Мислитель мінливого слова

У XX столітті німецький філософ Мартін Хайдеггер дійшов, здавалося б, парадоксального висновку: сучасна людина не звикла замислюватися про найближчі, конче потрібні речі, які буквально наповнюють нашу повсякденність. Отруєне технократичним підходом мислення схильне міркувати про далекі галактики і дива мікросвіту, створювати розумні машини і нові технології. Проте самовпевнений-всезнаючий сучасний балакун ніяково замовкає, коли перед ним ставляться очевидні, природні проблеми: про сенс життя і смерті, про те, як прожити життя «насправді» і подолати від початку помилкові, «вигадані» форми існування, про істину як відкритість — світу і світові. Тому, якщо нас наділили мужністю мислити і силою філософствувати, звернення до проблематики мови здається практично неминучим — адже саме слово відкриває двері в «дім Буття», відсилаючи до знаменитої фрази євангеліста Іоанна про те, що «спочатку було Слово».

Сучасна філософія переживає герменевтичний бум. Світ уже вкотре намагаються «прочитати», от тільки, на відміну від епохи Середньовіччя, не як всеблагий текст Священного Письма, а як багатий на парадокси і каламбури, який крутиться у каруселі «вічного повернення» сумбурний потік свідомості або ж екзальтованого, безсовісного несвідомого. На жаль, філософські тексти — це дзеркала, у яких відображається епоха, а воювати з відображеннями — річ вочевидь невдячна. Їх можна лише читати або ж осмислювати, відкриваючи за скороминущим і метушливим хаосом щось вічне, а за вишуканими, зарозумілими фразами — живе життя мови як основного відкриття людства. Можна піти і далі — спробувати зрозуміти мову, її підвалини і принципи. У такому разі є шанс доторкнутися до природи якоїсь відвічної культурної стихії, яка дозволяє людині викласти себе іншій — не важливо, у формі ведичного гімну чи статті у гламурному журналі. Адже мова в цьому сенсі вражає безпристрасністю і індиферентністю!

Незважаючи на очевидну ясність, важливість і навіть привабливість завдання осмислення природи мови, історія зберегла не так уже й багато імен тих, хто ризикнув самозабутньо заглибити свою думку в загадкову стихію мови. Найяскравіша фігура минулого — це легендарний індійський мислитель Паніні (520—460 ст. до н.е.), котрий у праці «Аштадх’яї» («Восьми­книжжя») у 3959 правилах виклав граматику санскриту. Такі поняття як фонема, морфема, корінь, суфікс, частина мови — це все відкриття геніального індуса. За значущістю для подальшого розвитку людської культури і мислення це давнє прозріння можна порівняти хіба що зі створенням Арис­тотелем формальної логіки! Що стосується європейської цивілізації, то вона звернула увагу на природу мови набагато пізніше, а мислителем, котрий започаткував «лінгвістичний поворот» сучасної філософії, можна з цілковитою упевненістю назвати Фрідріха Вільгельма Карла Фердінанда фон Гумбольдта (1767—1835).

Вільгельм фон Гумбольдт народився 240 років тому, 22 червня 1767 року в сім’ї прусського офіцера Олександра Георга фон Гумбольдта і Єлизавети фон Голведе, яка мала гугенотське коріння. Його молодший брат, згодом відомий натураліст Олександр фон Гумбольдт, з’явиться на світ через два роки. Батьки не шкодували грошей на освіту своїх дітей. Це була епоха Просвітництва з характерним культом високої освіти. І вони не помилилися — адже серед біографій великих учених факт безумовного визнання близьких родичів в абсолютно різних галузях знань — явище унікальне. Олександр фон Гумбольдт увійшов в історію як видатний фізик, метеоролог і географ, який своїм головним завданням бачив «осягнення природи як цілого і збирання свідчень про взаємодію природних сил» — тобто його думка йде у фарватері розвитку новоєвропейської цивілізації і властивої їй інтенції пізнати і тим самим підкорити природу.

На відміну від суто наукової сфери інтересів брата, біографія Вільгельма фон Гумбольдта чітко розділяється на два етапи. Спочатку — блискуча кар’єра державного діяча і дипломата. У 1808 році Гумбольдт стає міністром освіти королівства Пруссія, проводить реформу системи освіти, а в 1809 році виступає ініціатором створення Берлінського університету. Тоді ж він пише свій перший відомий філософський твір «Про межі державної діяльності», у якому виступає захисником ліберальних цінностей. «Будь-яке прагнення держави втручатися в приватні справи громадян, якщо ці справи безпосередньо не порушують права інших, неприйнятне... Держава жодним чином не повинна піклуватися про позитивне благо громадян, і тому також про їхнє життя і здоров’я, — хіба лише в тих випадках, коли їм загрожують дії інших, — а лише про їхню безпеку» — погодьтеся, така сентенція з вуст прусського високопосадовця початку XIX століття звучить украй несподівано! Не випадково найбільший апологет ліберальної економіки і вільного ринку Фрідріх фон Хаєк назве Вільгельма фон Гумбольдта «найбільшим німецьким філософом свободи». З 1812 року Гумбольдт повертається на дипломатичну службу, бере особисту участь у створенні пруссько-російського альянсу проти Наполеона і повоєнному політичному облаштуванні німецьких земель. Його державна кар’єра досягає вершини у 1819 році, коли Гумбольдт стає міністром внутрішніх справ Пруссії. Проте через те, що серед прусської еліти взяли гору консервативні настрої, він невдовзі змушений подати у відставку.

Відтоді Вільгельм фон Гумбольдт займається лише творчістю. Його наукові інтереси зосереджені переважно в галузі лінгвістики і філософії мови. Крім того, він перекладає зі старогрецької твори Есхіла і Піндара. У 1821 році Гумбольдт публікує працю «Дослідження історії ранніх жителів Іспанії за допомогою мови басків». Тут уже присутній головний принцип його філософського підходу — дивитися на світ, історію і культуру крізь призму мови. Він фактично відкрив для сучасників цю унікальну мову — єдину з живих західноєвропейських мов, яка не належить до індоєвропейської сім’ї мов. Крім того, Гумбольдт на підставі лінгвістичного аналізу запропонував розглядати басків як нащадків іберів — народу, який населяв Піренейський півострів у давнину (згадки про нього зустрічаються у багатьох античних авторів).

Головна ж праця Вільгельма фон Гумбольдта «Про мову каві на острові Ява» вийшла посмерт­но, у 1836—1839 роках. Вступ до цієї книжки, який називався «Про розходження будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людського роду» ознаменувало початок нового етапу історії європейської філософії. Гумбольдт побачив у мові «формуючий орган думки», стихію чистої творчості, у якій за допомогою скінченної кількості символів фіксується нескінченна кількість значень. «В кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова здається людині — на відміну від усього вже пізнаного і продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось іще невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось іще не відчуте. Так насправді і відбувається щоразу, коли мова опрацьовується воістину новою і великою індивідуальністю. Мова насичена переживаннями колишніх поколінь і зберігає їх живий подих, а покоління ці через звуки материнської мови, які і для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами національними і сімейними узами. Ця почасти сталість, почасти плинність мови створює особливі відносини між мовою і поколінням, яке нею говорить», — підкреслює мислитель. Тому мова як вираження світогляду народу фіксує все різноманіття його духовних зв’язків із світом — «різні мови за своєю суттю, за своїм впливом на пізнання і почуття є насправді різними системами світорозуміння».

Вільгельм фон Гумбольдт був сучасником Гегеля, особисто знав Гете, дружив із Шіллером. Мені здається, із цими й іншими великими сучасниками він створив якусь особливу культурну реальність, аура якої визначає шляхи розвитку європейської думки донині. Відлуння його ідей знайдуть розвиток у міркуваннях про природу мови наших співвітчизників Олек­сандра Потебні і Густава Шпета, основоположника структуралізму Фердінанда де Соссюра, ляжуть в основу відомої гіпотези Сепіра й Уорфа про те, що мова задає мисленню свою самобутню форму. Вільгельм фон Гумбольдт був воістину зачарований загадкою мови і зумів зафіксувати це зачарування у своїх текстах. У них, на перехресті відкриття істини і наречення смислу, мінлива таємниця слова являє нам свою магію, даючи можливість відчути «и образ мира, в слове явленный, и творчество, и чудотворство» (Борис Пастернак).