Митрополит Володимир: повернутися у вертикальне положення

Митрополит Київський Володимир (Сабодан), предстоятель Української православної церкви, став одним із перших «офіційних» кандидатів на майбутні вибори патріарха Московського і всієї Русі. Це не стало несподіванкою з огляду на той факт, що український первосвященик завжди вважався «другою людиною» у Руській церкві. А якщо врахувати ще й те, що на попередніх патріарших виборах митрополит Володимир поступився Алексію, який став патріархом, зовсім небагато, врахувати той авторитет, яким користується предстоятель УПЦ і те прохолодне ставлення, яке викликають у своїх колег два основні претенденти від РПЦ, можна було припустити, що шанси в митрополита Володимира дуже високі.

Тому його відмова балотуватися викликала полегшення в одних і здивування в інших. Митрополит мотивував свою відмову тим, що «хотів би стати перед Богом 121 митрополитом Київським, а не 16 патріархом Московським». Сказано гарно: чи то скромність, чи то гордість за свою стародавню кафедру. Та краса фраз підступна — вона відвертає увагу від суті.

Ми звернулися до Блаженнійшого митрополита Володимира з проханням роз’яснити свою позицію і поділитися поглядами на те, що відбувається в Церкві Христовій — в Україні і світі.

— Через кілька днів у Москві відкривається Помісний собор Руської православної церкви. Чого ви чекаєте від Собору? Чи будуть на ньому обговорюватися питання, пов’язані з канонічним статусом Української церкви?

— Нинішній статус Української православної церкви є оптимальним, і питання про його зміну делегатами від Української православної церкви не порушуватиметься. Адже за обсягом своїх прав наша церква сьогодні не поступається не тільки автономним, а й деяким автокефальним церквам. Проте, оскільки Помісному собору належить вища влада в питаннях віровчення і канонічного устрою, він має затвердити рішення попередніх Архієрейських соборів щодо Української православної церкви. Канонічний статус, наданий нашій церкві вісімнадцять років тому, пройшов випробування часом, показав свою життєздатність, дав нам можливість об’єднати паству, стати, за словом апостола, «усім для всіх». Тому ми очікуємо від Собору, що цей статус дістане соборне підтвердження.

— Але ж крім УПЦ в Україні є ще дві православні церкви, кількість громад яких сумарно перевищує чотири тисячі. Чи не здається вам, що нинішній статус УПЦ усе-таки недостатній для того, щоб стати «усім для всіх» і, зокрема, для пастви цих двох юрисдикцій?

— Церкву робить церквою, а отже, і Матір’ю всім нам, не статус, а Христос, який живе і діє в ній. Це він є осередком нашого життя, і Він, вибудовуючи церкву як Своє Тіло, робить її універсальною. Звичайно, цей дарований нам Христом універсалізм церкви може бути більшою чи мен­шою мірою втілений у конкретній історичній ситуації та конкретній церковній громаді. Але він завжди живе в церкві, і його не можна напряму пов’язувати з проблемою статусу.

Мої слова не можна трактувати як відмову від діалогу з тими братами і сестрами, які сьогодні перебувають у канонічній ізоляції від вселенського право­слав’я. Розкол українського православ’я — це і моя особиста трагедія, і трагедія церкви, і трагедія суспільства. І ми робимо все від нас залежне, аби цей поділ було подолано.

Ведучи діалог з УАПЦ, ми впритул підійшли до того довірчого формату діалогу, коли доречно перейти до обговорення різноманітних моделей відновлення єдності. Як знайти таку модель? Мені здається, до діалогу між нашою церквою і так званим автокефальним рухом мають бути залучені фахівці у сфері канонічного права та історії церкви. Для нас важливо, щоб наші партнери по діалогу побачили, яким саме чином аналогічні конфлікти вирішувалися в історії церкви, побачити, які канонічні механізми подолання розколу в історії вже неодноразово використовувалися. Водночас, усвідомлюючи те, що розкол — це рана на тілі всієї православної церкви, ми звернулися до Помісних православних церков із проханням підтримати позицію УПЦ і виробити єдину позицію з питання подолання розколу в Україні. Нам важливо, щоб наші партнери по діалогу та українське суспільство в цілому зрозуміли, що позиція Української православної церкви обумовлена не нашими «корпоративними» інтересами, а нашою вірністю канонічним традиціям православ’я. І я думаю, що Помісні церкви обов’язково допоможуть нам, виробивши єдину для всієї православної церкви позицію з «українського питання».

Дуже важливим у справі відновлення єдності є й максимальне використання наукового потенціалу вітчизняних богословів. Саме тому я у своєму виступі на недавній нараді делегатів на Помісному соборі від УПЦ запропонував створити спеціальну комісію з вивчення церковної ситуації в Україні та вироблення шляхів подолання розколу, комісію зі складу ієрархів і богословів Руської та Української православних церков.

Для нас важливий не статус, а єдність українського православ’я. Для тих же, хто відокремився, — статус, а не єдність. Нам тяжко сьогодні дійти спільної думки, знайти модель відновлення церковної єдності, яка влаштовувала б обидві сторони. Проте ми сподіваємося, що з Божою допомогою розкол буде подолано.

— Чи існують перспективи вдосконалення канонічного статусу УПЦ у зв’язку із цим?

— На це запитання маю відповісти не я, а історія. Я ж можу констатувати, що всередині церковного народу немає єдності в питанні оптимального для нашої церкви канонічного статусу. Тому будь-які остаточні рішення з даного питання сьогодні є передчасними. Для нас важливо не тільки подолати розкол, а й зберегти єдність нашої Церкви. Тому ми не можемо жертвувати сьогодні внутрішньою єдністю, щоб знайти єдність із тими, хто відокремився. Доти, доки питання статусу Української церкви обговорюватиметься в політичній площині як ще один додатковий механізм незалежності чи політичної єдності, до консенсусу з питання статусу нам не прийти. І прибічники, і противники «єдиної помісної церкви», про яку так багато нині говорять політики, мають усвідомити очевидне: церква не може й не повинна бути інструментом політичного чи ідеологічного впливу. Її природа інша. Вона вводить людину в єдність зовсім іншого онтологічного рівня — у єдність із Богом…

— Єпископат Української православної церкви звернувся до вас із проханням балотуватися на посаду патріарха Московського і всієї Русі. Однак на нараді делегатів Помісного собору, яка пройшла нещодавно в Києві, ви дали зрозуміти, що не хочете залишати Київську кафедру? Чим пояснюється ваше рішення?

— Блаженної пам’яті патріарх Алексій увійшов у церковну історію як першоієрарх, при якому Російська церква зміцнила свою єдність, обравши шлях «єдності в різноманітті». З його благословення були утворені самоврядні церкви, і отримала статус «незалежної та самоврядної» церква українська. Я вважаю, що єпископат нашої церкви бачив у мені ієрарха, який би повів церковний корабель тим самим шляхом. Проте, щиро подякувавши нашим єпископам за цю велику честь, я сказав їм, що бажаю стати перед Богом 121 митрополитом Київським, а не 16 патріархом Московським.

— Багато журналістів вважали, що одним із мотивів, які, можливо, могли б спонукати вас балотуватися на пост патріарха, було бажання якнайшвидше подолати розкол. Чи не призведе ваша відмова від патріаршества до уповільнення процесів консолідації українського православ’я?

— Я вірю, що обраний Помісним собором патріарх буде гідним відповідальності, покладеної на нього історією, увійшовши як першоієрарх Руської церкви при якому і молитвою якого відбудеться відновлення церковної єдності в Україні. Що ж до мене, то я зроблю все можливе, щоб усіма силами сприяти патріарху в цій святій справі.

— Чим, на ваш погляд, викликана нинішня економічна криза? І як нам її пережити?

— Про економічні, а можливо, й політичні причини кризи потрібно висловлюватися фахівцям у цих галузях. Я ж хотів би лише вказати на те, що з церковної точки зору будь-яке явище, включаючи й сучасну економічну кризу, має і духовні причини. Криза, яка вразила нині економіку багатьох країн світу, є плодом кризи духовної — кризи суспільства, зосередженого на споживанні. Бог не дає людині забути про те, що буття світу і самої людини не є самодостатнім, що творення не може існувати саме по собі, без Творця. Тому Він і попустив нинішню кризу — попустив її, щоб ми згадали про те, що всі наші таланти — це не наша власність, а Божий дар. Дар, який ми не маємо права ні зневажати, ні привласнювати. Криза має повернути нас у вертикальне положення, допомогти нашому погляду полинути вгору, згадати про те, що кожний із нас існує не сам по собі, а є чадом Божим, що ми, за словом апостола Павла, «у Ньому живемо, і рухаємося, і існуємо».

Як пережити кризу? Гадаю, перше, що ми маємо зробити, — згадати Христові слова про дві найбільші заповіді: любові до Бога і ближнього. Згадати про Бога, згадати про те, що сенс і справжній зміст нашого життя — це спілкування з Творцем. Згадати про те, що ми покликані Богом із небуття в буття для того, щоб стати причасниками божественної природи, обожитися, розділити з Богом повноту радості Його життя. Друга думка, друга наша справа має бути звернена до ближнього. Криза — це найбільш слушний час для благодіяння. Наша допомога потрібна ближньому сьогодні як ніколи. І кожний з нас має в цей час здійснити свій невеличкий подвиг любові для ближнього. Нагодувати голод­ного, допомогти знайти притулок бездомному, розрадити стражденного, словом, звернути свій погляд на того, хто страждає поруч, і його розрадити.

— У своїх недавніх виступах ви говорили про виклики, які стоять перед сучасними українською церквою і суспільством. Два з них, а саме секуляризм та ідеологія споживання, безумовно, є питаннями і загальноєвропейського рівня. Від чого залежатиме доля християнства в ХХI столітті і, зокрема, доля християнства на європейському континенті?

— Долі церкви за всіх часів залежать від Бога. Що ж до проблем, які стоятимуть перед християнством у новому столітті, то, як мені здається, динамічне зростання ісламу в Європі справді є одним із таких викликів. Іслам сповідують сьогодні 1,5 мільярда людей, і це релігійна традиція, яка сьогодні дуже активно розвивається. Справді, кількість людей, які сповідують цю релігію, у Європі стрімко зростає. У цій ситуації для християнської церкви та цивілізації в цілому дуже важливо встановити сьогодні доброзичливі й партнерські стосунки з європейськими мусульманами.

Якими будуть у майбутньому стосунки між європейськими християнами та мусульманами? Це залежить від нас, від того, чи зможемо ми сьогодні показати мусульманам, що сучасне християнство живе й дієве, що воно є не лише культурною традицією, а справжнім і живим досвідом віри, досвідом спілкування з Богом, а звідси — і певним чином життя. Християнсько-мусульманський діалог не повинен протікати виключно в академічному ключі як іще один формальний богословський діалог. Він повинен бути діалогом віри, діалогом просвітлених і збагачених вірою сердець і культур.

— Які перспективи такого діалогу, і в чому, на вашу думку, полягає головний, як нині кажуть, меседж християнства сучасній ісламській спільноті?

— Насамперед ми маємо усунути прикре непорозуміння, коли сучасне секулярне суспільство на Заході сприймається як суспільство, що безпосередньо виросло з християнської моралі. Іншим не менш важливим завданням нашого діалогу є апологія християнського поняття людської особистості.

Якщо ісламська громада бажає стати органічною частиною європейського суспільства, то вона має осягнути справжнє, християнське розуміння свободи особи. Ісламській свідомості нерідко здається підозрілим поняття свободи. І це зрозуміло, оскільки для багатьох мусульман сьогодні поняття «свобода» асоціюється виключно з цінностями секулярного суспільства. Тому наше завдання — показати богословську перспективу «свободи». Показати зв’язок, який існує між поняттям людської особистості і свободою, якою особистість наділена Богом і котра її, особистість, конституює.