МІЖ СВОБОДОЮ І ТРАДИЦІЄЮ

Рік тому в рамках постійно діючого «круглого столу» «Релігія і влада — проблеми взаємодії», що проводиться Українським центром економічних і політичних досліджень ім.О.Разумкова, наші церковнослужителі, трохи налякані натиском, із яким просувався проект нового закону про свободу совісті, зголосилися попрацювати над Концепцією державно-церковних відносин. Цього тижня проект концепції було винесено на обговорення.

Те, що проект концепції відбувся, заслуговує окремої похвали. Скликати представників «не люблячих», протиборчих, інколи навіть таких, що заперечують одна одну, конфесій і релігійних організацій не тільки «поговорити», а створити документ, який визначає подальші відносини релігійних організацій із державою та їхнє місце в суспільстві, упевнена, було непросто. Ще складніше було виробити формулювання з особливо складних питань, які усіх би влаштовували. Таких, наприклад, як отримання церквою статусу юридичної особи — полярність думок щодо цього прийшла до компромісу у формулюванні «сприяти церквам в отриманні». У питанні присутності церков у школі та вузах компроміс вийшов трохи двозначний — ні, не можна, але християнську етику викладатимемо. Досить докладно розроблено питання соціального служіння — багато в чому концепція, власне, й наполягає на вагомості соціальної ролі церкви. Досить чітко прописано обмеження на політичну діяльність церков — фактично церква відокремлюється від політики і політичного процесу, але при цьому зберігає за собою право на оцінку політичної та соціальної обстановки. Можна сказати, церква закріпила за собою офіційний статус «совісті нації» — побачимо, чи зуміє вона ним скористатися. Водночас абсолютно заховалися в тумані питання економічної та господарської діяльності релігійних організацій. Питання власності, про яке досі так багато говорили священнослужителі, відбите в концепції хіба у вигляді відгуку. Очевидно, на цьому етапі максимальна невизначеність — це і є варіант, який влаштовує всіх або майже всіх.

Високої оцінки заслуговує положення концепції про відповідальність церкви за діяльність організацій мирян (братств, сестринств, місій), релігійних ЗМІ, коли вони ображають релігійні чи національні почуття громадян, займаються підігрівом міжконфесійного/міжнаціонального розбрату, за зміст імпортованої релігійної літератури, аудіо- й відеоматеріалів. Реалізація цього положення була б серйозним кроком вперед у справі зниження агресивності в міжконфесійному діалозі (щоб не написати «лайці»), який ведеться на шпальтах деяких церковних видань, чи кількості захоплень будинків окремими «ініціативними групами». Владики від них старанно дистанціюються, але при цьому якось не віриться, що вони «не в курсі». Цікавим у цьому положенні є й те, що «релігійне» і «національне» тут утворюють пару.

Концепція має низку сильних аспектів — пов’язаних в основному з інституціональним самовизначенням релігійних організацій. Водночас говорити, що вона може стати основою всього комплексу законодавства про свободу совісті, рано. По-перше, тому, що вона, як і заявлено в назві, лімітує переважно державно-церковні взаємини. З допомогою цього документа представники церков і релігійних організацій прагнуть створити законодавчу базу для нормального функціонування своїх громад. Це можна зрозуміти — і між собою у них стосунки складні, і утиски з боку держави ми ще теж добре пам’ятаємо. Тому головне — розмітити територію і повернути втрачене. Але річ у тім, що законодавство в галузі свободи совісті передусім має захищати інтереси і свободи людини, а вже потім — інтереси релігійної організації, церкви чи навіть цілих «традицій». Тому говорити про концепцію державно-церковних відносин як основу законодавства про свободу совісті рано. Водночас це анітрохи не знецінює її вагомості як державно-церковного договору.

По-друге, неозброєним оком помітно, що над концепцією працювали переважно представники християнських церков і релігійних організацій. І вийшла вона наскрізь «прохристиянська» — від визначення «традиційної релігійної культури» і до рекомендації про запровадження в школі «Християнської етики».

Про це хочеться сказати докладніше. З тим, що в Україні не повинно бути державної церкви, всі більш-менш згодні. Це тішить. Водночас немає перешкод до отримання деякими конфесіями особливого статусу таких, яким «надається перевага», — у кількох епізодах проект концепції наголошує на «традиційних формах» релігійності і навіть «традиційних релігіях»: у розділі про права держави сказано, що «допускаються й визнаються лише такі обмеження у сфері забезпечення свободи совісті, що диктуються необхідністю... збереження релігійної традиції суспільства»; у розділі про обов’язки церков — «поважати і брати до уваги історико-культурні традиції суспільства» і в розділі про напрями державної політики в галузі забезпечення свободи совісті — «сприяти... збереженню традиційної релігійної культури суспільства».

По роз’яснення животрепетного питання «Що ж це за традиційна культура така?» звернемося до додатку, який містить «основні терміни та поняття». Ось як там пояснюють, що таке «традиційна релігійна культура українського суспільства»: «сукупність (цілісність) релігій, історично властивих народу України, які формували його культуру й ментальність, фактично визнаних суспільством як загальна цінність і загальна культурна спадщина. У цьому контексті показове фактичне визнання державою та суспільством видатної ролі християнства київської церковної традиції (православ’я та греко-католицизм) у формуванні культури й ментальності українського народу, що проявилося в заснуванні великих християнських свят як державних свят України, трансляції християнських богослужінь державними теле- і радіоканалами. Незаперечний внесок у культуру та ментальність українського народу як етнічного і політичного співтовариства католицизму в його західній традиції, протестантизму, ісламу, іудаїзму, релігій національних меншин, які століттями живуть в Україні і збагачують її духовно-культурну спадщину, сприяють її самобутності та відкритості світовому співтовариству, перешкоджають уніфікації населення та знеособленню України у глобалізованому світі».

Визначення заслуговує на читацьку увагу. Наприклад, тому, що церкви «київської традиції» нарешті отримують те, чого вони давно домагалися, — визнання «особливого статусу». На запитання, що ж це за «сукупність релігій», яку наше суспільство визнало «загальною культурною спадщиною», відповідь підказана тут-таки, у визначеннях, — ідеться про «видатну роль церков київської християнської традиції». Ці церкви — три православні конфесії (УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ) і «примкнута до них» УГКЦ, яка останнім часом невтомно підкреслює свій нерозривний зв’язок із «київською традицією» і спадкоємність Володимирового хрещення. Залишимо осторонь складні стосунки між цими конфесіями і їхні погляди на «традиційність» одне одного — кому зараз легко? Важливо те, що при декларації «рівності всіх» ми все ж таки маємо кілька конфесій із «особливим статусом». Тобто всі церкви рівні, але деякі — «рівніші». Звісно, виключно з благородних намірів створити достатню базу для боротьби з деструктивними сектами. Та й у Європі так заведено. Ось тільки ми не Європа. Не в сенсі географічного положення, а в сенсі ситуації з внутрішнім церковним і національним примиренням. Тож до чого призведе «особлива рівність» деяких церков — покаже час.

Цікаве й те, що в рамках концепції схвалено трансляції богослужінь на державних каналах (звісно, тільки «традиційних» церков), а також ситуація навколо релігійних свят, які набули статусу «державних». Зауважте, «державних», а не якихось там «загальнонаціональних», «всеукраїнських» тощо. Яким чином автори концепції збираються обгрунтовувати «державність» релігійних свят в умовах відсутності державної релігії? Сподіватимемося, що це не «концептуальне» визначення, а лише невелика термінологічна плутанина між державними святами (на кшталт Дня незалежності чи Дня Конституції) і релігійними, які держава дає можливість віруючим безперешкодно відзначати, оголошуючи певні дні вихідними у масштабах країни.

Вся складність і суперечливість ідеї про «особливий статус» деяких конфесій відбилася в розділах концепції, у яких ідеться про присутність церкви в школі. З одного боку, декларуючи неприпустимість пропаганди тих чи інших релігійних поглядів у школі, концепція передбачає запровадження в загальноосвітніх школах України курсу основ християнської культури. Що саме собою цілком відповідає ідеї «збереження традиційної релігійної культури», але зовсім не відповідає ідеї «рівності всіх релігій», задекларованій у цій концепції, і ще менше — забороні пропаганди певної релігії в школі. Зрозуміло, треба чимось жертвувати. Тут задля досягнення високої мети збереження традицій ми жертвуємо такою «малістю», як одна з індивідуальних свобод. Що ж, нам не звикати.

Деякі твердження концепції, присвячені сучасному стану державно-церковних взаємин, звучать трохи силувано. Наприклад, те, що на сучасному етапі принцип відділення трактується державою в сенсі «заборони участі церкви в громадському житті», видається сумнівним. За бажання релігійні організації могли і можуть проповідувати в армії, утримувати притулки й хоспіси, відкривати парафії на території лікарень, займатися благодійною і душпастирською діяльністю, звертатися до народу через ЗМІ. Інша річ, що іноді представники різних конфесій наштовхувалися і наштовхуються на «політично мотивовані» перешкоди в такій роботі з боку чиновників різних рівнів. Але, з іншого боку, і соціальну активність церковників — передусім представників «традиційних» конфесій — до останнього часу не можна було назвати підвищеною. Склалося враження, що церкви не так прагнуть брати участь у соціальному житті, як чекають від держави визнання виключного права на цю участь саме для своєї конфесії.

Однак, попри всю суперечливість оцінки сучасного стану державно-церковних взаємин, визначення церкви як інституту громадянського суспільства, який не може бути відділений від суспільства, і принцип невтручання держави у внутрішньоцерковні справи обнадіює. Втім, питання можливості реалізації цієї свободи залишається відкритим. «Інститут громадянського суспільства» — це, звісно, добре. Але тільки за наявності цього самого громадянського суспільства. А поки що в Україні важко собі уявити інститут, відділений від держави настільки, що зможе відмовити державі, коли та дуже-дуже попросить. Ось і сама концепція допускає деякі обмеження свободи совісті. Зрозуміло, в «екстремальних» умовах — для захисту конституційного ладу, громадського порядку, суспільної моралі, здоров’я, прав і законних інтересів людини та громадянина. Немає потреби говорити, що в нашій країні такі поняття, як «захист громадського порядку» і, тим більше, «конституційного ладу», можна за бажання потрактувати як завгодно, так само, як і «захист суспільної моралі». Щоб погодитися на таку розпливчастість у визначенні меж свободи совісті, треба бути романтиком у поглядах на українську владу. А якщо вже ці обмеження допускаються ще й задля «збереження традиційної релігійної культури суспільства», то питання реальної можливості свободи совісті стає ще цікавішим. І церкви, і держава прагнуть захистити людину від можливої небезпеки несанкціонованого вторгнення в її «традиційну релігійність». Що ж, така турбота робить їм честь. Ось тільки наше особисте розуміння свого права на свободу совісті, так само, як і наше особисте визначення власної «традиційної релігійності», знову залишилося за дужками.