Мистецтво міфу

Всяке мистецтво має на меті привести до порядку певну розхристану у житті людину.

Лесь Курбас

Якщо спробувати проаналізувати зміст, спосіб існування та визначити призначення міфу, то найзагальнішим твердженням буде те, що кожен міф, про що б у ньому не йшлося, пропонує людині відповіді на два засадничих запитання "Звідки?" (минуле) і "Куди?" (майбутнє). Це й становить закон міфу, його "геометрію".

Майдан, війна та всі наступні події перебувають у логіці цивілізаційної кризи людства. Тому вихід України з ситуації, в якій вона опинилася, потрібно шукати в контексті виходу з цивілізаційних негараздів. Тільки тоді ці кроки будуть правильними та повними і не будуть лише доктриною моменту.

Цивілізаційний вихід із кризи має полягати в новій технології мислення, а не в нових ресурсних технологіях, які, як свідчить досвід, завжди призводять до конфліктів, апофеозом котрих стають нові війни.

Новою технологією мислення має стати мистецтво. Бо тільки воно може гармонізувати людину з оточенням, а не вбудовувати її у вигадану модель світу, чим займаємося ми тепер.

Наше минуле й сьогодення найповніше можна визначити як втрату міри буття. Це проявилося в екзистенційному виборі "Якщо Бога немає, то все дозволено". Ми не повернулися до Бога, а прийшли до "все дозволено". Це негайно спотворило інформаційний простір, і він із суспільного, цивілізаційного блага перетворився на гріховне поле спокус. Одна з них - застосування брутальної сили - дала про себе знати нищівною війною в Україні.

Тільки мистецтво як нова технологія мислення зможе гармонізувати людину та повернути їй правдиву, а не модельну (вигадану) міру буття. А це забезпечить правильність зазначеного екзистенційного вибору.

Як геометрія простору формується аксіомами та теоремами, так і геометрія міфу живе прецедентами та їх інтерпретаціями. А вектором духовного простору міфу є міра буття. Саме міра буття забезпечує стійкість життя міфу та вберігає його від розпаду в часі.

Геометрія міфу полягає ось у чому. Спочатку виникає факт. Якщо він "випадає" з простору суспільних та родинних стереотипів, що культивуються спільнотою, то з'являється прецедент. На міф він перетворюється різноманітними інтерпретаціями. В основі інтерпретації завжди лежить ситуативна доцільність. Тому і в різних народів щодо одних і тих самих фактів-прецедентів виникають різні міфи.

Якщо доцільність визначається суперосновою "можу", то ми отримаємо міфи про посади та владу, а їх зміст і повчання стосуватимуться зверхності, гніву, зневаги, марнославства.

Якщо доцільність визначається суперосновою "маю", то ми отримаємо міфи про гроші та статки, а їх зміст і повчання стосуватимуться жадоби, заздрості, скупості, марнотратства.

Якщо ж доцільність визначатиметься суперосновою "хочу", то ми отримаємо міфи про бажання та неробство, а їх зміст і повчання стосуватимуться хтивості, обжерливості, ліні та марновірства.

Часто основою інтерпретації прецеденту виступає наука. Так з'являються науково обґрунтовані міфи. Якщо послідовно всі висновки науки звести до її начал, то ми прийдемо до поняття матеріальної точки.

Матеріальна точка - це певний удаваний елемент, який позбавлений усіх зв'язків. Зв'язки з'являються вже в кожній конкретній ситуації. Але елемента без зв'язків у природі не існує. Матеріальна точка - це наруга над континуальним світом.

Якщо ми візьмемо сучасну науку, то всі її висновки базуються на рішеннях канонічних рівнянь, які сформульовані для матеріальної точки. Тобто сучасна наука описує поведінку систем, яких у природі не існує, вони вигадані. Так, ці моделі можуть допомогти орієнтуватися у світі, але вони жодним чином не є світом. Усі апорії Зенона, власне, і є констатацією цього факту: модель не є світом.

Технологія, методика побудови моделі - це є геометрія: як утворена геометрія, так будується і будь-яка наука.

Геометрія Евкліда також побудована на припущенні, що існує "точка", а "пряма" та "площина" - це сукупність "точок". Але що таке "точка" у світі, який є безперервним і нерозривним енергетичним універсумом?

Усі ці суперечності перестають бути критичними, якщо до науки поставитися як до мистецтва - способу гармонізації людини зі світом, а не способу пояснення світу. Тому що світ пояснити неможливо.

Наука як мистецтво повинна втихомирювати людину, а не страхати її, вона повинна бентежити, а не будоражити.

Якщо в основу інтерпретації прецеденту ми покладемо науку як мистецтво, то отримані міфи набудуть нової якості.

Перед доцільністю нашого збоченого світу має постати мистецтво як нова технологія мислення. А це означає, що вона має збалансувати супероснови "хочу" - "можу" - "маю" і об'єднати їх у нову симфонію уявлення людини про успіх.

Якщо в геометрії міфу доцільність як основа інтерпретації поступиться місцем мистецтву як новій технології мислення, то ми отримаємо нову якість міфів. Вони з міфів-засторог перетворяться на міфи-ініціації.

Україна позбувається старих міфів і починає генерувати нові, з якими вже доведеться жити нам і прийдешнім поколінням.

Міфи країни живуть своїм окремим життям. Вони перебувають у неформальній складовій суспільного договору, там, де мешкають етика, традиції, забобони тощо. Міфи - це "тонкі матерії" життя народу. Але вони чинять відчутний вплив на формальну складову суспільного договору - царину законів і норм, бо відображаються в ній.

Закони й норми, хоч і формуються "з голови", у своїй основі мають прецеденти.

Прецеденти бувають різні, проте ті з них, котрі виступають як заперечення існуючих, стають основою нових міфів, що заміщають або доповнюють міфи попередні.

Найпотужніші прецеденти часом стають головними фактами національної свідомості. Народжені з них міфи мають вікову стійкість і не розпадаються в часі.

Майдан став генератором нових прецедентів, які на наших очах починають витісняти своїх попередників або ж їх спростовувати. Зразки (прецеденти) солідарних дій українців на Майдані та навколо нього починають деформувати міф "моя хата скраю". Принаймні він починає уточнюватися. Той-таки Майдан руйнує міф про українців як мешканців країни "сплячих ангелів". Він доповнюється вже присутністю "херувимів та серафимів". Імперські міфи меншовартості українців, їх упослідженості Майданом зруйновані вщент. Якщо в імперії, а потім і в Союзі цілі покоління людей жили, не беручи участі у формуванні власної долі, то Майдан засвідчив, що в Україні сформувалося покоління, чия доля вже не визначатиметься кимсь без участі самих людей.

Цей прецедент є свідченням докорінної різниці між Україною та Росією. І він стане однією зі складових міфу Майдану.

Прецеденти і майбутні міфи війни, що ми переживаємо, спростовують міфи про миролюбство як гарантію безпеки, що не заперечує саме миролюбство, але по-іншому його координує у просторі міфів.

Прецеденти геройства, волонтерства, соціальної відповідальності та взаємодопомоги нам ще доведеться переосмислити. І завдання креативного класу України - сформувати відповідну міфологію. Політичний клас країни повинен усвідомити ці потужні трансформації неформальної частини суспільного договору, які ще не завершилися, бо має їх відбити у просторі законів та норм. Якщо політики не усвідомлять цю фундаментальну обставину суспільно-політичного зламу, що проходить у країні, то їм краще піти самим.

Усі зазначені аспекти нашого нового життя однаково стосуються і бізнесу, і влади, і суспільства. В країні змінюється суспільний договір, а отже повинні змінитися і смисли діалогу.

Те, що в країні відбуваються саме такі глибинні процеси, можна проілюструвати на прикладі нашого прапора, герба та гімну. Буквально впродовж кількох місяців вони набули сакрального змісту. І не лише стали формальними атрибутами держави, а й перемістилися в простір міфів - неформальну складову суспільного договору. Вони стали прапором, гербом та гімном країни і кожного українця. Сакральне - це повне, яке містить у собі минуле, майбутнє та сьогодення. Скажімо, як писанка. Наші прапор, гімн і герб уже мають свою не писану, а реальну історію, і не метафорично, а буквально скроплені кров'ю. І коли я зараз чую розмірковування про послідовність розміщення кольорів на прапорі, то зазначаю: час цих розмов уже минув. Ми маємо прапор, який не потрібно обґрунтовувати історичними розвідками чи прикметами. В нього вже є своя власна історія, без апеляцій та прототипів. За нього йшли на смерть, і це не перебільшення. Він уже сам є міфом.

Наше нинішнє завдання, і це стосується всіх, - уважно відстежувати прояви та появу нових прецедентів, бо з них виростуть міфи нашого нового життя.

Є сенс звертати увагу на міфи, які відходять, бо це потрібно відображати в законах та нормах. Наприклад, можна беззастережно стверджувати, що з царини законів слід прибрати згадку про одного зі "стратегічних партнерів" (тепер уже в лапках). Історики ще довгі роки й десятиліття вивчатимуть питання, що спонукало Путіна до вчинених дій. Залишимо ці суперечки їм та конспірологам. А ось що можна стверджувати вже й напевно - то це те, що Путін зруйнував назавжди міф про Переяславську раду. Не має значення, що ніхто достеменно не знає, що було в положеннях угоди, не має значення, що вона постійно денонсувалась Московським царством. Мало значення, що цей міф жив століттями. І тепер Путін його знищив. А заодно і міф про возз'єднання.

Але смерть міфу, до того ж такого, не обмежується тільки його кончиною. У нас перед очима зараз розквітнуть по-новому притлумлені головні факти національної свідомості: Конотоп, Крути, Хотин і Відень. В іншому світлі постануть Бахчисарай, Меджибіж, Зарваниця та Святогірськ.

Україна здобуває свою власну історію і власну міфологію - атмосферний простір, де живе притаманне сакральне народу.

Відтак, її доля вже не буде формуватися без її участі.

Наповнювати ці міфи змістом потрібно на основі нової міри буття, відродженої мистецтвом як новою технологією мислення цивілізації, бо тільки така геометрія міфу забезпечує нерозривний органічний зв'язок між минулим ("Звідки?") та майбутнім ("Куди?"). Тоді разом із новими міфами у життя людей впровадиться сакральне, яке й полягає у повній єдності всіх часів, фактів та дій.

Якось вуйко Дезьо мені сказав: "Людині потрібен не космос. Людині потрібна людина". Часом мені здається, що відповідь на запитання "Чи є життя на інших планетах?" людство здобуде, знищивши життя на Землі.

Аналіз як основа нашого нинішнього мислення приводить до парадоксальної ситуації. "Зайві речі з'являються тоді, коли людина починає думати". Тобто наслідком нашого мислення-аналізу стає поява "зайвого" життя, яке ігнорується доцільністю (для електростанції на гірській річці "зайвою" є риба). Це породжує конфлікт, в результаті вирішення якого "зайвою" може виявитися сама людина: еволюція доцільності визначить "зайвою" саму людину і назве це "людським фактором".

Синтез як основа мистецтва, що стане новою технологією мислення, вирішить цей парадокс, об'єднавши усе в єдиній симфонії нерозривного життя.

"Бог подарував мені весь Світ, і вже, а ви вчите мене, як здобути мільйон, і потім", - так говорив вуйко Дезьо.

Мистецтво як нова технологія мислення має замінити доцільність як її нинішню основу. Синтез, який притаманний мистецтву, має стати на місце аналізу, що лежить в основі доцільності.

Тоді людина з простору, вигаданого людьми, переміститься в лоно подарованого людям і перестане вести ресурсні війни збоченої доцільності - війни марнославства, марнотратства та марновірства.