Міняю життя на популярність

Із приходом до суспільного повсякдення комп’ютерних технологій, людство здобуло не тільки надійного помічника, а й низку додаткових клопотів. Цифрова епоха змітає кордони неможливого, некерованою силою стихії руйнуючи також багатолітні моральні бастіони. Перенасичена інформацією людина-ХХІ винаходить нові витончені способи для власних розваг. Останніми роками дедалі популярнішими у світі стають знані й в Україні реаліті-шоу. Їхня суть, як відомо, полягає у представленні глядачеві буденних історій його віртуальних сусідів у форматі «життя як воно є». В ідеалі реаліті-шоу передбачають мінімальне втручання режисера і показ глядачеві незмонтованої картинки життя. Іншим різновидом є більш звичні для нас ток-шоу. Хоч би яким був формат таких шоу, їх основна ідея — зацікавити глядача «справжньою», «удавано неприкрашеною» історією з життя простих людей, залучити його до вирішення життєвої ситуації, створити інтерактивний зв’язок між героями та глядачами. Такий формат спілкування набирає обертів, і його застосування дедалі частіше переходить із категорії «розваги» у категорію «віртуальна спільнота по обидва боки екрана».

Шоу «Великий донор»

Нові обшири жанру продемонструвала нещодавно нідерландська телекомпанія BNN, широко анонсувавши вихід на екрани нового вражаючого телепродукту «Великий донор». За задумами продюсерів шоу, його голов­на героїня — невиліковно хвора жінка — обиратиме перед глядачами у режимі реального часу особу, кому вона передасть свою здорову нирку. Серед потенційних реципієнтів — три важко­хворі учасники, котрі роками чекають на пересадку нирки, і для яких рішення героїні є в буквальному сенсі «питанням життя і смерті».

Суть шоу полягає в ігровому змаганні між трьома потенційними реципієнтами у різних напрямах, після якого жінка-донор приймає власне рішення. Природ­но, що у цьому їй мають допомогти глядачі програми, беручи участь у телефонному та SMS-голосуванні.

Організаторам проекту вдало­ся привернути шалену увагу до програми. Коментатори по оби­два боки Атлантики протягом кількох тижнів заповзято аналізували межі відкритості та ступені етичності такого і подібних про­ектів. Одні переконували у тім, що у вільному суспільстві кожен ладен чинити те, що йому велить власний «індикатор належності», якщо цим не завдається шкоди ближньому. Другі, навпаки, про­тес­тували проти такого «варварського» способу заробляння гро­шей, рейтингів і популярності на чужій біді. Були й треті, котрі твердили про необхідність при­вернення більшої громадської ува­ги до проблеми донорства в Нідерландах та у світі в цілому. Кожен учасник дебатів мав «свою правду», і позиція кожного знаходила в суспільстві істотну підтримку.

Власне, саме такий формат контраверсійності, коли (за Плющем) «і ти прав — і я прав» і є оптимальним для народження широких публічних дебатів щодо певної суспільної проблеми.

Авантюра як суспільний виклик

День ток-шоу неухильно набли­жав­ся, рейтинг нідерландсь­кого каналу «зашкалювало», ін­терес до проекту та його учасників зростав шаленими темпами. І ось нарешті виходить в ефір довго­очікувана програма. Годі казати, що її переглянула рекордна для жанру кількість глядачів як у самих Нідерландах, так і в багатьох інших європейських кра­їнах. Коли шоу наближалося свого апогею, і героїня повинна була оголосити свій «вердикт», перед глядачами з’явився продюсер проекту, заявивши, що «шоу насправді є лише шоу», а головна героїня — акторкою із чудовим здоров’ям. Три учасники справді страждають на хвороби нирок, і очікують на власного донора для подовження життя.

Випереджаючи обурення глядачів програми, її продюсер вибачився і повідомив, що метою «Великого Донора» є привернен­ня уваги суспільства до проблем донорства: «Усі учасники проекту погодилися взяти участь у ньому. Нікому за це компанія не виплачувала жодних гонорарів, адже ми — публічний канал. Наша мета зводилася до демонст­рації реального формату життя хворих, чиє повсякдення й є ось такою лотереєю. Та коли в учасників шоу шанси були 1:3, то насправді в житті вони є набагато нижчими, і ми сподіваємося, після програми дискусія про належне донорство набуде в Нідерландах нового виміру» — приблизно такими є основні месиджі керівника проекту.

Облишмо природний подив і роздратування, що стали першою спонтанною реакцією багатьох. Більш глибокий аналіз цього суспільно-комерційного проекту дає підстави для виокрем­лення кількох істотних висновків щодо подібних «соціо-перформен­сів». Спекулювання на чужому горі, вивертання назовні людсь­ких страждань — риса притаманна усім націям та усім генераціям. Психологи пояснюють це підсвідомою самовтіхою («у мене все не так погано — буває й гірше»); філософи — приводом для ана­лізу власного життєвого пли­ну; моралісти — пагубністю люд­ської природи; митці — вершиною самореалізації.

Соціальний контекст

Багато хто дивується, чому в нашій державі немає на вулицях інвалідів, тоді як Західна Європа, а особливо Північна Америка, просто заполонені ними. Відпо­відь проста: наші інваліди не їздять по місту на електричних візочках, а сидять/лежать забуті всіма в закутках своїх квартир, важким тягарем власної печалі від безпомічності та відкинутості обтяжують жменьку родичів і чуйних сусідів. Пострадянська Україна — держава для сильних, підприємливих, спритних. У ній поки що немає місця для «соціального баласту» — і йдеться не стільки про матеріальний, скільки про світоглядний бік цієї справи. Проблема особливо актуальна в нашій країні, де люди, бодай з мінімальними вадами здоров’я майже автоматич­но відкидаються суспільством.

Наша преславна релігійність або по-сковородинськи зосеред­жена на самоспогляданні, насолоді сонячним сяйвом і милозвучним гудінням бджоли в чистім полі, або по-маніхейськи скерова­на на боротьбу: проти «сатани», «розкольників», «москалів», «уніатів», «реформаторів», «автокефалів», «світу цього», «помаран­чевих», «януковичів­ців». Ми звикли і вміємо боротися «про­ти», а не «за», ми набожно цілуємо розніжені руки цер­ковних кер­маничів, котрі насуплено випихають свої тіла із дорогих авто, не помічаючи довколишніх страж­дань. Ми ладні віддати останнє, аби зберегти жит­тя рідної людини, але про­довжу­ємо вимагати для себе без­платної медицини, нарікаємо на лікарів, які беруть хабарі, і від­мов­ляємося від про­позиції виплачувати медичну страховку, доки самі є здоровими.

Ми щиро переймаємося страж­даннями «кать пушкарьових» і пропущеними голами «олександрів шовковських», але впритул не бачимо істинних, непрепарованих страждань тих, хто довкола. Ці проблеми не є ексклюзивними ані для нашого народу, ані для нашого часу — їх влучно описували ще стародавні греки з римлянами, а найвищої віртуозності цей аналіз набув у безсмертній «Сповіді» Святого Августина. Однак, на відміну від інших суспільств, ми, українці, не просто неспроможні розв’язати ці дилеми, а й відмовляємося належно їх артикулювати, пускаючи все на самоплив, доручаючи долю власного суспільства і прийдешніх поколінь мінливо-примхливій «невидимій руці» ринку — некерованого, де «кожен сам по собі». Ми вміємо боротись, але не вміємо жити.

Практичний контекст

Із стрімким розвитком медич­них технологій питання донор­ства органів набувають дедалі більшої ваги. Кожна країна регулює цю комплексну проблему по-своєму. Основна суть, однак, зводиться до двох принципових форматів: загальнодозвільного та спеціально дозвільного. Ідея першого — презумпція згоди кожної людини на вилучення її неуражених органів та їх пересад­ку відповідно до чинного законодавства у разі нещасного випадку та отримання нею травми, несуміс­ної з життям. Ідея другого зво­ротна: без прямої згоди особи/її родичів будь-яка донорська дія є забороненою.

Кожен громадянин має право визначити долю власних органів у разі настання відповідних обставин залежно від власних етичних стандартів, однак у країнах першої групи він повинен письмово заявити про свій намір лише у разі власної незгоди на потенційне донорство, а у країнах другої групи — навпаки, він виступає із активними діями тільки тоді, коли він готовий до такого кроку.

Природно, що країни першої групи мають набагато більшу кількість донорів, тож офіційні черги на трансплантацію органів у них є значно меншими. Нато­мість Нідерланди, країна організаторів скандального шоу, належить до другої групи, тож очікування на життєво важливий орган є вкрай важливим, а шанси пацієнтів — вкрай непевними. Навіть радше гіпотетичними.

Тема донорства — одна із вкрай складних і багатозначних, причому не лише з етичного чи технічного погляду, але й щодо можливих зловживань. На жаль, Україна прямо й опосередковано залучена у контекст кількох гучних скандалів, пов’язаних із пересадкою органів, професіональ­ний аналіз яких потребує спе­ціаль­них журналістських розслідувань. Наразі зрозуміло одне: із розвитком технологій та соціаль­них стандартів проблема донор­ства в нашій державі потребує не тільки належного юридичного регулювання, а й високої професій­ної культури основних учасників цих відносин, а також належного ступеня загального суспільного осягання даної проблематики поміж громадянами України.

Полишаючи осторонь питан­ня комерційної вигоди — як головного мотиву, що стимулював BNN до запуску цього проекту (хоч і цей аспект не містить у собі істотних суперечностей у суспільстві, де телекомпанії фінан­суються не власниками, а рекламо­давцями), важливість цього шоу — у належному артикулюванні проблем донорства та їх оригінальному оформленні в канву інформаційного інтерактивного суспільства. Поява таких і подібних телеініціатив в майбутньому вочевидь є виключно справою часу.