимоволі роблю порівняння із Швецією і шведами.

Як людина з активною політичною і громадянською позицією я не можу розділяти мої враження на суто приватні й політичні. Перебування в маленькому місті і в столиці показало Україну в контрастних барвах і дало поживу для роздумів. Відразу впало в око те, що життя в суспільстві плине паралельними потоками — народ сам по собі, політики самі по собі, а іноді й незважаючи на... Як відомо, паралелі не перетинаються…

Пригадую емоційне піднесення й надзвичайний інтерес до України в помаранчеві дні. Не секрет, що самобутність колишніх країн Радянського Союзу утверджувалась у свідомості шведів поступово. Радянське ототожнювалося з російським, і всі народи Ра­дянського Союзу були «втиснуті» в єдиний «ідентитет» — без власної історії, власної культури. На Заході знали російських/радянських спортсменів, артистів, письменників, не замислюючись над тим, якої вони національності насправді. Не думаю, що комусь зі скандинавських народів сподобалося б, щоб їх змішували, як карти в колоді. Шведам, як і решті Європи, довелося робити «відкриття», і невелика громада українців у Швеції внесла свою частку в цей процес.

Навряд чи можна розглядати український політикум у помаранчевих чи блакитних кольо­рах, ураховуючи швидке перефарбування багатьох його складових. Події на Майдані Незалежності були спалахом народного волевиявлення, а не витвором окремих політиків, хай як би вони цього хотіли.

Приємно відзначити, що Україна і українці семимильними кроками наздоганяють те, що ще не так давно було для них недосяжним. Такі демократичні цінності, як свобода волевиявлення і свобода слова стали звичними в Україні, як повітря, яким ми дихаємо: поки воно є, ми його не помічаємо. Навіть за всієї політичної невизначеності і нестабільності Україна вважається однією з найдемократичніших країн на колишньому радянському просторі. Мені можуть заперечити, що демократичні цінності не можуть зняти проблем щоденного життя пересічних українців. Ні, звичайно, цінових ярликів на ці цінності не повісиш. Проте, якщо ми спроможемось сягнути поглядом за горизонт, то зрозуміємо безцінність демократичних надбань для плідного розвитку як суспільства, так і особистості. Сумний досвід панування однієї думки і однієї волі ми вже, сподіваюся, залишили в минулому. Доцільно згадати, що такі демократичні завоювання, як вільна преса, можливість створювати громадські організації та свобода волевиявлення без страху переслідування, дають великі можливості залучати громадян до активної участі в державному будівництві. На жаль, складається враження, що українські політики, м’яко кажучи, не дуже зацікавлені зробити український народ суб’єктом політичного життя країни.

Полеміка між високопоставленими політиками іноді вражає своїм зверхнім ставленням до своїх виборців. Невже після довгого сидіння на високих стільцях їм і справді здається, що вони незамінні?!

Під час мого перебування депутатом шведського парламенту доводилося зустрічатися з депутатами з країн колишніх радянських теренів. Вони дивувалися, що не всі шведські депутати, а то й міністри, мають вищу освіту або освіту відповідно профілю міністерства. Справді, владу над формуванням уряду має партія, яка прийшла до влади, і головну роль у призначенні відіграє політичний досвід кандидата в міністри. За традицією, лише Міністерство юстиції очолює спеціаліст. Проте і він мусить бути членом правлячої партії і мати досвід політичної діяльності. Це не означає, що в Швеції не існує політичної еліти. Відмінність у тому, що тут відбувається постійне оновлення еліти з різних верств населення. Саме в лавах політичних партій відбувається ідеологічне й дер­жавне зростання політиків різних рівнів. Не варто змішувати поняття: політик — це не професія, а покликання. Розмежування між експертами і політиками чітке. Представницька демократія, безперечно, не зовсім досконала, проте це краще, що людство на сьогодні вигадало.

Демократичність суспільства вимірюється рівнем залучення широких верств до обговорення, можливістю різним думкам і аргументам перетинатися без знищення одне одного. Досягнення компромісу не завжди найбажаніший сценарій для суспільства, але є невіддільним складником демократичного устрою.

Аж ніяк не ідеалізуючи, проте, завважу: шведські політики всіх мастей усвідомлюють, що кожен із них несе велику персональну відповідальність за стан демократії в суспільстві. Підрив довіри до одного з політиків кидає тінь на весь політикум і викликає зневагу й недовіру до політичної влади. Наслідки для країни можуть бути дуже сумні.

Більшості українських виборців не зрозуміло, чому політики ставлять на порядок денний питання, такі далекі від потреб Української держави та її народу. Суперечки про імперативний мандат взагалі не мали б стосуватися виборця. За великим рахунком, виборець голосує за ідеологічну програму політичної сили, і не його вина, що деякі депутати, подібно до вільних радикалів, перекочовують з одного політичного табору до іншого далеко не з ідеологічних міркувань.

Мало в якій країні минуле так уперто дається взнаки в сьогоденні, як це є в Україні. Втім, це й не дивно. Століттями історія писалася не українцями, не для українців та й не про українців. І навіть після сімнадцяти років незалежності право українців писати й тлумачити свою власну історію піддається інтенсивним нападкам. Кожна спроба української нації утвердитися історично супроводжується бурхливими емоціями як в українському суспільстві, так і в стані «старшого брата». Так уже склалося, що історії наших країн переплітаються. Втім, процес очищення історією Україні і Росії потрібно неминуче пройти разом. Обом країнам необхідно завойовувати взаємне довір’я, так підірване історичним минулим. І зробити це необхідно для майбутнього.

Можна, звичайно, «виїжджати» на демократичних принципах і «захищати» права російськомовних українців. А можна згадати великодушно Валуєвський указ, радянські часи і зрозуміти, чому мільйони українців стали російськомовними. Втім, двомовність сьогодні в Україні і так чудово існує. Більшість громадян України володіють і російською, і українською мовами. Залишається тільки кільком мільйонам російськомовних українців вивчити українську, і все зрівняється. Я, українка, не соромлюсь вважати обидві мови своїми рідними. Так уже сталося. І мені не зрозуміло, чому, наприклад, будь-який переклад російською сприймають як нормальне явище, а переклади чи озвучення фільмів українською викликають глузування. Тхне махровим шовінізмом.

Можна роздмухувати вогнище розбрату між Східною і Західною Україною, вихоплюючи політичні каштани. А варто було б згадати факт про колонізацію та русифікацію східної частини України — як за часів Катерини ІІ, так і за радянських часів — і зрозуміти почуття українців. Крим навряд чи можна розцінювати як царський подарунок. Ніхто не міг передбачити розпад Радянського Союзу, і подарунок все одно залишився б у сім’ї. Однак не зайво згадати про завоювання Криму. Доки українські козаки клали своє життя за імперію, російські генерали руйнували Запорізьку Січ... Втім, українців як у східній, так і в західній частинах однаковою мірою турбують питання доступних житла та освіти, працевлаштування, охорони здоров’я, дозвілля дітей і молоді тощо. Можливо, саме на цих питаннях варто було б зосередитись українським політикам?

Хіба можна скинути з терезів той історичний факт, що українську еліту протягом століть або купували за чини та привілеї в імперії, або гноїли в тюрмах і таборах? Чому те, що в більшості країн, у тому числі і в Росії, розцінюється як патріотизм (любов до своєї країни), в Україні деякі спритні політики (і сусідські також) негайно перетворюють на український націоналізм? Сьогодні вже стало звичним генералів білогвардійської армії вважати героями Росії. Нікому не спаде на думку сумніватися в патріотичному ставленні до Росії Івана Буніна. Ці люди любили Росію, але ненавиділи радянську владу. Я впевнена, що мудрий читач проведе паралелі з українською історією сам.

Чому багатьом українським політикам усе ще не вдалося позбутися сюзерено-васального мислення у відносинах з Росією? Що це — генетичне почуття неповноцінності? Якщо ми не поважатимемо самих себе, чи можемо ми очікувати поваги інших?!

Історія, як і статистика, належить до суб’єктивних галузей науки і, безперечно, на тлумачення історичних явищ впливають як часові, так і ідеологічні чинники. Як історик я розумію, що не можна будувати майбутнє країни лише на історичному минулому. Так само не можна його будувати й геть відкидаючи минуле. І все ж, без спільних знаменників розуміння та оцінки історії України об’єднання навколо національної ідеї є малоймовірним, а крім того, не може бути довготривалим. Чи можливо написати історію України і при цьому уникнути політизованості та протистояння в суспільстві? У всякому разі це має стати вихідною позицією. Досвід Скандинавських країн показує, що це можливо.

У взаємовідносинах Сканди­навських країн можна знайти багато схожого із стосунками трьох слов’янських народів. Проводити історичні паралелі чи запозичати історичний досвід іншої країни — не вельми вдячна справа. Проте цей досвід, можливо, спонукає до роздумів і змусить поглянути на речі широко розплющеними очима, а не через вушко голки.

Скандинавські країни — Швеція, Норвегія і Данія — подібно трьом східнослов’янським народам, мають спільні корені. Як у кожній сім’ї, відносини між цими країнами протягом історії мали різний характер, зокрема й суверено-васальний. Швеція, як правило, відігравала роль «старшого брата». Так, 1814 року Норвегія, згідно із Кельнською угодою, перейшла від Данії до Швеції, і цей союз проіснував до 1905 року. Норвежці не були в захваті від такого союзу, і в 1905 році настав критичний момент. Країни опинилися практично на межі війни, але політикам вистачило здорового глузду вчасно зупинитися. Обидві країни обрали різні пріоритети й різні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, виходячи зі своєї самобутності та історичного минулого. Так Норвегія — член НАТО, Швеція — ні. Швеція є членом ЄС, Норвегія — ні. Проте це зовсім не заважає Скандинавським країнам створювати спільний ринок праці, працювати над гармонізацією правових питань тощо. Зрозуміло, що шведи, які живуть у Норвегії, знають норвезьку мову і, навпаки, норвежці у Швеції — шведську, що свідчить про високий рівень взаємної поваги. Звичайно, враховуючи близькість цих мов, взаємне вивчення їх набагато простіше, ніж вивчення англійської чи китайської. 2005 року Швеція і Норвегія спільно урочисто відзначили на найвищому державному рівні 100-річчя від дня свого «розлучення».

Цілком зрозуміло, що кожна зі Скандинавських країн має своїх історичних героїв і своє тлумачення власної історії. За всієї схожості ці країни обрали свої шляхи суспільного розвитку і зберегли свою самобутність. Пригадую, як у далекі студентські роки ми «пробіглись» коротким курсом по історії Скандинавських країн. При цьому Швецію, а точніше соціал-демократів, які протягом десятиліть були при владі, особливо не жалували. За прагматичне поєднання планового і ринкового господарювання соціал-демократів оголосили зрадниками робітничого руху. Тим часом це поєднання виявилося дуже плідним. В основі шведської моделі лежить такий знайомий моєму поколінню принцип економічного перерозподілу суспільного багатства: від кожного — за можливостями і кожному — за потребами. Соціал-демократам вдалося побудувати таке суспільство, яким нас вабили сімдесят років. На сьогодні шведська модель має таку легітимність у шведському суспільстві, що жодна із парламентських партій не наважилась би її зруйнувати. Інша річ, що кожна ідеологічна сила забарвлює цю модель у свої ідеологічні кольори. Прагнення досягти консенсусу, особливо в питаннях, які стосуються інтересів усіх громадян і мають довгострокову дію, характерне для шведської політичної системи. Такими є, наприклад, пенсійна система, питання освіти, охорони здоров’я тощо. Не дивно, що в питаннях зовнішньої політики існує в цілому політичний консенсус, а при виникненні розбіжностей докладають усіх зусиль, аби його досягти. Шведські політики всіх мастей мають одну мету — інтереси Шведської держави. Так, у питанні про членство в НАТО є ідеологічні розбіжності, проте немає агресивності в дискусіях.

В Україні питання членства в НАТО поки що не стало предметом широкого і глибокого обговорення. Більш принциповим, ніж саме членство, є можливість України самостійно робити свій вибір, проте цю можливість увесь час обмежують. Я не є прихильником НАТО і воліла б бачити Україну нейтральною. Проте кожному зрозуміло, що нейтралітет України буде химерою, доки «старший брат» не полюбить «молодшого» і не зрозуміє, що він уже повнолітній. Скоріше історичний страх, ніж політична доцільність, жене колишні радянські республіки в НАТО. Втім, навіть Швеція, яка хизується своїм нейтралітетом, не завжди була такою вже й нейтральною, особливо в роки Другої світової війни.

Дивує, що українські політики після сімнадцяти років незалежності все ще в пошуках національної ідеї. А хіба зміцнення політичної та економічної незалеж­ності України, поліпшення добробуту її народу, сприяння розквіту української культури не є достатніми для того, щоб стати національ­ною ідеєю? Український народ у цьо­му питанні визначився остаточ­но. Звичайно, сімнадцять років демократії — закороткий час. Але будівництво варто починати знизу, якщо хочеш, щоб будівля стояла міцно на довгі роки.

Навіть політики, які так ностальгічно все ще бачать Україну складовою частиною Росії, повинні змиритися з тим, що незалежність України — безповоротна. І Україна, і Росія виграють набагато більше, будуючи свої відносини на рівні очей. Ми можемо шукати пояснення в нашому минулому, проте навряд чи можемо перекладати відповідальність за сьогоднішній стан справ в українському політикумі на це минуле. Політики несуть відповідальність за те, що не зуміли за 17 років зміцнити віру українців у свою самобутність і в спроможність керувати своєю державою. Потрібно просто дуже полюбити свою країну.

За час незалежності виросло ціле покоління, яке навряд чи захоче відмовитися від можливості жити у власній державі та від можливості відкривати для себе цілий світ. Це покоління людей, які справді почуваються господарями власного життя і позбавлені тваринного, гальмуючого страху, притаманного моєму поколінню. Чи не час уже їм стати господарями вільної України?