Мода чи некрофілія?

Доволі дивну, якщо не сказати сюрреалістичну, картину останніми роками доводиться спостерігати в Україні. Ледь-ледь пригріє сонце, як на плечах нащадків козацького роду то тут, то там заяскравіють футболки з написами «СССР», «КГБ» та символікою держави, яка вже канула в Лету.

Спадає на думку, що це ностальгія. Адже в СРСР робили перші кроки ті, кому сьогодні 20; ішли у перший клас ті, кому 30; закохувалися, одружувалися та народжували дітей ті, кому 40…

Якщо згадати сакральну ковбасу по 2.20, халявні профспілкові путівки та купу інших приємних речей, то таке щемливе ставлення до покійної легко пояснити тугою за найкращими роками свого життя — безтурботним дитинством та щасливою молодістю. Бо й сонце тоді світило яскравіше, і птахи у небі співали голосніше. Але в тому-то й річ, що не дорослі громадяни фанатіють від совкової символіки, а здебільшого підлітки і молодь, яка народилася вже в незалежній Україні.

На перший погляд, шкільний та вузівський курси історії є цілком достатніми, аби молодому поколінню зробити щеплення від будь-яких сентиментів у ставленні до держави, бігти від якої подалі на грудневому референдумі 1991 року зважився 91% українців.

Аби зрозуміти цю невмотивовану і нездорову пристрасть частини наших співвітчизників, слід би пригадати, якою ж була покійна за життя.

Почати варто бодай з того, що коли вона розпалася, чи то пак розклалася, мало хто оплакував її смерть. Сумувати справді не було за чим. І саме розпад совдепії, навіть попри прощальний «кидок» вкладників «Сбербанка СССР», і був найсвітлішою сторінкою всього її життя.

Майже безкровна, якщо зважати на її репутацію, самоліквідація імперії була справжнім дивом і своєрідною компенсацією її народам за відсидку в «тюрмі народів». Колос на глиняних ногах під тягарем скоєного ним зла розвалився сам собою, без допомоги ЦРУ і НАТО. Скоріше, навпаки, бо, рятуючи СРСР від загибелі, американський президент Буш-старший застерігав українців від «убивчого націоналізму» і лякав апокаліптичними наслідками.

В історії людства годі й шукати іншу державу, яка б позбавила життя стількох власних громадян, скалічила стільки людських доль: дітей зробила сиротами, жінок — вдовами, а чоловіків — каліками. Хоч би куди простягалися світом щупальці «інтернаціональної допомоги» цього спрута, всюди — кров, смерть, горе.

Цією країною керували куховарчині діти, а її жителів на працю й подвиг надихав життєвий шлях маленького стукача Павлика Морозова та німецького шпигуна Владіміра Лєніна.

У цій країні руйнувалися храми, а на їхньому місці споруджувалися капища. У різні часи своєї історії совдепія хазяйновито дерибанила прилеглі території, проводила спільні з Гітлером паради, дружила з канібалом Бокассою, вирощувала в Приполяр’ї кукурудзу, влаштовувала щорічні битви за врожай та депортувала народи.

Всі проголошувані совєтами гасла виконувались із точністю до навпаки. «Мир народам!» обернувся кривавими війнами та брутальним втручанням у внутрішні справи суверенних націй. «Фабрики робітникам!» — небувалим, порівняно із «загниваючим Заходом», відчуженням тих-таки робітників від засобів виробництва та продукту їхньої праці. «Земля селянам!» — звільненням тієї ж таки землі від селян.

Аби замаскувати метушню, пов’язану з таємним будівництвом космодрому, затівалося колосальне за своїм масштабом і безглузде за змістом освоєння цілинних земель. А задля 0,4 відсотка вироблюваної в Україні електроенергії, затоплювалася дніпровськими водами вдесятеро більша частина її території разом із батьківськими хатами та дідівськими могилами.

Амбіції комуністичних вождів далеко не завжди відповідали реальним можливостям країни, виснаженої червоним терором, колективізацією, голодоморами та репресіями. Всупереч ученню Козьми Пруткова совєти намагались «объять необъятное». Квінтесенція тих марних потуг вклалася в старий анекдот, у якому голова колгоспу, оголошуючи порядок денний, повідомив, що через відсутність на складі дощок, замість вирішення питання першого — ремонту комори, доведеться відразу перейти до другого — будівництва комунізму. На тих, хто намагався сказати «Не туди йдемо», або просто йшов не в ногу, чекали «трійки», презумпція винуватості, Биківнянський ліс, Сандармох, Мордовія, психлікарні, Біломорканал...

Країна, вага якої у світі вимірювалася мегатоннами тротилового еквівалента, потерпала від банальної нестачі продовольства і споживчих товарів. Відсутність м’яса маскувалася «рибними днями» — нібито турботою влади про забезпечення необхідного рівня фосфору в організмах учасників соцзмагання.

Слово «дефіцит» в СРСР було не менш козирним, аніж «місяцехід», «ударник» чи «катюша», і тішило слух, бо вживалося не тоді, коли йшлося про брак чогось, а тоді — коли щось «діставали». При цьому гомо совєтікус щиро пишалися тим, що в магазинах нічого немає, зате вдома холодильники забиті.

Амбітні плани щодо світової революції та побудови комунізму через це були замінені «Продовольственной программой на период до 2005 года», яка достроково завершилася в 1991 році безпрецедентною гуманітарною допомогою стратегічного противника.

Навіть під час холодної війни із Заходом жителі країни переможного соціалізму зневажали все вітчизняне й несвідомо обожнювали імпортне — побутову техніку, меблі, одяг, парфуми, продукти, музику…

Проблем не було, здається, лише з ломами, кувалдами, бомбосховищами та протигазами. Ну й, звісно ж, зі зброєю. Цим добром Союз нагодував увесь світ, а коли нарешті, зіткнувшись із нестачею споживчих товарів, спробував погратись у конверсію, то вийшло як у тому анекдоті, де всі спроби працівників оборонного заводу змайструвати каструлю неодмінно увінчувалися черговим АКМом.

«Геній» радянських полководців полягав не у стратегічному мисленні, досвіді, інтуїції, а в постійній готовності покласти за безіменну висоту до ювілею нелімітовану кількість гарматного м’яса. Зауважимо — свого, а не чужого. Варто лише зіставити цифри людських втрат під час Другої світової війни нацистської Німеччини, яка воювала майже зі всім світом, і сталінського Радянського Союзу. Ці ж самі «полководці» та їхні учні вважали за краще дати загинути власному підводному човну разом з екіпажем, ніж дозволити врятувати його клятим імперіалістам.

Звісно, поганим у тій країні було не все. Бо ще були хокей, балет і Гагарін. Але, захоплено обговорюючи в чергах за туалетним папером космічні перемоги своєї країни, радянські люди й гадки не мали, що їх творили в «шарашках» за колючим дротом Корольов, Глушко та тисячі безіменних зеків.

Тож навіть без згадування голодоморів, репресій, колективізації, нищення української мови та культури стає зрозуміло, що любов деяких співвітчизників до символіки совдепії є патологією. І навряд чи цю моральну некрофілію можна пояснити з позиції логіки.

Причини ж лежать на поверхні, і видно їх неозброєним оком.

По-перше, успішної альтернативи совдепії в Україні, на жаль, досі не побудовано.

По-друге, українці вже в «повнолітній» своїй державі живуть у містах і селах і ходять по вулицях, назви яких символізують «щасливе» минуле, а на площах міст і досі стирчать комуністичні істукани.

По-третє, в тому, що минуле те було щасливим, їх щоденно нав’язливо переконує телебачення, назвати яке українським не повертається язик.

Оскільки країна, «національний лідер» якої розпад совка оголосив «крупнейшей геополитической катастрофой ХХ века», а одного з найбільших тиранів в історії людства Сталіна визнав «эффективным менеджером», є правонаступником СССР, стає зрозуміло, чому пропаганда совдепії в репертуарі мосагітпропу посідає чільне місце.

Безперервний потік штампованих конвеєром чекістської пропаганди фільмів та серіалів, що прославляють більшовицьку імперію, покликаний не лише підтримувати ідеологічну догму про нібито спільне коріння та історію народів нині суверенних країн, а й реабілітувати криваві сторінки цієї історії. Втім, після того, як Парламентська асамблея ОБСЄ між гітлерівським нацизмом і сталінським тоталітаризмом, на який випала мало не половина життя СРСР, поставила знак рівності, такі потуги видаються доволі жалюгідними.

Як свідчить історія, брехня і пропаганда є найміцнішим цементом, що краще за зброю і колючий дріт утримує імперії від розпаду. СРСР розпався не стільки через Госплан та нафту по дев’ять баксів за барель, скільки через правду — її народ, шокований у роки перебудови «непередбачуваним минулим» своєї країни, просто перестав нею пишатися.

Оскільки інформаційний простір України на сьогодні є лише одним із сегментів інформаційного простору Російської Федерації, хвилі імперської пропаганди полірують мізки українців так само, як і мізки росіян. Сьогоднішня система освіти та виховання перед пропагандистською діяльністю Кремля і співзвучних йому українських ЗМІ виявилася безсилою.

Тож у ставленні до носіїв совдепівської символіки нам сьогодні залишаються тільки два виходи: або подякувати їм за те, що хоч не носять будьонівок і символіки правонаступниці колишнього СРСР, або все-таки переконати своїх друзів, дітей, онуків відмовитися від цього. Бо це справді ганьба і неповага до пам’яті десятків мільйонів наших предків.