Мінливості долі української еліти, або Козацькому роду нема переводу

Давнє німецьке слово «шляхта», яке означало «рід, порода», ввійшло в польську, українську та російську мови зі значенням «дворянство». Спочатку поляки називали так нижчий стан феодалів-лицарів, котрі здебільшого не володіли земельними наділами. Але вже в XIV—XVI століттях слово «шляхта» використовували і для позначення класу вищої аристократії — магнатів. Українці, маючи власну еліту задовго до польсько-литовського панування, стали вживати слово «шляхта» виключно під впливом польської мови.

У Польсько-Литовській державі (Речі Посполитій) українська шляхта складалася переважно як земельне, поміщицьке дворянство. Паралельно з виділенням української земельної шляхти кристалізувалася і українська військова еліта — козацька старшина. Козаки-лицарі обирали ватажка війська — кошового отамана або гетьмана, аналогічно тому, як європейські лицарі обирали главу лицарського ордену — магістра чи гросмейстера. Колегіальний орган управління лицарським орденом називався капітулом ордена і складався з бальї (судді), маршала, сенешаля тощо; аналогічний колегіальний орган управління козацьким військом — виборна старшина — складався з військового судді, військового осавула, військового писаря... Як орден, так і запорожці мали однакову чотирьохрівневу ієрархічну структуру: орден — магістр, пріорат, комтурство, лицар; запорожці — кошовий отаман, паланка, курінь, козак. Посвята в лицарі починалася з посади пажа, посвята в козаки — із посади джури.

Система титулування в козацькому війську починала оформлятися до середини XVIII століття у вигляді почесних чинів і звань військового, бунчукового і значкового товаришів. Вищий почесний титул «військовий товариш» присвоювався гетьманом України в XVII—XVIII століттях козацькій верхівці за військові заслуги. Проміжним ступенем було почесне звання «бунчуковий товариш», яке мали чини почесної охорони гетьмана в козацькому війську України в XVIII столітті. Цей чин започаткував гетьман Іван Мазепа, бажаючи створити свою українську шляхту. Нарешті, третє почесне звання «значковий товариш» отримували чини почесної охорони полковників у козацькому війську України в XVIII столітті. До варти з бунчукових і значкових товаришів відбирали дітей генеральної старшини.

Так складався клас української військової еліти, за французькою термінологією — дворяни шпаги (спадкові титуловані військові). Коли наприкінці XVIII століття імператриця Катерина II дарувала козацькій старшині права російського дворянства, вона лише зафіксувала сформований стан українського дворянства шпаги. Якщо ми заглибимося в історію славних імен України, то виявимо, що багато родів, які прославили нашу країну, починаються з діячів, котрі отримали в XVII—XVIII століттях почесні козацькі титули і звання. Аби утвердитися в гордості за своїх предків, позбутися комплексу «меншовартості», потрібно берегти пам’ять про славних предків, заохочувати прагнення молодого покоління до продовження традицій роду, сімейної традиції. Прикладом такого збереження пам’яті про славних предків будуть дві розповіді про давній старшинський рід Марковичів (Маркевичів) і про давній шляхетсько-старшинський рід Іскрицьких.

Рід Марковичів починається з купця та орендаря Марка Аврамовича, котрий жив у Прилуках і Пирятині наприкінці XVII — початку XVIII століття і нічим особливо не виділявся, хіба лише тим, що його дочка Анастасія вийшла заміж за гетьмана Івана Ілліча Скоропадського, завдяки чому ім’я орендаря залишилося в історії. Знаменита Настя Скоропадська мала такий величезний вплив на гетьмана Лівобережної України, що в народі казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Настя мала трьох братів — Андрія, Івана і Федора. Кожен з них посідав помітне становище в козацькій ієрархії. Андрій Маркович, котрий із 1708 року мав почесний титул знатного військового товариша, був прибічником гетьмана І.Мазепи, але перейшов на бік росіян. У складі військ Олександра Меншикова брав участь у штурмі Батурина. Наділений довірою гетьмана І.Скоропадського і царя Петра I, вирушив із дипломатичною місією до Стамбула (Константинополя), після чого отримав як нагороду чин глухівського сотника і багаті маєтки. Коли Андрій Маркович став лубенським полковником, його здирництво викликало великий негативний резонанс в Україні. 1727 року він був відсторонений від посади і опинився під слідством. Але заступництво його сестри Анастасії Скоропадської і прихильність російської влади дали змогу уникнути покарання. Більше того, 1729 року колишній лубенський полковник отримав чин генерального підскарбія і залишався на цій високій посаді до схилу літ, після чого був із пошаною звільнений у ранзі генерального обозного. Такими є кульбіти долі першого нащадка орендаря Марка.

У ході Першої світової війни нижні чини нагороджувалися Георгіївськими хрестами. Після Лютневої революції 1917 року офіцери отримали право бути нагородженими солдатськими Георгіївськими хрестами, а солдати — офіцерськими орденами Святого Георгія. Офіцери могли отримати солдатський Георгій виключно «за подвиги особистої хоробрості... за удостоєнням загальних зборів роти, ескадрону, сотні, батареї». Почесне значення цієї солдатської нагороди для офіцерів підкреслювалося тим, що на стрічку хреста прикріплювали металеву лаврову гілочку. Рисунок цих гілочок було затверджено 19 серпня 1917 року. Усього два місяці вручали таку найрідкіснішу нагороду — сьогодні Георгіївські хрести з лавровою гілочкою відомі в одиничних екземплярах.

Генерал Іскрицький у липні 1918 року отримав під провід 2-гу Новгородську піхотну дивізію червоних, а через п’ять місяців — 7-му армію РСЧА. Сьома армія обороняла підступи до Петрограда. Під командуванням Є.Іскрицького армія вибила кайзерівські війська з Пскова, Острова і Нарви. А потім командарма Іскрицького відкликали і призначили викладачем Перших Радянських артилерійських курсів комскладу. З 1926 року Іскрицький — викладач курсу воєнної географії в ленінградській Військово-політичній академії. 1934 року 60-річний військспец Іскрицький був звільнений на пенсію, але після цього ще 15 років працював шкільним учителем. Його син, закінчивши інститут, став військовим інженером. Він загинув 1942 року в обложеному Ленінграді, де керував будівництвом оборонних споруд. Справу загиблого батька продовжив його син — кандидат технічних наук полковник-інженер Євген Андрійович Іскрицький... От уже справді: козацькому роду нема переводу!