Мова про мову. І не тільки про неї

Повернення української мови в усі сфери життя має відбуватися в контексті широкомасштабного національного відродження, тобто державної програми з відповідним фінансуванням. Утім, варто б використати міжнародний досвід: надання преференцій працівникам за знання мов та використання їх за місцем роботи (у даному випадку — української мови). Головну увагу варто звернути на середнє й вище шкільництво: виділити додаткові кошти україномовним школам, гімназіям та вищим навчальним закладам, підвищити зарплатню вчителям української мови та предметникам з українською мовою викладання, охопити шкільну молодь факультативами патріотичного виховання. Саме така програма національного відродження має бути пріоритетною для кожного президента України, і тільки тоді українська мова стане престижнішою!

Що ж до держслужбовців, то, гадаю, слід запозичити досвід гетьмана Павла Скоропадського: ще в 1918 році організовували шестимісячні курси української мови з наступною мовною переатестацією.

Саме такий шлях обирають інші народи. Ось в Ізраїлі не тільки відродили мертву мову іврит, а й змусили вивчити її всіх, хто хотів підніматися по службових щаблях. Не менш кардинально вчинили країни Балтії, впроваджуючи в усі сфери життя мову кожної титульної нації. Звісно, в будь-якій країні світу не отримаєш громадянства без знання державної мови, без неї не здобудеш освіти, не матимеш більш-менш оплачуваної роботи тощо.

На жаль, відроджена Українська держава так і не спромоглася ухвалити новий Закон про державну мову України, де було б чітко виписано кримінальну відповідальність за нехтування законом.

Прихильники другої державної мови в Україні посилаються на багатомовність Швейцарії. При цьому лукавлять: цю країну населяють три народи, які з давніх-давен живуть у рівноправних стосунках. Не такими були стосунки між українцями і росіянами, оскільки останні ототожнювалися з носіями імперських амбіцій Москви.

А як же проблему двомовності вирішують у Північній Америці? По-різному. Адміністрація США протидіє спеціальному статусу іспанської мови в деяких своїх південних штатах. Канада й досі розплачується за свою надмірну демократію. У франкомовній провінції Квебек час від часу спалахують сепаратистські настрої, відбуваються референдуми на відокремлення Квебеку від англомовної більшості Канади.

Утім, варто зазначити, що у випадку США й Канади йдеться не про аборигенів-індіанців, які живуть у резерваціях, а про давніх переселенців зі Старого світу. Що ж до титульних народів, які заселяють стару й добру Європу, то кожен з них користується своїм споконвічним правом: бути господарем на власній землі, дбаючи про свій усебічний розвиток.

Отже, що робити? Передовсім потрібно активізувати українське громадське життя. Існують дві розв’язки. Перша: переформатувати Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, усунувши від керівництва багатьох бездіяльних і дискредитованих осіб. Друга: відродити Товариство української мови, літератури і культури, звернувшися по допомогу до найвищих національних авторитетів.

Окрім того, апелювати до всіх українських патріотів і кожного зокрема: зміцнити своїм членством, можливо, не полишаючи партійних лав, переформатовану «Просвіту» чи, краще, Товариство української мови. Розробити з допомогою провідних українознавців державну програму національного відродження України і передати її новообраному президенту України, президенту Світового конгресу українців, щоб прийняли її на всеукраїнському рівні. І ще: створити українсько-діаспорну наглядову комісію, яка контролюватиме виконання програми.

Залучити до національно-просвітницької діяльності молодіжні патріотичні організації, свідому українську молодь, зокрема студентів і старших школярів. Утім, у контексті національного відродження варто б також використати позитивний досвід Галичини початку минулого століття.