Отже, інтрига, яка тримала в напрузі всю країну аж до середи, коли для переговорів із президентом на його дачу в Криму летів із Києва десант із десяти визначних представників інтелігенції, очолюваний Леонідом Кравчуком, вирішилася ввечері того ж дня. «Мовний» проект, який розбурхав країну, президент таки підписав. «Звісно, це був болючий удар для мене», - розгублено пояснював свої відчуття в інтерв’ю для радіо «Свобода» один із чудової десятки Іван Драч. Певне, щоб розрадити його й усіх інших розчарованих, віце-прем’єр Раїса Богатирьова того ж вечора оголосила, що їй доручено очолити робочу групу для підготовки масштабних змін до «мовного» законодавства. Чи буде ця місія успішнішою за попередні? Подивимося. Але в кожному разі важливо оцінити, що ми реально сьогодні маємо. І не тільки в сенсі повноти змісту, а й у сенсі висоти моралі. Хотів би висловити деякі оцінні судження.
Чим більше дискутується в нашому суспільстві питання «про мови», тим очевидніше: цю проблему, яка в Україні обтяжена досить тривалою, складною й багато в чому трагічною історією, здатні вирішити лише люди найвищою мірою чесні, совісні, інтелігентні. І не важливо, якої вони національності. Тому що категорії честі, совісті, мудрості - наднаціональні.
Наприклад, особисто для мене найяскравішим взірцем втілення всіх цих чеснот завжди був видатний російський учений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров. І якщо трохи помріяти, то я, етнічний українець, для якого українська і російська мови однаковою мірою рідні й неоціненні, легко уявляю собі: якби він залишався сьогодні живим і якби він, російська людина, взяв на себе ініціативу запропонувати Україні власний варіант проекту закону про мови, то, не сумніваюся, цей проект був би нескінченно мудрим і бездоганно справедливим стосовно всіх великих і малих етнічних груп. А тому гарантував би консенсус у суспільстві і вже ніяк не здетонував би тих потрясінь, що їх ми спостерігаємо останнім часом.
Та лихо України в тому, що проект закону «Про принципи державної мовної політики», який розбурхав громадський спокій, створили й проштовхують через парламент люди, котрі аж ніяк не володіють навіть дещицею тих чеснот, які мав незабутній Андрій Дмитрович. Я можу так вважати хоча б тому, що автори цього законопроекту народні депутати від Партії регіонів Ківалов і Колесніченко, захищаючи своє явно недоношене дітище, не гребують у публічних виступах регулярно вдаватися до… скажемо так, «неправдивого інформування суспільства». Будемо максимально коректними і вживемо саме це словосполучення, щоб тут і далі не використовувати інше - «до відверто грубої брехні та обдурювання людей». Ось конкретні приклади.
Щойно було отримано рекомендації Венеціанської комісії стосовно цього законопроекту, його «батьки-творці» тут-таки взялися і в пресі, і на телебаченні, і в інших публічних виступах, а також в інформаційних матеріалах своїх прес-служб переможно й радісно запевняти наших співвітчизників, буцімто Венеціанська комісія підтримала і схвалила законопроект. Європа, мовляв, мало не в захопленні від нього. Нарешті Україна отримає свoє мовне щастя!
А як було насправді? Довелося публічно виступити голові Відділу демократичних інститутів і фундаментальних прав Венеціанської комісії Артеміді-Тетяні Кісці, щоб внести ясність у це питання: так, справді, у рекомендаціях Венеціанської комісії містилися позитивні оцінки низки положень законопроекту, але водночас відзначалися й серйозні недоробки цього документа. Так, «одна зі слабких сторін проекту - недостатні гарантії для забезпечення належного рівня використання й захисту української мови як державної. Тому комісія вважає: потрібно щось зробити для того, аби забезпечити цей баланс не тільки на папері (хоча й на папері ще потрібно змінити окремі речі), а й зробити це на практиці».
Довелося виступити в українських ЗМІ і членові Венеціанської комісії від України Марині Ставнійчук, яка заявила: «Окремі політики дозволяють собі перекручувати події, що відбувалися на засіданні Венеціанської комісії. Більше того, неправдиво інформувати суспільство (виділено автором. - О.Р.) дозволяють собі ті люди, котрі на засіданні не були присутні. Я маю на увазі Вадима Колесніченка…» М.Ставнійчук також нагадала, що серйозні критичні зауваження щодо законопроекту були відзначені, зокрема, у пунктах 19, 20, 43, 44, 65, 66 рекомендацій Венеціанської комісії.
На жаль, навіть це подвійне викриття в неправді не зупинило ні самого Колесніченка, ні його співавтора, ні їхніх прихильників із Партії регіонів. Той-таки пан Колесніченко, наче нічого й не сталося, продовжував запевняти, буцім законопроект отримав схвалення не тільки Венеціанської комісії, а й ряду українських учених. Нібито отримано високу експертну оцінку від Інституту філології Київського національного університету імені Т.Шевченка. Тут уже настала черга вчених дивуватися і обурюватися. Доцент Інституту філології Валерій Чемес пояснює: так, окремі позиції законопроекту було оцінено позитивно, але з низки інших позицій висловлено серйозну критику. Власне, концентрований висновок експертної оцінки міститься в останньому її абзаці: «Ознайомлення з проектом Закону дає підстави стверджувати, що до створення його концепції та самого викладу не залучалися вітчизняні спеціалісти-філологи, зокрема соціолінгвісти й соціологи мови, оскільки, крім концептуальних ненаукових тверджень, текст також містить логічні, стилістичні й пунктуаційні помилки».
Ну, припустімо, Бог вибачить панам Колесніченку та Ківалову пунктуаційні й навіть стилістичні помилки. Але з «концептуальними ненауковими твердженнями» і ущербною логікою як бути?
А професор Києво-Могилянської академії Володимир Василенко - то той взагалі був категоричним: «Цей законопроект є… продуктом правового шахрайства. Його мета - витіснити українську мову з усіх сфер суспільного життя».
Побувавши недавно з візитом в Україні, своє критичне судження про законопроект Ківалова-Колесніченка висловив і верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек. «На мій погляд, - сказав високий гість, - цей законопроект роз’єднує суспільство. А закон про мови має бути спрямований на те, щоб суспільство об’єднувати».
Відповідь Колесніченка не забарилася й абсолютно мене приголомшила. Упевнений у собі депутат-регіонал, схоже, відчув у душі задатки ясновидця і, як справжній борець із усілякою нечистою силою, рішуче заявив, що негативна позиція верховного комісара ОБСЄ стосовно його, Колесніченкового, законопроекту демонструє… «зацікавленість європейських політиків у дестабілізації ситуації в Україні» (sic!).
Тут уже в мене виникли мимовільні асоціації з побаченою одного разу картинкою на залізничному вокзалі у Вінниці. Якийсь зовсім ще юний, але досить високорослий хлопець, що промишляв, очевидно, грою в наперстки, розклав свій нехитрий реквізит прямо на підлозі між лавками в залі очікування й за якихось дві-три хвилини вигріб у двох цікавих підлітків усі їхні кишенькові грошики. Коли ж це помітили батьки підлітків, які сиділи неподалік, чекаючи поїзда, вони підбігли до шахрая й буквально потягли його в привокзальну кімнату міліції. Високорослий здоровань відбивався тим, що… плювався в них, як верблюд.
У чому тут аналогія? Коли автори законопроекту «неправдиво інформували суспільство», висмикуючи з отриманих експертних оцінок і рекомендацій лише позитивні відгуки, замовчуючи при цьому негативні, - то хіба така поведінка не є політичною грою в наперстки? А чимало відповідей Колесніченка на критичні зауваження дуже нагадують спосіб «самооборони» згаданого вище парубійка з вінницького вокзалу.
І, щоб нарешті завершити вже тему про пана Колесніченка, якому ми й так приділили занадто багато уваги, я хочу через газету щиро запевнити його самого, а заодно і всіх наших читачів, що ставлюся до нього без ані найменшого зла в душі, я ставлюся до нього по-християнському. І навіть готовий настійно просити управління справами Верховної Ради забезпечити для цього депутата молоко за шкідливість у роботі. Бо останнім часом його частенько лупцюють. То активістка руху Femen у прямому ефірі в Савіка Шустера відважила ляпаса, то розгнівані колеги в залі засідань парламенту надавали стусанів, то депутат Кириленко, знову ж - у Шустера, спробував по фізіономії заїхати…
Скажу прямо: я категорично, публічно, через газету заявляю протест проти будь-якого рукоприкладства! Ми маємо бути по-європейськи цивілізованими, коли вже заявили, що йдемо в Європу. Хоча, з іншого боку, я, звісно ж, не стану сперечатися з тим, що наперсточників б’ють скрізь, і в Європі теж…
Наведемо й інші приклади «неправдивого інформування суспільства». Ось днями пан Ківалов в інтерв’ю одному відомому всеукраїнському виданню знову «вирулив» на тему, яку останнім часом частенько ялозять прихильники його законопроекту. Вони, як я розумію, в основному з числа тих держчиновників, котрі свої лінь, небажання або нездатність вивчити державну мову намагаються виправдати нібито недостатньою її популярністю. «Сьогодні газети, журнали, книжки виходять російською. А чому так відбувається? - філософствує Ківалов. - Хтось примушує ЗМІ виходити російською мовою? Відповідь проста: медіаринок. Саме читач визначає мову видання газети, інакше він її просто не купить».
Насправді ж причини того, що в Україні 70% періодичних видань і 90% книжок видаються російською, пояснюються не мовними смаками читачів, а насамперед тією соціально-політичною та соціально-культурною спадщиною, яку ми отримали після розпаду колишньої імперії. Це ж якийсь, хоч і часто повторюваний міф, нібито наша спільна Батьківщина поділяється на Україну російськомовну й Україну україномовну. Насправді вона поділяється на Україну двомовну й Україну російськомовну. І не так навіть географічно, як у плані соціально-культурної спадщини. Всі етнічні українці, які навіть живуть у Галичині та в інших західних регіонах, вільно володіють російською практично такою ж самою мірою, як і своєю рідною українською. І це характерно не тільки для інтелігенції, а й для будь-якої людини, котра має бодай середню шкільну освіту. Ось проведімо прямо зараз такий маленький експеримент. Нехай кожен читач цих рядків згадає, чи доводилося йому хоча б раз у своєму житті зустріти етнічного українця з вищою або середньою освітою, який російською говорив би на такому рівні, на якому наш нинішній прем’єр-міністр говорить українською мовою.
Вищий державний чиновник, який майже 30 років прожив в Україні і якого закон зобов’язує як держслужбовця першого рангу знати державну мову, насправді не тільки не говорить державною, а й навіть із папірця, написаного помічниками, український текст читає з труднощами, поставляючи щедрий матеріал для пародій «95 кварталу». Який же приклад «поваги» до народу, яким керує, і «поваги» до закону показує очільник уряду величезній армії чиновників по всій Україні? Десятки тисяч держслужбовців усілякого калібру отримали в подарунок рятівну можливість виправдовувати свою лінь або свою інтелектуальну неспроможність у вивченні державної мови. Саме ці люди найактивніше і постійно підкидають дров у вогонь «мовного» конфлікту. Бо їхньою метою є такий статус для української мови, при якому формально вона хоч і вважалася б державною, але реально її можна було не знати, не вивчати, не користуватися нею.
Безперечно, серед російськомовних громадян України, особливо серед інтелігенції, є чимало людей, які добре володіють українською. Наймолодше покоління - практично двомовне. А ось у середньому і особливо в старшому віці загальна відсоткова кількість тих, хто нормально володіє державною мовою, не дуже висока. Це зовсім не означає, що одна частина України краща, а інша - гірша. Ні, ми всі однакові - люди на заході і люди на сході країни. Але так історично склалося, такі були історичні, політичні, соціальні чинники, що і ми самі, а вже тим більше наші батьки, наші предки жили в таких обставинах, які, на жаль, розділяли нас за мовою.
Ми жили в умовах, у яких, незалежно від національності, закінчити школу й не знати російської було неможливо. (І слава Богу! Це саме один із дуже небагатьох позитивних спадків колишньої імперії.) А ось усе життя прожити в Україні й не знати, не вивчати рідну мову - це здавалося нормальним, як і в будь-який іншій національній республіці. Навіть ліберально налаштований, найдемократичніший і найосвіченіший правитель за всю багатовікову історію імперії Михайло Горбачов одного разу, в епоху знаменитої перебудови й гласності зронив таку фразу: «Дуже важко управляти країною, яка говорить 215 мовами». Вони, кремлівські небожителі, винищували національні культури й національні мови зовсім не з любові до російської. Вони це робили тільки для того, щоб легше й зручніше було правити і простіше було «закручувати гайки» по всій неосяжній багатонаціональній країні.
І закручували. Особливо до Горбачова. Ось один із безлічі маленьких прикладів. Коли я ще в радянські часи навчався на другому курсі факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, двох мої однокурсників - Івана Цимбала й Валерія Лазаренка - виключили з університету лише за те, що одного разу, прекрасного сонячного дня 22 травня, вони поклали скромний букетик фіалок до пам’ятника Тарасу. У цей момент їх сфотографували «люди в цивільному». Річ у тому, що день 22 травня, історична дата прибуття тіла великого поета з Петербурга й перепоховання, згідно з його знаменитим «Заповітом», на Чернечій горі в Каневі, вважався в тодішніх охоронців режиму «святом українських буржуазних націоналістів».
Після відрахування з університету Іван і Валерій багато років тинялися містами й селами, працювали вантажниками в магазинах, підсобними робітниками на будівництві. Дорога у вуз або в газету їм була закрита. Лише приблизно років через сім, коли доля так розпорядилася, що мене призначили редактором вінницької обласної молодіжної газети, я за першої ж нагоди запросив Валеру в штат. Кар’єрного зростання в тих умовах, зрозуміло, обіцяти йому не міг, добре вже те, що він просто повернувся в журналістику. Свою кар’єру, так і не отримавши журналістської освіти, Валерій Лазаренко зробив уже в роки незалежності нашої держави: тривалий час працював у парламентській газеті «Голос України», потім на Радіо «Свобода». А ось Ваня Цимбал так і не зміг змінити свою долю: ще довгі роки продовжував працювати на виробництві, а коли прийшла незалежність, міняти фах уже було пізно. Він так і залишився простим будівельником і прекрасною, світлою людиною.
Одного разу в Москві, розповідаючи цю історію своїм російським друзям, я напівжартома запропонував: «Ну ось уявіть собі, яке ж татаро-монгольське ярмо мало б тут у вас зберегтися ще з часів 1240 року, щоб тепер двох російських хлопців виключили з МДУ тільки за те, що вони поклали скромний букетик фіалок до пам’ятника Пушкіну». Мої друзі замислилися…
Це всього лише дві надламані долі. А їх же, таких доль, скалічених, розтоптаних, замучених у в’язницях, знищених лише тому, що вони хотіли відчувати себе українцями, десятки тисяч. І кожна така розтоптана людська доля означала відчутне зменшення простору, в якому живе, дихає, пульсує, бореться за життя українська мова.
Тому, коли я сьогодні чую неодноразові повторення наведеної вище сентенції про «смакові переваги» стосовно вибору мови у сфері преси й книговидання, моя душа кричить: «Дурні, неосвічені чиновницькі лоби! Мало того, що ви зовсім не знаєте історії України, мало того, що вам невідомі й чужі її трагедії, її болі, - ви ще й хамовито топчетесь по пам’яті, по праху десятків тисяч людей, які віддали свої долі і свої життя за те, щоб незалежна Україна відбулася».
А що ж насправді визначає вибір мови видавцями книжок, газет і журналів? Тут слід розуміти: всі видавці - люди освічені, знають історію країни, зокрема, зрозуміло, історію мови й культури, всі вони розуміють, які саме причини призвели до того, що нині ми маємо Україну двомовну й Україну російськомовну. Але всі видавці працюють у дуже жорстких економічних умовах, їм доводиться щодня битися за тираж, за кожен додатковий примірник газети чи книжки. Вони розуміють: у двомовній частині України їхню продукцію купуватимуть незалежно від мови видання. А ось у російськомовній частині України газету або книжку частіше куплять російською мовою. Кожен же видавець кровно зацікавлений, щоб його продукція розходилася по всій Україні, а не тільки в одній її частині. Я сам тривалий час займався видавничим бізнесом і з власного досвіду знаю, від чого насправді залежить вибір мови видання.
І, нарешті, торкнемося ще однієї дуже важливої сфери, в якій прибічники скандального законопроекту продовжують «неправдиво інформувати суспільство». Вони постійно посилаються на приклад тих країн, у яких державними є дві або більше мов, зокрема на Канаду й Швейцарію. Але при цьому говорять лише частину правди. Я бував і в Канаді, і в Швейцарії, бував неодноразово, цікавився цією проблемою. Так, у Канаді дві державні мови - англійська та французька. Але за всю історію другої половини ХХ і ось уже частини ХХI століття в Канаді не було жодного прем’єр-міністра й жодного генерал-губернатора, який володів би лише однією мовою. У жодній із державних установ на центральному рівні влади днем зі свічкою не знайдете чиновника, який не говорив би вільно двома мовами. «Двомовності по-азаровськи» серед державних чиновників там немає. Те ж саме і в Швейцарії. Там чотири державні мови. При цьому понад 90% населення живуть у німецькомовних і франкомовних кантонах. Відповідно, всі держчиновники вільно володіють німецькою і французькою. Але якщо держчиновник працює в кантоні, в якому населення говорить італійською чи ретороманською мовою, він повинен володіти ще й мовою жителів відповідного кантону. І тому «поліглот» на кшталт нашого Миколи Яновича ні в Канаді, ні у Швейцарії не пройшов би конкурсу на роботу в держапарат навіть на посаду клерка середньої руки.
І якщо вже правдиво, а не брехливо брати за приклад Канаду або Швейцарію, то авторам і прихильникам скандального законопроекту починати слід було із того, що рішуче зажадати від свого видатного однопартійця на прем’єрській посаді, а заодно й від десятків тисяч інших держчиновників вивчити державну мову так, як цього вимагає наше законодавство. Завдяки навіть одній цій ініціативі кількість прихильників законопроекту Ківалова-Колесніченка миттю зросла б за рахунок дуже багатьох етнічних українців.
Але це тільки перша умова успіху. А далі авторам і прихильникам законопроекту варто було б не протягувати документ через парламент таким шахрайським методом, як вони це зробили, грубо порушивши регламент, навмисне обдуривши і спікера, і профільний комітет, і опозицію. Діяти треба було за регламентом. Хоч яка велика ймовірність того, що серед 2000 внесених поправок є багато пропозицій порожніх і безглуздих, але в цьому випадку, коли на карту поставлено єдність країни, принципово важливо, щоб усі ці 2000 поправок - абсолютно всі! - були розглянуті. Непотрібне відкинути, корисне - залишити. Адже, як ми вже тепер знаємо, у запропонованих поправках є чимало дуже розумних, дуже серйозних пропозицій, які могли б істотно поліпшити й збалансувати законопроект про мови, усунути в ньому грубі перекоси, закласти в нього такі механізми, які б реально забезпечили захист інтересів і російської, і української мови, а також мов усіх національних меншин. Адже насправді ідеальне й бажане лише те положення, яке не створюватиме дискомфорту жодній етнічній групі в Україні.
У зв’язку з цим ще раз звертаюся до пам’яті Сахарова. Не можу собі уявити, щоб він, або будь-яка інша людина такого культурного і морального рівня, після проходження в парламенті законопроекту, настільки болісного й неприйнятного для більшої частини суспільства, радісно потирав руки, як це робив Чечетов, і врочисто заявляв: «Во! Оцените красоту игры. Мы их сделали как котят».
Зовсім інший масштаб особистості, розумієте…