Моя бабуся і королева Єлизавета. Портрет на тлі історії

Про бабусь пишуть рідко, навіть до століття. Якщо, звичайно, це не якась видатна бабуся — наприклад, нині покійна королева-мати. Про Єлизавету я згадав як про бабусю зразкову і, так би мовити, загальновизнану. Висловлюючись на туркменський лад, бабусю всіх англійців.

Наталія Михайлівна Адамишина була бабусею лише двох людей — моєї та мого кузена Петра. Вона народилася пізніше за Єлизавету (у 1907-му) і померла раніше за неї (у 1989-му), отже, навіть щодо довгожительства вони перебувають не в рівних позиціях. Зайве говорити, що й долі їхні склалися по-різному.

Моя бабуся з’явилася на світ у родині шкільного вчителя Михайла Прокоповича Адамишина. Після нетривалого життя в Прибалтиці вони переїхали до Петербурга, де в їхньому розпорядженні була квартира з прислугою на Троїцькому проспекті. Життя директора гімназії до жовтневого перевороту («до нещастя», як полюбляв висловлюватися Дмитро Сергійович Лихачов) було цілком благополучним. Ось бабусині спогади тих років: мерехтливі від снігу шубки дітей, яскравий, якийсь навіть непетербурзький рум’янець на щоках — немов із кольорового кіно, яке змінилося на чорно-біле. Перетинаючи час від часу Троїцький проспект, я кожного разу думаю про те, що саме звідси, відправивши сім’ю в Україну, прадід пішов добровольцем у Білу армію. У пам’яті бабусі — домашня жалоба за государем та його родиною.

У 1920 році генерал П.Врангель звертається до майбутнього свекра Єлизавети, Георга V, із проханням прийняти розгромлену Білу армію (її потім приймуть інші країни). Георг не відповідає. Англійці переймаються скупкою дешевого зерна, відібраного продрозкладкою. Гадаю, що навіть якби Георг тоді й відповів білому генералові, у моєї бабусі було б небагато шансів зустрітися з Єлизаветою. Насамперед тому, що прадід, хоча й не повернувся до Пітера, за кордон їхати не збирався. Він вирушив до сім’ї в Україну — туди, де його ніхто не знав, і продовжив працювати вчителем у радянській школі. Іноді виступав як ветеран громадянської війни, не вдаючись у деталі. У Другу світову війну прадід уже не воював, але він до неї дожив, що, з огляду на його біографію, вже було досягненням.

У Другу світову війну Єлизавета забороняла розпалювати каміни в Букінгемському палаці, щоб, не приведи Господи, не подумали, ніби їй живеться краще за її підданих. Звичайно, це був учинок (особливо на тлі А.Жданова, який об’їдався в блокадному Ленінграді ананасами). Що ж до моєї бабусі, то в неї ніколи не було ні каміна, ні підданих — за винятком хіба що її учнів. На початку війни їй доводилося вирішувати інші завдання. З двома маленькими доньками вона їхала в евакуацію.

Дорогою в неї вкрали валізи, і вона звикла обходитися без речей. Сметану на південному базарі продавали на жмені, і вона навчилася притлумлювати в собі почуття бридливості. Вчительську зарплату їй видавали шкільним цементом (його насипали в старі наволочки), який потім продавали на тому самому базарі. От на це в неї забракло сил: думка, що з цементом її побачать учні, здавалася нестерпною.

Коли бабуся повернулася з евакуації до Києва, її кімната була зайнята сусідами по комуналці. Чекаючи, поки звільнять кімнату, кілька місяців прожила в родичів (ніхто не вміє принижувати так, як далекі родичі). Але вона все одно не впадала у відчай, із двома дітьми в неї не було такої можливості. Підсумовуючи воєнний досвід бабусі, я б сказав так: вона цілком могла розпорядитися не розпалювати камінів, але для красивих жестів життя надавало їй дуже мало матеріалу.

Добре пам’ятаю нашу комуналку на бульварі Шевченка. Пацюки, сусід-алкоголік, черга до єдиного умивальника з холодною водою (повністю помитися вдавалося тільки в лазні). Картинка начебто гнітюча, але... є й інший ракурс: бабуся в ошатній сукні йде викладати біологію до 44-ї київської школи. Номер залишився у пам’яті тому, що він на одиницю менший за її педагогічний стаж (аби покінчити з цифрами, додам: її пенсія згодом становила 58 крб. мінус карбованець, який вона вручала поштарці). Вчительське служіння внутрішньо перетворювало бабусю й підносило її над комунальними буднями. Воно, до речі, справляло враження і на невчену більшість нашої квартири — навіть на тих, хто колись прибрав було до рук її кімнату. Бабусині ж учні відвідували нас аж до її смерті.

Її життєву позицію можна було б визначити як терпіння, якби це слово не містило страждальницького відтінку, що бабусі абсолютно не відповідало. Йдеться про якесь особливе злиття з буттям, про відсутність, за великим рахунком, претензій до нього. Щось подібне до каратаєвського, але без літературності. Неприйняття патетики, і тому — легка іронія. Через багато років я впізнав цей тип у людях російської Півночі, звідки була родом Ніна Дмитрівна (уроджена Нечаєва), бабусина мати. Інтонації, жести, а головне, світовідчування — усе це не стерлося й у їхньому київському житті.

Остання моя зустріч із бабусею відбулася у Києві в листопаді 1988 року — ми відзначали день її народження. Коли гості розійшлися, вона сказала, що це її останній день народження. Сказала спокійно, немов ставлячи до відома. Перед моїм від’їздом до Петербурга повторила: «Я незабаром помру». Вона не хворіла (принаймні не більше, ніж звичайно), але я знав, що сказане нею — правда. Кокетство їй було невластиве, та й слова її з справою зазвичай не розходилися. Бабуся мовчала, і я зрозумів, що вона чекає на мою відповідь. Клубок застряг мені в горлі, але якось я видушив з себе, що всі помруть. Що я теж помру. Мені здавалося, нагадування про загальну рівність перед смертю могло б стати найкращим словом розради. Проте бабуся сумно подивилася на мене й сказала: «Але я помру раніше».

Вона померла за два місяці. Я лежав тоді після операції в одній з петербурзьких лікарень. У день бабусиної смерті я пішов звідти, тому що чітко зрозумів: її більше немає. Виявилося, у цей час мені вже відбили телеграму про її смерть. Я вилетів до Києва. Як і бабуся, я не схильний до містики, але пам’ятаю, як із вікна літака уважно вдивлявся в хмари. Мені здавалося: якщо в мене є шанс побачити її ще раз, то станеться це саме там.

Багато років вивчаючи давньоруську літературу, ловлю себе на тому, що в якихось галузях і сам відчуваю вплив досліджуваного матеріалу. Наприклад, в історії. Середньовічні історики — люди геть особливого складу. У свої твори вони вміщували речі, яких сучасний історик, мабуть, не помітив би, просто не вважав би їх історичними подіями. У Хроніці Георгія Монаха є оповідь про те, як розбійник убив подорожнього, а собака вбитого згодом вказав людям на вбивцю. Ця розповідь займає дві третини (!) розділу про візантійського імператора Льва IV. Чому? Тому що ця аісторична за суттю оповідь має для Георгія моральний зміст: вона є свідченням неминучого торжества справедливості. З погляду високої моралі, описана подія означає не менше, ніж усі діяння імператора. Зрештою, важлива лише відповідь на Страшному суді, а все інше — подробиці.

На цій історіософській ноті повертаюся до бабусі і, звісно ж, до королеви. До двох сучасниць і, поза будь-яким сумнівом, історичних осіб. Вони спільно творили історію, хоча й уособлювали різні її фланги. У кожної була своя сфера відповідальності, і кожна зі своєю сферою, слід гадати, справлялася. У бабусину сферу, крім її доньок, у різний час входили також Петро і я. Не хочеться хвалитися, але, на відміну від Єлизавети, бабуся своїми онуками залишилася в цілому задоволена.

У перспективі вічності, мабуть, не надто й важливо, хто з них був королевою, тому що невідомо, «кто из нас в каком расчислении у Господа» (М.Лєсков). Я дивлюся на їхні фото й уловлюю подібність. Є в старих людей якийсь спільний вираз — доброти і немовби вже нетутешності. Можливо, цей вираз і відбиває те головне, що їм удалося знайти в житті. Гадаю, історія не самоцінна, в неї немає і не може бути ніякої суспільної мети. Її мета глибоко персональна й полягає в тому, щоб дати нам висловитися. Роль історії у певному сенсі порівнянна з роллю рами. А портрет створюємо ми самі.