Мюнхен: віч-на-віч із мистецтвом і Різдвом

Це вперше митники в Бориспільському аеропорту так підняли мені настрій. Пляшку смачнючого лікеру, куплену в duty free, але надпиту перед посадкою на літак до Мюнхена, не пускали з нами в ручній поклажі.

«Що тут його допити?» — щиро дивувався пузатенький митник, вимагаючи, щоб ми з колегою швиденько врізали півлітра. З розпачу, на очах в ошелешеної черги, ми прикінчили пляшку і бадьоро ввалились у літак...

Суботнім ранком біля Музею кіно купа народу. Люди стискають у руках квитки на перший показ Мюнхенського міжнародного фестивалю кіношкіл. Треба сказати, що кіноманство у тутешньої публіки в крові. Саме у Мюнхені розташувалася найвідоміша німецька кіностудія Баварія-фільм, де Альфред Хічкок зняв свій перший фільм. Нині туди натовпами ходять туристи. Більшою мірою — аби побачити розрекламоване шоу каскаде­рів, що у вогні не горять, а падаючи з екстремальної висоти, лишаються цілими й неушкодженими.

Кінофестивалі у столиці Баварії проводять щосезону. Вони органічно вливаються в тутешнє культурне життя і не потребують додаткової реклами. Мюнхенці звикли, що вже багато років сюди привозять лише досить пристойні фільми. І фестиваль кіношкіл — не виняток.

Загалом альтернатива кінотеатрам навряд чи й є, коли над містом сідає сонце, останнього відвідувача «виганяють» з музею, а на крамнички вішають замки. Хоча ні — ще залишаються вуличні вистави. Під торговельним центром Heltage стоїть із гітарою... Herr Heltage, як він сам себе називає. В його репертуарі всі ваші улюблені пісні. Але будьте обережні: заслухаєтесь, заґавитеся, підійдете ближче — і вже не зможете просто так піти. Herr Heltage наздоганяє у два кроки, розвертає, тримаючи вас за каптур, і каже прямо в очі: «Хто піде з мого шоу не заплативши — скоро помре!» І рука слухняно лізе в кишеню, а в голові єдина думка — «сидів би ліпше в кіно...»

Звісно, ніщо не живить енергією так, як роботи геніїв. А в Старій пінакотеці — близько 700 полотен, і хочеться нічого не пропустити. Всього за один євро можна взяти аудіогіда, який водитиме вас програмними картинами. Правда, є ризик не побачити невеличких картин «малих голландців», що висять у бокових кабінетах галереї. А мені вони, зізнаюся, більше до душі, ніж пафосні й гігантські полотна Рубенса. Але кожен сам обирає, як відкривати для себе пінакотеку.

Аудіотур дуже популярний серед немолодих туристів, що тут і там сидять у навушниках на розкладних табуретах і розглядають картини Рембрандта, Рафаеля, Яна Брейгеля, Альбрехта Дюрера... За відвідувачами невтомно спостерігають працівники музею у чорних костюмах. Їм заборонено сідати й полишати хоч одну залу без нагляду. У 1988 році один душевнохворий облив кілька картин Дюрера кислотою. Їх довелося довго реставрувати. Але тепер наглядачі ревно, але й терпляче вказують гостям музею на червоні лінії обмеження і не дають навіть дихати на полотна.

В атмосфері пінакотеки є якась мовчазна урочистість. Можливо, річ у тих довжелезних сходах до зал із картинами. Сходи тягнуться аж під дах і викликають захоплення й занепокоєння водночас. Навіть у людини з доброю фізичною підготовкою. А може, причина в підкресленій аскетичності інтер’єрів: ніщо не розсіює увагу, немає старовинних меблів, скульптур, графіки — всього того, що так люблять інші музеї. І раптом ловиш себе на думці, що мудрі галеристи доклали всіх зусиль, аби в музеї ви залишились із генієм віч-на-віч. І цей важливий зв’язок може встановити тут кожен. Ось чому, полишаючи Стару пінакотеку в Мюнхені, відчуваєш себе наповненим. Цього не було зі мною після Ермітажу в Петербурзі або Третьяковської галереї у Москві, де голова йде обертом від нагромадження картин, що цілими «ковдрами» вкривають стіни. А туристи там галасливо бігають за екскурсоводом, тупотячи, наче слони.

...Одного туманного ранку, спустившись у незнайомий перехід, ми заклякнули перед великими прозорими дверима. За ними тягнувся довгий чорний коридор, де щось світилося, шепотіло, манило. Привітна жіночка на вході помахала нам рукою, і ми наважилися зайти всередину. Виявилося, по сусідству з метро, без зайвого пафосу, працює центр сучасного мистецтва. І довгий коридор у темну залу треба пройти для того, аби забути про зовнішній світ і трохи послухати себе. Далі говорили митці.

На стіни проектувалися невеличкі фільми про життя у вікнах будинку навпроти, нескінченні безцільні дороги і просто людські сповіді про складний пошук себе. Чесна розмова у темній залі, без свідків. Ось нарешті й сучасне мистецтво, дотичне до життя: коли митець здатен зупинити людину. Вона весь час поспішає, наздоганяючи черговий поїзд метро, а тут раз — на знайомому маршруті — чорний коридор за скляними дверима. Складно пройти повз таку інтригу. Принаймні тому, хто готовий іти тим коридором.

Ми теж відмовилися від поїздки в метро за запланованим маршрутом. Адже квиток на виставку подвійний. Він діє і в Lenbachhaus, художньому музеї, що через дорогу. Будинок Франца фон Ленбаха — пам’ятка архітектури ХІХ століття — вже сам по собі заманливий для перехожих. Дивишся, як за парканом розкинулася екзотична жовта вілла, і вабить повернути з вулиці, зайти у двір, присісти на лавку, помилуватися водограями перед центральними сходами. Мюнхенці дуже пишаються галереєю, адже саме тут зберігається славетна збірка картин об’єднання експресіо­ністів «Синій вершник». Його заснували у 1911 році тут, у Мюнхені, Василь Кандинсь­кий та Франц Марк. Художники прагнули звільнитися від скам’янілих традицій академічного живопису. Неза­баром до них приєдналися Август Макє, Маріанна Вєрьовкіна, Олексій Явлєнсь­кий, Пауль Клєє та інші. Митців об’єднувала цікавість до примітивного та середньовічного мистецтва, а також до течій їхнього часу: кубізму і фовізму.

Залами розсипалися школярі. У кожного в руках олівчик і тест на кілька аркушів. Вони ходять від картини до картини, вдивляються, шукають якусь підказку і хутко роблять позначки на папері. Перший раз бачу, що дітям не нудно в художньому музеї. Напевно, німці знають якісь секрети інтерактивної освіти, загальної культури і доброго смаку.

Як розважитися в Мюнхені у п’ятницю ввечері, треба продумати заздалегідь. У цей час десанти туристів звідусіль уже висадилися в столиці Баварії й окупували пивні, ресторани і караоке-бари. Центральні вулиці перенаповнені прибулими. В оперу чи до театру квитка не дістати. Хоча в оперу можна спробувати. За 20 хвилин до вистави можна натрапити на щасливі квитки по чотири євро, правда — на стоячі місця. Для порівняння: квитки в партер для шанованої публіки коштують у сто разів дорожче! Байдуже, що вистава називається «Аліса в країні чудес». Все ж таки час передріздвяний.

Перші підозри, що вистава не дитяча, закрадаються, коли усвідомлюєш: сцена збудована під кутом 45 градусів. У ній прорізано сім дірок для виходу артистів. Нижче, перед сценою, в ряд, у чудернацьких перуках і довгих білих рукавичках займають свої місця оперні співаки. З оркестрової ями кланяється до глядачів славетний диригент Кент Нагано. І ось у залі гасне світло, а на чорній сцені з’являється Аліса, у білих панчохах, балетній пачці і з великою... штучною головою! Вигляд в акторки приголомшливий. Напевно, в уяві геніального режисера Ахіма Фрейера саме так має виглядати дівчинка, котра полізла в нору за дивним білим кроликом у фраку і з кишеньковим годинником та й потрапила до світу фантазії.

Маска Аліси, напевно, обладнана мікрофоном, адже свою партію вона виконує сама. Решта акторів, що з’являються з дір у вигляді кролика, карт або інших персонажів, виявляються каскадерами. Вони літають сценою на страхувальних тросах і можуть легко підійматися під саму стелю. І в Аліси голова йде обертом, вона все не може наздогнати кролика, що підстрибує вгору, ховається в нору, пробігає краєчком сцени. Нарешті дівчина знаходить пляшечку з написом «випий мене». Чарівний напій діє швидко: Аліса починає рости прямо у нас на очах. Лялькова голова піднімається під саму сцену, розгублено дивлячись на свої нові довжелезні ноги. Прощаючись із ногами, яких ніколи не побачить, Аліса не стримує сліз, і тоді з лялькових очей на невидимій волосіні сповзають блакитні тюлеві сльози. І зворушені глядачі аплодують...

Зізнаюся: вперше сиділа в опері з відкритим ротом усі три години. Це вже потім дізналася, що «Аліса в країні чудес» написана видатною південнокорейською композиторкою Унсук Чін, отримала купу призів і є гордістю Національної баварської опери. Вразило, що тут зовсім невідчутний вплив академічного мистецтва. А це ж не експериментальний театральний фестиваль!.. У Києві я давно вже не ходжу в оперу. Щоразу в мене псується настрій від того, що ми застрягли в якійсь чорній дірі, де немає ідей чи волі зробити нарешті щось вартісне, щось амбіційне...

І ось настав день, якого боялася найбільше, — субота. День, коли Мюнхен втрачає свою затишну чарівність і перетворюється на туристичну мекку. У суботу корінні мюнхенці намагаються не ступати на пішохідну зону. На голов­ній комерційній вулиці Kaufingerstrasse власники магазинів пристібають товар замками до вішалок. Вулиця наповнюється всіма мовами світу, і вже невдовзі не розрізнити китайської чи російської — стоїть гомін, як на футбольному матчі. Неподалік відкрили різдвяний каток, і малеча, спираючись на лялькових пінгвінів, поволі ковзає по колу. Дорослі п’ють пунш і їдять сосиски з гірчицею, що продаються в усіх наметах. Туристи сідають верхи на залізного кабана на вході до Музею мисливства, аби сфотографуватися. Чомусь його ніс вважається щасливим — він затертий людськими долонями до блиску. Напевно, такий вигляд має передріздвяний настрій. А нам чомусь хочеться вшитися подалі від цього свята життя.

У старому центрі є одна схованка — на самій верхівці церкви Alter Peter. Вхід на башту коштує один євро, і вже через 303 сходинки місто покірно лежить у вас під ногами. Звідси видно все: ріку Ізар, музей BMW, олімпійський стадіон і навіть Альпійське передгір’я. І стає прикро до сліз, що всюди не встигнути. Проте Мюнхен здатен розрадити будь-який сум.

Навпроти церкви, на центральній площі міста Marienplatz, тягнеться в небо готичними шпилями Нова міська ратуша. Її башта — це візитівка Мюнхена. Там міститься славетний годинник із боєм, оснащений 43 дзвонами і 32 фігурками з міді. Фігурки двічі на день запускаються й показують цілу виставу. На верхньому ярусі зображено лицарський турнір 1568 року, влаштований з нагоди весілля герцога Вільгельма V, нижче — фігурки кружляють у танці бондарів, які першими вийшли на вулицю святкувати закінчення чуми, що уразила місто у 1515—1517 роках. Завершує дійство півник на самій верхівці. Він щосили махає крилами і кукурікає на знак того, що все буде добре.

У пошуках спокійної місцини наша компанія завертає до Будинку мистецтва. Виставку нам рекомендували друзі з очима завбільшки як тенісні кулі. Індійський художник Аніш Капур — справжнісінький маг: він переносить людей із реального життя у задзеркалля. Художник викривляє дзеркала так, що, зазираючи всередину, ти не впізнаєш себе: тебе перевертає, розплющує, множить. Але все це далеке від розваг у кімнаті сміху. Ноги не тримають, і тебе затягує у таємничий потойбічний світ. Проте лишатися з таким диво-люстром сам на сам не страшно. Це надзвичайно приємно, коли дорослим ти здатен проникнути в казку. Хай дорослу, але цілком реальну.

Тікаючи ще далі від галасливого суботнього Мюнхена, ми дійшли до ріки Ізар. Над нею перекинулися численні мости, подекуди її загнуздали греблями й бетонними берегами, а вона все одно мчить уперед. Тут дуже гарно. Навколо тільки поодинокі мами з дитячими візками і сторопілі качки, що розгублено крякають, підхоплені течією. Мабуть, саме тут, на березі Ізару, розумієш, який чудовий цей Мюнхен! Прекрасне, цілком затишне місце для життя і роботи. Але тихо, нікому про це не кажіть!