Мріяти не заборониш. Але можна змусити?

Той, хто стежить за розвитком міжцерковних відносин в Україні та знайомий із документами, виданими церквами з питань взаємин із опонентами, не міг не помітити, що за стилем вони так само нагадують ультиматуми, як новинарні стрічки церков — зведення з фронту. Тон текстів зазвичай досить агресивний: «насильство», «розпалювання ворожнечі», «протистояння» — ось звичайні лексичні складові. А коли йдеться про «християнську любов», то, як правило, у тому сенсі, що «комусь (зрозуміло, не нам) її не вистачає». Притім «учасники діалогу» (назвемо їх так) не пропустять можливість вказати на нелегітимність візаві й, отже, на те, що вести будь-які «мирні переговори» вони не лише не можуть, а й не мають права. Коли ж у цей, із дозволу сказати, «діалог» утручається хтось третій, то запитання «а ти хто такий?» точно не уникнути. Отож, пробачте, що ми до вас звертаємося...
Звернення, якими обмінялися УПЦ і УПЦ КП, не посіяли райдужних надій. Бодай тому, що обидві дотримуються описаних вище традицій. До того ж містять пропозиції, на які явно не може погодитися візаві. І коли до появи цих документів можна було очікувати, що зміни в суспільстві внесуть нову інтригу в міжконфесійний діалог, то після їхнього прочитання стало нудно. А тут ще Президент зі своїми пророцтвами прийдешньої Української помісної церкви. Це все я десь уже бачила...
Від УПЦ КП можна й слід було чекати чогось сміливого й навіть провокаційного — можливо, В.Ющенка й не можна назвати в буквальному значенні «їх­нім» кандидатом, але вже те, що УПЦ так підмочила собі репутацію одіозною підтримкою В.Януковича, робить позиції цієї конфесії сильнішими. Проте, усупереч чеканням, звернення Священного синоду й Вищої церковної ради УПЦ КП виявилося до­сить традиційним і маловиразним. І оцінити його змогли б не ад­ресати — єпископи, духівництво й вірні УПЦ, — а люди, до церкви не причетні. Ця заява — де­кларація добрих намірів, після прочитання якої недосвідчений читач захоче потиснути автору руку й подивуватися твердолобості опонентів, якщо ті негайно не згодяться.
Проте ті, кому листа адресовано, найчастіше люди досвідче­ні. Вони знають, що це за «відомі події, які розділили Православ’я в Україні», про які мимохідь згадується в документі, і часто мають про ці події й їхніх учасників цілком певну думку. Знають во­ни і про те, що фраза «поділ українців на канонічних і некано­нічних» — трохи лукава. Бо не ук­раїнців ділять, а церкви — не треба займатися підтасовуванням понять. І поділ українських церков за цим принципом — не чиясь примха, а сувора реальність. А в цілому, коли б звести звернення до лаконічного «перестаньте обзиватися, давайте шукати компроміс», було б і чесніше, і стилістично цікавіше, й ефективніше. А то після прочитання документа залишається стійке відчуття, що його авторам насправді глибоко байдуже, буде компроміс чи не буде. Головне — наміри задекларувати.
Більше розчарувати могла хіба що відповідь УПЦ, яка грунтується на реляціях понад десятилітньої давнини та зводиться до запитання «хто вони такі, щоб ми з ними розмовляли?» й «умов діалогу», прийнятих ще 1992 року. Умови малоприйнятні — це зрозуміло вже тому, що вони досі не були задоволені. Та й не могли — навіть за наявності волі до діалогу з боку УПЦ КП. Ну, заберіть в УПЦ КП усе її майно й патріарха Філарета на додачу — що від неї залишиться й із ким вести переговори?
Надіслала УПЦ також звернення до Президента Ющенка, в якому висловила надію на «дов­гоочікуване закінчення періоду втручання органів державної влади в церковне життя й політизації міжконфесійних кон­фліктів, результатом чого ста­ли негативні прояви в церковному житті під час президентських виборів 2004 року». Ні, не подумайте, що керівництву УПЦ спало на думку покаятися за не надто гідну поведінку під час виборів навіть перед нині діючим Президентом, котрого в передвиборний період підвели під монастир. По-перше, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. По-друге, із звернення стає зрозуміло, що УПЦ виявилася жертвою обставин. А хіба з жертв питають? А тепер керівництво УПЦ розраховує на «становлення відносин між державою й церквою на принципах взаємоповаги й загальноприйнятих єв­ропейських норм церковно-державних відносин». Останнє положення в мене, приміром, викликало особливе розчулення — треба ж, «європейські норми». І це УПЦ, котра набила руку в критиці «європейського вибору», Європи й особливо тамтеш­ніх «державно-церковних відносин» (причому іноді цілком справедливій). Але хіба можна писати листа Президентові Ющен­ку й не ввернути чогось позитивного про «європейський вектор»?
А налагоджувати відносини треба. Адже Президент України вже двічі за свій ще такий нетривалий термін правління запрошував до України Вселенського патріарха Варфоломія. Перший раз на власну інавгурацію, другий — минулого тижня. В обох запрошеннях висловлюється надія на діяльну участь Вселенського патріарха в долі українського православ’я. Від запрошення на інавгурацію патріарх Варфоломій чемно відмовився, а на друге за­прошення відповів, що, мовляв, із задоволенням зустрінуся, але коли й де не уточнив. Патріарха зрозуміти можна — українські церкви його умов не виконували, не виконують і виконувати не збираються (кількості порушень константинопольських «Домовленостей», підписаних з ініціативи патріарха, уже сила-силенна, та й не всі учасники переговорів залишилися на дистанції), а зайвий раз сваритися з Патріархом Московським не з руки. Його, мабуть, на інавгурацію ніхто не запрошував (дивуватися цьому нема чого). Звісно, переговори між Москвою і Фанаром про долю українського православ’я зайшли в глухий кут — куди їх, загалом, і намагалися завести учасники. Зате крихкий мир між двома потужними православними патріархатами загалом відновлено й хоч якось збережено. Чи варто його порушувати в ім’я реалізації чиїхось честолюбних задумів? Загалом, у Патріарха Константинопольського немає приводу поспішати в Україну з місією канонізації й автокефалізації.
Набагато цікавіша ситуація в українській владі. Те, що кожен більш-менш помітний політик прагне висловити свої конфесійні симпатії, стало в нас звичним. А вже ті, хто при владі, просто зобов’язані заявити про свій «церковний курс». І позаяк В.Янукович поспішив узяти участь у Російських народних зборах і заявити там про свою послідовну підтримку УПЦ у єдності з Московським патріархатом (чергова ведмежа послуга конфесії з боку екс-прем’єра), то владі нічого іншого не залишається, як оголосити про свій «курс на помісність». Попри те, що В.Ющенко неодноразово підкреслював свою приналеж­ність до лона УПЦ. Попри зуст­річі з патріархом Алексієм, благословення митрополита Володимира й навіть конфесійну орієнтацію держсекретаря. Попри досвід попередників, який засвідчив: церковне питання вибухонебезпечне, і все, що може зробити світська влада, — або спробувати використовувати міжконфесійну напругу в своїх цілях, або самоусунутися з багатозначним виглядом.
У чому ж річ? А ось у чому. Відповідно до вже кількаразових заяв Президента, «своя» церква — одвічна мрія українського народу. Якщо хтось із вас жодного разу ні про що таке не мріяв, засоромтеся й негайно розпочинайте — відчути єдність із народом ніколи не пізно. І не запитуйте, що значить «своя» церква й коли розпочалася ця «одвічність» — просто мрійте, і все. Незалежно від вашого світогляду, віроспові­дання та конфесійної приналежності. Незалежно від того, що ваш релігійний вибір і політичний вибір, як вам здавалося, — дві великі різниці. Оскільки ви обрали цю владу, мрійте про те, що вона оголосить вашою «одвічною мрією», і змиріться з її намаганнями цю мрію реалізувати. І приготуйтеся до того, що наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Адже нинішні поборники «сбычи мечт» власне церковними питаннями досі впритул не займалися. Тому, правда, поки ще на рівні висловлювань, у них стільки проколів — відчувається відсутність провідної сили Держ­комрелігій.
Найкумедніше, що «курс на помісність», оголошений
В.Ющенком, і наполегливі закликання Вселенського патріарха — зовсім не «політична розплата», як можна було подумати. Це цілком щиро — як любов до Шевченка чи колекціонування української старовини. Тобто заслуговує на всіляке заохочення. Правда, на відміну від колекціонування, наслідки можуть виявитися не найрайдужнішими. Так, можна уявити сценарій встановлення помісності — і він не такий уже неймовірний. Можна припустити, що Вселенський патріарх усе-таки прийме запрошення українського Президента. Що він піддасться чарівності помаранчевої ідеології й очікувань світлого майбутнього. Що йому, нарешті, натякнуть високі американські покровителі, що «добре б» — і все це разом змусить його прийняти рішення про діяльну підтримку створення української помісної православної церкви. Можна навіть очікувати, що під його омофором об’єднаються УПЦ КП із залишками УАПЦ і що до цієї церкви приєднається якась частина парафій УПЦ. Ті ж, хто не приєднаються, залишаться в меншості.
Проте не так по-суворовському все пройде навіть у такому — ідеальному — разі. Розпочнімо з того, що ця «меншість» може виявитися не зовсім меншістю — принаймні в територіальному плані. Крім того, Московський патріархат не змириться з втратою церковного домінату в Україні так легко. Додайте до цього ще одну пікантну подробицю — порівняйте взаємини між президентом Путіним і РПЦ і між Вселенським патріархатом і протестантом Дж.Бушем. Цілком можна припустити, що зовнішній тиск на Україну й українську владу буде порівнянний із внутрішньою напругою, забезпеченою УПЦ і особливо «суміжними організаціями» на кшталт Союзу православних братств або «Единого Отечества». І не треба про «п’яту колону» — кожен має право захищати власні мрії. А ще те, що Президенту Ющенку доведеться якось миритися зі Схід­ним регіоном, котрий уже, звісно, такий сценарій не стерпить. Українській владі рано чи пізно доведеться змиритися з тим, що мрії не уніфікуються в певну абстрактну універсальну «одвічну мрію народу». І вже принаймні з тим, що не будь-яку «одвічну мрію» потрібно реалізовувати терміново й за будь-яку ціну.
Тим паче з реалізацією «мрій» церковно-релігійного плану варто було б зачекати. А якщо вже так руки сверблять перекроїти церковну карту, то треба їх чимось зайняти. Вивчити для початку всі можливі шляхи й наслідки. Тобто, як мінімум, знайти чи виховати фахівців, здатних зробити це нелукаво. Судячи з певних ознак, поки таких людей немає не лише безпосередньо у владі, а й поруч із нею — навіть поради розумної ніхто не дасть. Чи просто не прислухаються? І якщо скасування Держ­комрелігій було цілком необ­хідне, на думку нової влади, то потрібно було запропонувати якусь альтернативну організацію, котра без втручання безпосередньо в справи церковні могла б виконувати статистичну й ана­літичну роботу й давати рекомендації. Незаангажованих спеці­алістів у цій сфері в нас не так багато, але вони є, їх треба знайти й дати їм можливість працювати.
Адже на даний момент безпомічність нової влади в питаннях релігії та церкви так само (а іноді й більш) рельєфна, ніж у влади колишньої (ця під кінець своєї кар’єри трохи обтесалася). Приміром, рапорт віце-прем’єра з гуманітарних питань про «готовність Кабміну до посту» до смішного нагадує рапорт міністра АПК про готовність до посівної. І це природно: готовність до посту — це не те, про що слід рапортувати на всю країну. Тим паче про «готовність Кабміну» — це як, даруйте? Перевірили духовну зрілість кожного працівника? Чи зробили контрольний зріз? Чи просто кабмінівська їдальня відмовилася від закупівель м’яса, риби й молочних продуктів? Ні, я не кажу, що Кабмін не може приготуватися до посту, — може. Може, приміром, зобо­в’язати НТКУ підготувати цикл якісних просвітительських програм, присвячених християнству. Ініціювати зміни законодавства з метою забезпечення прав практикуючих віруючих — запровадити, наприклад, альтернативну службу, дати можливість віруючим працювати тоді, коли їм дозволяє релігія, і не працювати, коли їхнє вірування того вимагає, акредитувати церковні навчальні заклади. Чи мало чого доброго можна зробити не для церкви навіть — для власних громадян, до церкви приналежних. І називайте це потім як хочете — хоч «підготовкою до посту», хоч до другого пришестя.
І зрештою, якщо припинити спекуляції на тему «одвічних мрій» і дати церквам розвиватися своїм шляхом без втручань, підтримок і репресій, може виявитися, що це й є найправильніший шлях до оздоровлення ситуації. Коли й підтримувати — то молитвою. І нехай виживе найсильніший. Адже в духовній сфері виживають не ті, у кого кулаки більші чи гаманці товщі — виживають сильніші духом. Так, можливо, нехай змагаються між собою?