МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ: ІСТОРІЯ Й ОБ’ЄКТИВНІСТЬ

Деякі знахідки бувають на диво своєчасні. Здається, що вони лежать тихенько на полиці невпізнані і не оцінені належним чином, а коли підходить їхній час, самі звертають на себе увагу історика. Звісно, можна сказати, що для деяких документів «ніколи не рано» з’явитися перед ясні очі широкої громадськості і пролити світло на досі невідомі сторінки вітчизняної історії. Та з іншого боку, треба бути досить зрілим і мати чимало мужності й відчуття власної гідності, щоб зрозуміти й оцінити правильно власне минуле. Хоч би яким суперечливим воно було. Мені дуже хочеться думати, що ми «дозріли» і до невідомого раніше фрагмента спадщини митрополита Андрея Шептицького, який нещодавно «випірнув» із архівів — записок, продиктованих у 1941—44 роках в окупованому німецькими військами Львові. Про ці записи і перспективи їхнього видання ми попросили розповісти читачам «ДТ» автора відкриття кандидата історичних наук Жанну КОВБУ, директора Інституту юдаїки Леоніда ФІНБЕРГА.

А почати розмову про записи митрополита хочеться все ж з його слів, написаних у далекому вже 1941-му, але таких актуальних нині, 60 років по тому.

«Не знати, з якої ініціятиви і для якої причини українські патріоти носять малу відзнаку тризуба без хреста. Коли святий Володимир і по ньому усі українські князі вживали як державну ознаку тризуб з хрестом, треба визнати тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумну ознаку переваги безбожницьких течій серед нашої нещасної спільности… Подібним проявом безбожництва буває заміна словами «Слава Україні!» відвічної похвали віддаваної Христові: «Слава Ісусу Христу!». Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику «Слава Україні!», але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце… Закликаю усіх християн енергійно поборювати ті два прояви безбожництва в практиках українського патріотизму» (від Митрополичого Ординаріяту, у Львові 6.09.1941)

— Де було знайдено ці матеріали?

Жанна Ковба: У центральному державному архіві вищих органів влади, у фонді «Організація українських націоналістів на західно-українських землях». Як виявилося, я тримала в руках ці записки ще 1998 року — там є мій підпис. Я тоді працювала над книгою «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки остаточного вирішення єврейського питання». Тоді я пропустила ці матеріали. А вже потім знайшла в них підготовчі записи до послання «Не убий», опублікованому 11 листопада 1942 року. Записи були датовані 9 жовтня 1941 року. Тоді ж ці матеріали було передано священикам. І ось коли я вдруге перечитала ці рукописи, то зрозуміла, що це таке. Я повідомила про знахідку Леоніду Фінбергу, і з його ініціативи ми почали готувати рукопис до видання.

— Що дало вам підстави думати, що перед вами рукописи саме митрополита Шептицького?

— У цьому я сумнівалася до останнього моменту. Та на користь цього припущення говорило, наприклад, те, що все описане дійсно відбувалося і збігалося по датах. Я звіряла те, що було в цих записах, і те, що друкувалося в «Львівських архієпархіяльних відомостях». Експертизу ми робили двічі. Спочатку звернулися у Львівську богословську академію, і там мене познайомили з професором богослов’я Андрієм Кравчуком, який саме займається Шептицьким. Він підтвердив моє припущення. А потім я зверталася до учнів о. Володимира Грицая — секретаря митрополита, котрий писав ці тексти під диктовку. Учні Грицая — владика Юліан Вороновський і його секретар о. Василь Боянівський — підтвердили, що це почерк саме о.Володимира. Так усе стало на свої місця.

— Ви використовували ці записки у вашій попередній книзі?

— Дуже мало. Я тільки зробила посилання на публікацію «Не убий», оскільки там була єврейська тема. Я посилалася і на інші спогади про о.Грицая, котрий займався при митрополиті не лише секретарською роботою, а й долею особисто рабина Львова Кахане, котрого переховували у соборі св.Юра — про це згадує і сам Кахане. У попередній книзі я навіть не зробила посилання на ці матеріали.

— Які записи містяться в рукописі?

— По-перше, окремі фрагменти документів, послань митрополита, під якими стоїть його підпис. По-друге, розпорядження митрополичого ординаріата, главою якого був Шептицький. Крім того, там містяться матеріали, що готувалися для преси — усього 75 документів. З них частину опубліковано в урізаному вигляді. Вони друкувалися головним чином у «Львівських архієпархіальних відомостях» у 1942—43 роках, частина в 1944 році. Потім ці опубліковані під час війни документи було зібрано в книзі «Листи, послання митрополита Шептицького в часи німецької окупації», виданої в Канаді. Там деякі тексти подані частково. У нас ця — відома — частина документів була опублікована у Львові тільки в 1991 р. у книзі «Листи, послання митрополита Шептицького 1939—41 рр.». Там зібрано все, що публікувалося раніше. 35 документів дотепер не були опубліковані. Між іншим, саме з того, що було опубліковано в ті часи, а що ні, можна простежити, якою була німецька цензура — що не доходила до людей у відкритих джерелах і яким чином воно все ж поширювалося.

— Яким же?

— А поширювалося воно за принципом «перепиши і передай далі». Наприклад, вивішувався якийсь текст на дверях митрополичої капітули або переписувався в канцелярії. За цими документами можна простежити дуже чітке, централізоване управління з добре поставленою комунікацією. Дійсно, митрополит особисто все тримав під своїм контролем, попри те, що була маса перешкод: порушення роботи пошти, цензура, заборони на публікації. Однак зв’язок усередині церковних структур працював залізно. 1943-го, коли вони взагалі нічого не могли зробити, щочетверга об 11 годині збиралися священики на засідання, де зачитувалися звернення, переписувалися матеріали.

— Яке коло тем охоплюють ці записки?

— За змістом основна частина документів стосується роботи священиків, церковного апарату в екстремальних умовах: як керувати парафією і громадою, як має поводитися священик щодо німецької влади. Там, наприклад, дається вказівка не приймати на себе світських обов’язків, а вже якщо є така необхідність, то це має бути лише на користь людям. Частина вказівок стосується богослужіння: який матеріал брати для проповідей, як має бути організована служба, вказівки з літургіки тощо.

Крім того, у цих записках подані тексти послань митрополита. У першому з них, наприклад, міститься така настанова: коли ми не маємо можливості публічно визнати злочином якісь дії, то треба робити це в ході проповіді. Мова в проповіді, відповідно до його вказівок, має йти про те, що українці не повинні допускати гріха людиновбивства — вони повинні покаятися. У посланні «Не убий», яке вийшло у «Львівських архієпархіяльних відомостях» у листопаді 1942 р., йдеться про це ж. Ролі молитви та християнської моралі присвячено «Мати Марія», де порушена ще й тему єдності церков. Є тема ненасилля в тексті за роботою священиків Кам’янець-подільської єпархії. Крім того, судячи з цих записок, велася активна робота з місцевою пресою. Був, скажімо, такий випадок. У газету направили «Послання митрополита Шептицького до хліборобів», яке містило такий текст: «Командування німецької армії просить мене, щоб я оголосив, що потрібно сплачувати податки, контингенти» тощо. А в газеті ці рядки опустили і вийшло, що звернення про «здачу контингенту» виходить безпосередньо від Шептицького. Церковні власті змушені були звернутися до газети з проханням відновити істинний текст звернення. Цей момент теж відбито у знайдених нами записках.

«Народ, що привикає до чоловіковбивства, якого не разить, не обурює той злочин, поволі втрачає почуття християнської любові до ближнього, звикає до ненависті, а поволі проймається і отрутою ненависті. Починає видаватися, що ненависть між людьми — це явище природнє, конечне. Спокуса вбивати людину стає неначе доступна людям, злочин Каїна, хоч тільки в думках і бажаннях, стає для людини чимось актуальнішим за християнську думку своє життя віддати за ближніх, стати жертвою любові за їх життя і спасіння…» (читано 9.10.1941)

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про послання «Не убий» і «Мати Марія».

— Послання «Мати Марія» грунтується на Старому Завіті. Воно знаменне вже тим, що писалося в ті дні, коли було послано знаменитий лист до Гіммлера з протестом проти притягнення української поліції до участі в єврейських акціях. Це був дуже тривожний час, коли над церквою нависла реальна загроза репресій. Однак митрополит продовжував необхідну з його точки зору роботу над роз’ясненням гріху убивства. «Не убий» — найвідоміше послання Шептицького — складається із трьох блоків: види убивства з богословським обгрунтуванням, критика гріховності народу, котрий звикає до вбивств, і пояснення священикам, як треба людям роз’ясняти цей гріх, у яких випадках треба виключати людей із громади, як підтримувати каяття. Це послання було опубліковано 1942 р., але в записах воно датоване 9 жовтня 1941 р. Там ідеться про те, що обстановка дуже напружена й у цих умовах не можна забувати про те, що основний гріх — це гріх людиновбивства. І якщо ми не можемо про це говорити публічно, то тим більше священики зобов’язані роз’ясняти це народу в проповідях. Наступний раз та ж думка висловлюється на початку 1942 р. у розпорядженні митрополичого ординаріату з проханням й інструкціями до священиків роз’ясняти злочин людиновбивства.

— У знайдених вами записках є щось про відносини митрополита з дивізією СС «Галичина»?

— Ні. Абсолютно нічого конкретного. Там було тільки те, що він делегував свої повноваження іншим людям — капеланам, які вели душпастирську роботу безпосередньо у війську. І більше нічого.

— Які ще матеріали здалися вам особисто цікавими?

— Є дуже цікавий матеріал, що стоїть відособлено: про історію церкви, архівну справу. Ці записи були зроблені 24 липня 1944 р., коли точилися бої за Львів. Саме 24 липня військові дії розгорталися в районі церкви святого Юра. Стрілянина, вибухи і, можливо, ще не зовсім зрозуміло, чим це скінчиться, а митрополит уже готує майбутнє: сидячи в підвалі, він диктує, що треба робити після війни. Яка повинна писатися історія, на чому вона має грунтуватися. Він по пам’яті називає всі архівні матеріали, що збирав особисто і які знаходяться в бібліотеці студіону. Він говорить про те, що має бути створений греко-католицький науковий центр, у якому ці документи повинні зберігатися. На базі цього центру і мусить писатися історія церкви.

— Він пропонував якісь ідеологічні засади цієї історії?

— Він говорить, що ця історія має бути об’єктивною, тобто повинна базуватися на вивченні документів. Він дає перелік цих документів і їх оцінку, називає джерела, що знаходяться в різних бібліотеках світу й України. Крім того, у цих записках є цікаві відомості про те, що вилучили в нього при інтернуванні, що йому повернули, а що ні. Є матеріали про його перебування в Росії, про те, із ким він там зустрічався. Це дуже цікавий матеріал, який раніше ніде не публікувався.

«Сьогодні 24 липня 1944 відкрилася може нова епоха в історії єднання нашої церкви зі святим Апостольським Римським Престолом. Святого Юра зайняла совєтська влада. В пивницях митрополичого дому криємося від гранат і бомб, що вже близько 10 разів ударяли в церкву, в святоюрські будинки, в мій дім. Турбота про майбутню епоху наказує дбайливе збереження надбань усіх минулих, а між тими надбаннями найперше завдання — збереження архівів, які дають знання про ті епохи…»

— На якого читача буде розрахована книга?

— Її структура буде така: самі тексти, коментар упорядника. Текст буде подано відповідно до норм сучасної літературної мови з максимальним збереженням стилю мови оригіналу. Книга розрахована на сучасного читача-науковця, на всіх, хто цікавиться історією церкви та історією взагалі. Вона буде цікава філологам, бо там дуже цікава правка, жива мова, живе мислення. Крім того, буде словник і доповнення — структура митрополичого ординаріату, інформація про секретаря о.Грицая, стаття доктора Андрія Кравчука — наукового редактора видання «Христианская социальная этика во время немецкой оккупации Галичины в 1941—44 гг. митрополит Андрей (Шептицкий) о солидарности, сопротивления власти и защите святости жизни».

— Чому цими матеріалами зацікавився Інститут юдаїки?

Леонід Фінберг: Це тема, якою ми займаємося давно: вивчення єврейської трагедії та міжнаціональних відносин під час Другої світової війни. І звісно, однією з кращих наших робіт є перша книга Жанни Миколаївни. Книга напрочуд доброзичлива і напрочуд чесна. Багато років неможливо було писати на ці теми, тому що, з одного боку, радянська ідеологія наполягала на існуванні єдиної трагедії всіх радянських людей. З іншого боку, не давала наблизитися до цієї теми її болючість. Жанна Миколаївна зробила величезну роботу: вона ходила із села в село, записувала спогади людей, котрі допомагали євреям, розшукувала архівні документи. І її нову роботу можна вважати продовженням тієї ж теми, оскільки вона присвячена поведінці духовних лідерів — як християнських, так і іудейських. І в рамках цієї роботи, звісно, особистість митрополита Андрея Шептицького — одна з ключових. У силу різних причин значимість цієї особистості, масштаби його як духовного лідера явно недооцінювали. І я гадаю, ця публікація заповнить прогалину. Відома роль Шептицького в порятунку єврейських дітей — більш аніж сотні, сімей рабинів, у тому числі рабина Львова Кахане. Мені здається, що видання цієї книжки, підготовленої в тому числі співробітниками Інституту юдаїки, для нас — маленька дещиця нашої вдячності цій людині. Ця шляхетність, цей моральний подвиг має вийти за межі Галичини, де все це й так знають. Він повинен набути обгрунтований документальний — а не легендарний — базис і стати відомим у всіх куточках нашої країни.

Свою роботу Жанна Миколаївна проводила в Інституті юдаїки. І ось якось вона прийшла до мене і сказала: я, здається, знайшла записи Шептицького. Я зв’язався з Мирославом Мариновичем, проректором Львівської духовної академії і сказав, що ми знайшли матеріали щоденника Шептицького. Ми домовилися про співробітництво в цій роботі. Звісно, їхнє ставлення спочатку було скептичним — вони говорили, що вже було багато «записок Шептицького». Та коли Андрій Кравчук, Мирослав Маринович побачили ці матеріали, переконалися в їхній справжності, у нас почалася спільна робота над цією книгою. І тоді ж ми домовилися, що видаватиме книгу видавництво «Дух і літера», із яким Інститут юдаїки активно співробітничає, разом із Львівською богословською академією.

— Коли вийде ця книга?

— Гадаю, наприкінці року. Хотілося видати якомога швидше, але потім вирішили: не треба метушитися. Ви знаєте, тексти Шептицького зовсім не суєтні. Таке враження, що перед цією людиною, в той час уже літньою, була вічність. І не хотілося б щоб наша суєта задля сенсаційності чи ще чогось заважала нормальній науковій праці. Були пропозиції видати цей матеріал до візиту Папи, до ювілею незалежності. Але ми, у принципі, трохи робимо «до дат». Мені здається, видавати треба не «до дат», а так, як повинно. І ця книга повинна вийти як цілком підготовлене академічне видання з гарним коментарем, із гарним науковим редагуванням. Ми не поспішаємо, але я майже упевнений, що до кінця року книжка вийде.

«Донедавна ще само поняття історії було настільки тотожне з поняттям об’єктивності… В останніх майже десятиліттях та справа змінилася. Сенс критики досягнув того, що ніякий історик не є абсолютно об’єктивним, на кожного впливає його оточення, народність, віросповідання, заангажованість, кожний об’єктивну правду представляє з іншого становища. Дійшли навіть до того, що вартість історії узалежнили більше від того релятивного ставлення до правди, ніж від її об’єктивности. Не той найліпший історик, хто об’єктивну правду послідовно подає, а той, що вміє подати її зі свого становища для оборони, атаки оскарження чи звільнення від вини оскаржених. Тепер хто хоче об’єктивної історії, той мусить її виразно казати…» (Львів, 31.07.1944).