МУЗЕЙ «ОБ’ЄКТ 825 ГТС» ЧИ ЗМОЖЕ СЕВАСТОПОЛЬ ВИГІДНО ПРОДАВАТИ СВОЄ ВОЄННЕ МИНУЛЕ?

Раніше доступ у всі підземні об’єкти Севастополя закривав гриф «Совершенно секретно». Нині, коли документи про них загодя осіли в архівах колишнього Союзу — у Гатчині, Санкт-Петербурзі і Москві, чимало таких об’єктів виявилися покинутими напризволяще. І стали доступними для відвідин. Аби відновити інформацію про всі підземні об’єкти міста, спеціальна комісія міської держадміністрації з 1984-го по 1987 рік вела пошукові роботи, під час яких було виявлено й описано понад 600 підземних споруд: приблизно 60 захищених командних пунктів, вузлів зв’язку, понад 100 захищених берегових батарей і казематів, понад 100 сховищ для ракет, торпед, мін, порохових погребів, понад 150 підземних сховищ техніки і продовольства, понад 200 сховищ для особового складу військ і населення.

Загальна площа всього підземного простору під Севастополем сягає 350 тисяч квадратних метрів. Це лише по Гераклійському півострову. Колишні військові підземні об’єкти по всьому Криму ще навіть не досліджені, що породжує безліч чуток. Подейкують, приміром, що вони містяться в товщі Аюдагу, в інших гірських масивах. Та колишній «Об’єкт 825 ГТС» — підземний завод із ремонту і спорядження підводних човнів — серед них посідає особливе місце.

Підземна гавань

Підземний комплекс для субмарин у Балаклаві будувався в 1957—1961 роках. «Об’єкт 825 ГТС» був задуманий як споруда протиатомного захисту першої категорії ще Сталіним, якого вразили результати бомбардувань Японії і підштовхнули до пошуку способів захисту флоту. Робота тривала цілодобово в чотири зміни. Обсяг гірської виробки становив понад 45 тисяч кубометрів, площа — 6 тис. квадратних метрів. Кажуть, сама споруда тягнула на 67 мільйонів неденомінованих радянських карбованців (за курсом до 1961 року), «начинка» та обладнання комплексу системами життєзабезпечення коштували 65 мільйонів карбованців.

Об’єкт є комбінованим підземним водним каналом із виходами на обидва боки Балаклавської гори, із сухим доком, цехами для ремонту, складами для зберігання торпедного та іншого озброєння, житлом для особового складу, їдальнями, кухнею, ванними, душовими, кімнатами відпочинку, командними пунктами, протиатомними сховищами. Загальна довжина тунелю 500 метрів, довжина потерни, де розмішені основні цехи, — 300 метрів. Довжина самого підводного каналу — 360 метрів, ширина — від 6 до 12 метрів, глибина в середньому 6 метрів, але сягає місцями 8,5 метра. Найбільші штольні — діаметром 22 метри. Тут можуть розміститися сім підводних човнів основних радянських проектів, а за необхідності у сховищі могло сховатися до 14 субмарин різних класів. На випадок загрози ядерного нападу штольні сховали б, щонайменше, три тисячі робітників, захист комплексу дозволяв витримати пряме влучення ядерного боєзапасу потужністю до 100 кілотонн, тобто вп’ятеро більше, ніж бомба, скинута на Хіросіму. З боку бухти вхід до штольні перекривався плавучим ботопортом, що піддувався повітрям і зринав. Для виходу у відкрите море зі штольні на північному боці було обладнано випуск для субмарин, що також перекривався плавучим ботопортом, який відводився убік. Обидва отвори в скелі було майстерно закрито маскувальними пристосуваннями і сітями.

Можливість повністю ізолювати об’єкт від зовнішнього середовища забезпечували: автономна подача повітря, потужні дизель-генератори, паливні і водні магістралі, підземні колії. Розрахунковий термін повного ремонту субмарин не перевищував трьох тижнів. На входах до тунелю і біля сухого доку цілодобово вартували 47 чоловік постійної охорони. Док обслуговували 38 висококваліфікованих робітників, до групи обслуговування технічних систем комплексу входило 42 чоловіки. Чисельність промислово-виробничого персоналу сягала 100 чоловік. У комплексі були електромайстерні, всіляке зварювальне устаткування, у цехах стояли верстати з числовим програмним керуванням. За весь понад 30-річний період експлуатації об’єкта, кажуть, не траплялося жодного випадку простою або зриву графіка ремонту суден.

Первинний проект був ще грандіознішим — він передбачав облаштування ще більшого докового цеху, що давало б змогу ставити на ремонт чотири підводних човни водночас. Проте 1960 року об’єкт відвідав Микита Хрущов і будівництво підземних цехів хотів припинити взагалі. Лише 90-відсоткова готовність об’єкта переконала його в необхідності завершити будівництво. Додатковий док було перепрофільовано в мережу підземних цехів. Об’єкт зменшився на третину. У Радянському Союзі ще один такий самий об’єкт існував (чи ще існує?) у Сєвєроморську...

Безперечно, попри руйнації, комплекс можна відновити і як військовий об’єкт використовувати за прямим призначенням. Тому військове відомство і не поспішає розкривати особливі секрети: стіни можете дивитися, але технології надійно закриті від очей допитливих, особливо іноземців.

Музей чого?

Під час поділу Чорноморського флоту унікальний об’єкт був безкарно пограбований. Основний склад підводних човнів вивели звідси ще 1991 року. Все унікальне устаткування зняли і вивезли, переважно до Росії, сліди секретних технологій і особливо секретне устаткування для герметизації, внутрішнього обладнання об’єкта знищили. Трубопроводи, кабелі, ємності, весь метал, навіть огорожі, металеві поручні, східці було немилосердно вирубано, вирвано «із м’ясом». Сухий док нині затоплений. Фактично залишилися самі бетонні стіни і багатотонні герметичні двері у сховищі, зняти які грабіжникам виявилося не під силу.

У 1992 році Чорноморський флот передав об’єкт місту в особі Балаклавської райдержадміністрації. Тут зберігали гроші, що вийшли з обігу (радянські карбованці й українські купони). Іншого застосування об’єкту аж до 1997 року місто не знайшло, що й стало причиною його остаточного пограбування. 1997 року, на прохання міської влади, об’єкт був переданий ВМС України і перебував в їхньому віданні до середини нинішнього року.

Сьогодні, відповідно до рішення Президента й уряду України, комплекс належить Центральному музею Збройних сил України і є його філією. Розгортаються роботи зі створення музейної експозиції. Налагоджується екскурсійне обслуговування — показують наразі те, що є, але навіть голі, покриті цвіллю, із вивернутими залізяками стіни вражають.

Є багато проектів, як організувати в підземній гавані музей. Головне питання вирішено: створюється не музей холодної війни, як пропонує дехто, не музей пацифізму, не пам’ятник доблесті радянських воїнів. Експозиція музею включатиме розділи з воєнної історії самої Балаклави, історії Кримської війни, участі та ролі Севастополя у Великій Вітчизняній війні, історії ВМС України і багато інших цікавих розділів. Для наочності буде встановлено макети підводних човнів, які начебто стоять на ремонті. Така концепція наукової ради Центрального музею Збройних сил України. Причому планується створити тут підземно-підводний комплекс — не менш унікальний, ніж сама споруда. Експозиція та маршрути мають відповідати самій споруді, немає сенсу перетворювати її на галерею тривіальних музейних залів — як у будь-якій наземній будівлі. Тут планується розмістити підводні атракціони з відеоспостереженням, створити мережу розважальних закладів на березі і під водою. Колишні приміщення заводу можна використовувати і як тренувальні зали для підготовки до підводних екскурсій, необхідні тут, безперечно, і рятувальні станції, і системи обслуговування спорядження, і потужне комп’ютерне забезпечення. Планується розробка спеціальних комп’ютерних ігор на тему об’єкта. На виході з тунелю з боку моря планують побудувати підводне кафе, де учасники підводних експедицій могли б зняти спорядження, випити кисневий коктейль, помилуватися безпосередньо, а не через маску, підводним світом. Кафе повинне мати відеозв’язок із наземними залами, щоб екскурсанти через відеофони могли переговорити з родичами, які залишилися на березі...

Втім, як вважають начальник Севастопольського музейного комплексу Валерій Садовниченко та його колеги, за комплекс і реалізацію цього грандіозного проекту ще треба поборотися. Річ у тому, що, за радянською звичкою гребти все під себе, окремі міські структури, насамперед туристичні, оскаржують належність комплексу і пропонують здійснити всілякі локальні й неефективні проекти. Одна небідна організація пропонує організувати в штольнях атракціон із дельфінами. Проект не витримує жодної критики ні з естетичної, ні з туристичної, ні з пізнавальної точки зору. По-перше, дельфінів на комплексі ніколи не було, по-друге, з цими тваринами природніше й естетичніше знайомитися у відкритих водоймах — природному для них середовищі проживання. Проти реалізації цього проекту виступають екологічні і природоохоронні організації, уже заявило протест товариство охорони тварин. З подачі газети «Слава Севастополя» у місті взято під сумнів рішення Президента й уряду України про передачу комплексу Центральному музею ЗС України, дискутується питання належності комплексу місту. Хоча він уже належав місту з 1992-го по 1997 рік і за п’ять років тут не реалізовано жодного проекту. Та й чи під силу місту перетворити об’єкт явно загальнодержавного масштабу на музейний комплекс такого ж значення? У кожному разі, проти участі міських організацій в обладнанні та використанні комплексу ніхто ніколи не заперечував, але головну роль тут явно мають відігравати загальнодержавні структури.

В основі концепції Центрального музею ЗС України — сучасні підходи до створення музеїв. До розробки проекту, до організації передпроектних робіт залучаються авторитетні проектні організації та вчені: «КримНДІпроект», «НДПІшельф», професійні водолази спеціалізованого загону підводно-технічних робіт із Сімферополя, будівельні організації із Запоріжжя тощо. Якщо такий проект буде реалізовано, він стане перлиною туристичної галузі в Криму, ще одним кроком на шляху перетворення Севастополя із закритого і вкрай мілітаризованого міста на мирний туристичний регіон, що залучає інвестиції і приваблює туристів з усього світу.