Мій світ

Із Вікою Сабельниковою ми познайомилися по телефону. Я не встигла до поїзда, який відвозив дівчинку додому, в Донецьку область.

До Києва вона приїжджала ненадовго - отримати нагороду за перше місце в конкурсі, оголошеному Музеєм Тараса Шевченка. Конкурс проходив у рамках художньої акції "Мій Шевченко - мій світ". Вічину фотокнигу "Мій світ" визнали найкращою в її номінації.

Фотокнига справді про Вічин світ. Але, на жаль, не про рідний Донецьк, який вона досі згадує з тугою і болем, а про Святогірськ, де нині живе сім'я дівчинки. "Я не знаю, який Донецьк тепер. Я скучаю за тим містом, яким він був, коли я там жила. За своїми спогадами про нього", - каже Віка.

У сім'ї Сабельникових шестеро дітей. Віка - друга. Коли в рідному місті розпочалися воєнні дії, сім'я Віки перебралася в безпечніше місце - у Святогірськ Донецької області. Де тільки не довелося пожити багатодітній родині! Спочатку в чужій квартирі, потім у санаторії, в дуже важких умовах: "Коли настали заморозки, нам не вистачало вугілля, щоб топити. У кімнаті стояв холод, не було своєї кухні, тільки електрична плитка. Ми виїхали з санаторію, коли дізналися, що у Свято-Успенській Святогірській лаврі в одному з житлових корпусів приймають переселенців, безплатно дають кімнати і годують у трапезній".

Віка говорить, що завжди мріяла побувати в лаврі. Адже це найголовніша визначна пам'ятка Святогірська: "Коли ми в вперше прийшли сюди просто подивитися, мені сподобалося. Я тоді зробила багато фотографій, які ввійшли в мою фотокнигу. А потім, коли переїхали жити в монастир, він відкрився мені з абсолютно іншого боку. Монастир тримається "сам на собі", тобто на повному самозабезпеченні. В них є невелика пасіка, теплиця, кухня. У кожного ченця й послушника є своє послушання, і він працює в господарстві. Мій старший брат інколи допомагає в пекарні, але взагалі до роботи в монастирському господарстві допускаються тільки хлопці (монастир же чоловічий). А якщо дівчата хочуть допомогти, їх посилають лише на кухню. Ми тут чужі. Звичайно, нас тут приймають тільки тому, що ситуація в нас така. Але, у принципі, мені тут подобається".

У маленькому Святогірську не так багато загальноосвітніх шкіл. Та, в яку пішла вчитися Віка, була переповнена. Спочатку переселенців наїхало так багато, що їм доводилося навчатися у дві зміни: в першу - місцеві учні зі своїми вчителями, в другу - школярі-переселенці з учителями, які теж виїхали з окупованих Донецька та Горлівки. "Коли ми тільки-но приїхали у Святогірськ, виявилося, що в місто прибуло дуже багато переселенців. Це одне з маленьких тихих містечок, куди, в принципі, ніхто з військових не полізе, його обійдуть стороною воєнні дії. Бо тут розміщується монастир. Це така точка, яку чіпати навряд чи будуть, - міркує Віка. - З самого початку в нас був дуже великий клас, і ми навчалися у другу зміну. Але склад постійно змінювався. Всі, звичайно, хотіли додому. У когось виходило виїхати, в когось - ні. Учителі теж змінювалися перший рік. Два роки ми прожили на другій зміні. Але тепер, коли я вже закінчую школу, другої зміни більше немає. Багато переселенців виїхало зі Святогірська, і класи помістилися в одну зміну".

Про конкурс, ініційований київським музеєм, Віка Сабельникова дізналася від класної керівниці. І вирішила брати участь: "Я відразу за це зачепилася, оскільки конкурсне завдання відповідає моєму бажанню творити. Спеціально для проекту я не фотографувала, просто відібрала свої роботи з власних архівів. Усі вони - про Святогірськ. Це маленьке місто. Дуже просте, зі своєю особливою атмосферою: ось ці сосни, пагорби, річка Донець, той-таки монастир, люди, які тут живуть, маленькі базарчики, - говорить Віка. - Такі фотографії я й поставила в книгу. Коли посилала свою роботу на конкурс, ні на що не сподівалася. І до останнього не уявляла собі, як усе буде. Просто робила те, що мені подобається".

Фотографує Віка років з десяти. "Тато любить фотографувати, ну і я часто брала в руки фотоапарат. Фотографія, мені здається, - це не творча реалізація, а просто приємне заняття. Я не хочу стати супер-пупер-фотографом, просто мені подобається тримати в руках техніку й ловити кадр. Фотоапарат, який я тепер використовую, ще татів, американський. Він старший за мене. Колись це був дуже крутий фотик. Він навіть тепер добре працює.

Спочатку я захопилася пейзажами. Особливо люблю дрібні деталі. Такі, як краплі води на квітах. А останнім часом більше уваги почала приділяти портретам. Цікавіше розглядати людей і ловити їх у кадр. Коли фотографуєш природу, просто бачиш гарний кадр і клацаєш фотоапаратом. А щоб передати на портретному фото суть людини, її треба дуже уважно роздивитися, зуміти її "впіймати", попри незручність і скутість".

Поїздка до Києва на конкурс стала для Віки справжньою подією. Адже це її перше знайомство зі столицею: "Я очікувала від Києва багато вражень. Я уявляла його собі містом-легендою. Мріяла побачити історичні місця, просякнуті незвичайною атмосферою. І, взагалі-то, місто мене не підвело. Гарне, з багатою історією. Але водночас дуже сучасне й галасливе".

Нині Віка закінчує школу готується вступати до вишу. З майбутньою професією поки що не визначилася: "Мені багато що подобається й багато що виходить". У місто, з яким пов'язані найдорожчі спогади, талановита дівчина поки що повернутися не може. Але її зворушливий і теплий світ відображений тепер у відомій на всю країну фотокнизі.