Москва з акцентом

У нашій кімнаті в московському гуртожитку на видноті висить плакат, який на підтримку акції місцевої масової газети повісила моя подруга грузинка Нато. Він проголошує: «Не пий грузинського вина, поважай себе і батьківщину». Сповнені самоповаги, ми методично знищуємо запаси вина, яких у нашій кімнаті вистачить, мабуть, на рік. А як щодо батьківщини? Фактично Москва для кожного з нас стала другим домом, до того ж, тут можна влаштувати собі ілюзію батьківщини, обираючи відповідне товариство, читаючи потрібну літературу і регулярно телефонуючи додому. Це ми і робимо.

Москва — це трохи Тбілісі

Грузинський варіант відомого гасла звучатиме приблизно так: no sex, too much drugs, just a little rock’n’roll. Культ дівочої цноти у Грузії завжди був і, мабуть, завжди буде. Я не беруся стверджувати, що у Грузії немає передшлюбного сексу, він є, дуже ранні шлюби і дуже ранні розлучення теж трапляються на кожному кроці. Але на самому початку мого знайомства з грузинами і їхніми поглядами на світ я дізналася, що їх у Москві дивувало зовсім не те, що мене: «Уяв­ляєш, тут просто у метро люди цілуються, і надворі — теж цілуються!» У грузинській Москві не цілуються надворі. Я впевнена, що на балконах у спальних районах десь у Любліно старі грузинки після першої шлюбної ночі молодих і досі вивішують прапор-простирадло для своїх консервативних сусідів, знову ж таки — сусідів-грузинів.

Наркотиків справді багато, і справді багато молодих людей гине від передозувань. Я з жахливою періодичністю помічаю, як Нато оплакує котрогось свого друга або чоловіка своєї подруги. Проблема наркотиків і високої смертності від них простежується не тільки по чудових грузинських фільмах, але й на рівні побутового гумору. Коли ви почуєте про котрогось грузина, що він лікується у Бішкеку, це означає: лікується він там від наркотичної залежності. Жартують, що дехто лікується у Бішкеку від залежності від вина. У контексті це звучить смішно, запевняю вас, але в мене якось не смішно вийшло.

Рок-н-рол грузини, звісно, слухають, але небагато. Переважно вони слухають або грузинські пісні, з яких насамперед «Тбілісо», або кавказьку попсу. Є таке явище — кавказька попса, яка нам, людям, постраждалим від попси російської, навіть і не снилася! А що вже московські водії маршруток переважно кавказці, то й слухають вони: «Я улечу в небеса, но с собой в полет я заберу твои глаза…»

Можна тільки позаздрити грузинським студентам, котрі приїжджають до Москви як до другого дому. Грузинська молодь Москви чудово організована: крім постійних зустрічей у студентських організаціях, на посольських прийманнях або тусовочних квартирах, вони ще й орендують дискозали, влаштовуючи вечірки з ді-джеями, вініловою установкою, світлом, випивкою і навіть із чоловічим стриптизом на столі, хоч і зімпровізованим. На таких дискотеках красиві грузинські хлопці знайомляться з красивими грузинськими дівчатами, а потім у них народжуються красиві грузинські діти. Щоправда, на такі вечірки приходять ще й грузинські євреї, греки, вірмени, а також звичайні греки, євреї, вірмени, росіяни. Я теж іноді туди ходжу, бо це дуже гарне видовище.

Отак поживеш трохи у Москві і незчуєшся, як почнеш відрізняти кахетинців від імеретинців і розповідати анекдоти про сванів. Взагалі, можна говорити, що Москва це не просто собі трохи Тбілісі, це Тбілісі на повну, Тбілісі-2. Звичайно, це дуже добре, тільки невідомо, навіщо ж світові друге Тбілісі? І що буде з тим першим, справжнім, коли всі тбілісці переїдуть до Москви? Якби ж то москвичі натомість масово їхали до Тбілісі... А то виходить якось нечесно стосовно столиці Грузії.

Москва — це Грозний (якоюсь мірою)

Аліна, друга моя сусідка в гуртожитку, любить читати в метро книжки типу «Вахабізм» або «Жінка в ісламі». Аліна виросла у Киргизії, у неї мати росіянка, тому процес пошуку ідентичності у дівчини все ще триває, періодично схиляючи її від однієї крайності в іншу. Іноді Аліна закидає джинси далеко в шафу і починає ходити виключно у спідницях або навіть носить хустину на роботу. Уявляю, на який атракціон тоді перетворюються її щоденні поїздки в метро!.. Мабуть, вона колекціонує погляди і реакції людей, які з підозрою на неї дивляться.

Чеченські чоловіки і їхні заморочки з приводу жіноцтва — тема набагато серйознішого дослідження. З власних спостережень можу зазначити, що жінці треба вставати, коли до кімнати заходить чоловік. Чеченці небажано першій телефонувати або посилати sms’и чоловікові, інакше її вважатимуть легковажною. Іноді ми з Нато домовляємося і разом закидаємо sms’ами нашого знайомого Джебраїла: пропонуємо піти разом домальовувати рота на величезних плакатах голлівудського «Сайлант Хіла», запрошуємо його на чечен-party у гуртожитку, просто йому дзвонимо. Ми не заперечуємо своєї легковажності, навпаки, хочеться підкреслити її. Проте Аліна про всяк випадок не бере участі у наших жартах.

Іноді наші гості розповідають «веселі» історії з грозненського студентського життя, наприклад про те, що непереливки буде тій дівчині, яка сподобається міліціонерові-кадировцю: пиши пропало. А люди там звикли жити з постійною готовністю до того, що вночі до квартири можуть вдертися і забрати чоловіків. Тому, в принципі, не дивно, що Москва — це великою мірою Грозний, бо всі чеченці, хто хоче нормально жити, вже у Москві, і ім’я їм — легіон.

Прибуття потяга Грозний—Москва теж видовище не для нервових. Спершу пасажири мають подолати «санітарний кордон», пройти тотальну перевірку. Старі жінки несуть сумки від вагонів, а ті, хто їх зустрічає, навіть не можуть допомогти... Та московське життя виявляється не таким вже й приємним. До москвички Мадіни, звичайної інгушської дівчини зі звичайної інгушської родини, дільничний телефонує щотижня! Коли обстановка у місті напружується, дільничний телефонує частіше, він приходить, розпитує, як справи, що роблять члени її звичайної інгушської родини, де вони і з ким...

Єреван і Баку: московський рахунок

Вірменська й азербайджанська діаспори Москви просто величезні. Але не можна сказати, що вони живуть в одному місті. Не можна навіть сказати, що спілкуються, бо вони ворогують на цілком побутовому рівні, часом влаштовуючи бійки, як на Дні дружби народів у РУДН. І те, що в нашій кімнаті поселили вірменку з азербайджанкою — не тільки ризикований вчинок, а ще й виняток із загального правила. Звісно, Саїда не ходить на вірменські симфонічні концерти, на роковини геноциду, на презентації тематичних фільмів. А Гаюша не любить пахлави, просто не любить, і ніколи не одружиться з азербайджанцем, хай навіть мода на історії у шекспірівському стилі десятки разів повертається. Та коли нам трапляється разом гуляти, кожне слово, кожна усмішка між ними — це вчинок. Ми не знаємо, хто розпочав ту ворожнечу, чому один народ почав вирізати інший, знаємо тільки, як можна цю ворожнечу припинити. Принаймні на єдиному рівні, де від нас бодай щось залежить, — на рівні самого себе.

Гуртожицька антисанітарія

Я зовсім не претендую на відображення усього національного складу населення Москви. Наразі мені вистачає космосу моєї гуртожицької кімнати. Для отримання об’єктивної картини ці дані треба помножити спочатку на кількість кімнат у гуртожитку, потім на кількість гуртожитків… Гаюша і Саїда — наші «мертві душі», насправді вони лише приходять у гості, а живуть з батьками на квартирах. Аліна живе з нами нелегально. Ми з Нато — господині. Коли ми були тільки вдвох, навіть хотіли здавати одну з двох кімнат, назвавши це скромно «кімната у квартирі з двома господинями, вхід через гуртожиток». Коли ми ввечері сходимося докупи, Аліна робить намаз, Нато голосно і емоційно сперечається з кимось по телефону, Саїда робить макіяж, а Гаюша готує український борщ (мені, щоб зважитися на такий вчинок, не вистачає духу, тому український борщ — це парафія вірменки Гаюші), я в цей час нічого не хочу робити. Мені вистачає на все це дивитися, усе це одночасно переживати, хоч можна ще ввімкнути новини і критикувати журналістів у відповідь на черговий веселий репортаж про Україну.

Ми дуже дружні, ми гуртуємося, у нас спільна емігрантська доля і спільні напади ностальгії. Нас бояться, до нас не підселяють заочників, бо ніхто не хоче долучатися до такої мішанини національностей, від якої невідомо чого можна чекати. У нас усе схоплено: косметичні кабінети, лікарні, магазини, ринки. Я вже не кажу про ресторани, я мовчу про Державну думу, про ректорат МДУ, всюди є хтось наш. От тільки за усіх позитивів Москви їй все-таки чогось бракує, щоб нас у собі залишити. Аліна з Киргизії погодилася б жити у Москві, якби навколо неї виросли гори, без яких вона не може. А я би погодилася, коли б Москва була українською.

Українська Москва

Іноді так і здається. Відчути себе у Москві як удома допомагають не тільки дві бібліотеки української літератури, але й книгарня. Хоча до книгарні на Арбаті людям зі слабкою психікою ходити не раджу. Вона не тільки є совковою до глибини вітрини, але й зачиняється на обід, чим вигідно відрізняється від інших московських книгарень. Якось подруга Тая запитала в мене, де можна купити самовчителя української мови, а я сказала, що краще сама їй його куплю. Не можна було так ризикувати Таєю і посилати її до тієї книгарні на Арбаті, адже мені довелося добряче над нею попрацювати, щоб вона виявила бажання вивчати українську: понарозповідати купу історій, показати сотню фотографій, заспівати і затанцювати.

А ще у Москві є українські ресторани, починаючи від всюдисущої мережі «Корчма» і закінчуючи літніми ганделиками біля метро. Незалежно від класу, це все одно ілюстрації до так званої котляревщини: найкраща українська кухня, пориньте в атмосферу села, яке зовсім поруч. Чорнобро­ва дівчина-гостес на вході, біля дверей надворі — хлопчик-зазивало: зазвичай, це чоловік років тридцяти з Середньої Азії у величезному солом’яному брилі і шароварах.

Сто вимірів Москви

Російський прапор на балконі сусіднього будинку — перше, що кидається в очі на території посольства Великої Британії у Москві. Але вже через хвилину про нього забуваєш, бо потрапляєш у вимір іншої культури: праворуч підеш — опинишся в конференц-залі, де вікно виходить на дитячий майданчик. На гойдалках бавляться англійські малюки у формі «Челсі», а офіційна обстановка враз перетворюється на неофіційну і навіть домашню. Так і чекаєш, що зараз ногу лоскотне пухнастий кіт, бо, може, у них тут не лише діти на роботі, але й коти?.. Ліворуч підеш: потрапиш до англійського паба, що розташований тут-таки в посольстві, і куди повільно перетікає публіка з конференції. Не знаю, у чому річ, чи в освітленні, чи в музиці, чи у тісняві біля барної стійки, але виникає враження перенесення до паралельної реальності.

Вибір вимірів у Москві величезний, на те вона й мультикультурна. Так відхенкалитися у хенкальній, наїстися таких справжніх аджарських хачапурі, побачити стільки кубинців у кубинському ресторані можна тільки тут. Приправи для наїдків до азербайджанського ресторану у Москву постачають з Азербайджану, для китайського ресторану — з Китаю. Тут можна вивчити найекзотичнішу у світі мову і з легкістю знайти собі мовне середовище. Можна запрошувати сюди друзів і, показуючи їм місто, всоте відкрити його для себе. Нізащо не посиділа б біля органу у костьолі святого Людовіка, якби мене туди не завела хорватка Лідія. Поляк Мачек водив мене по театральних музеях і редакціях, про існування яких я навіть не здогадувалася. Думаю, не треба зайвий раз пояснювати, що і з Лідією, і з Мачеком, та і сама з собою я познайомилася в Москві.