Михайло Бака: «У спорті треба жити яскраво»

Третього вересня виповнюється 80 років від дня народження Михайла Макаровича Баки, чиє життя пов’язане з розвитком фізичної культури та спорту. Пройшовши всі щаблі службової кар’єри, у 1956 році він очолив Дніпропетровський облспорткомітет, а в 1966 році — Українську раду ДСТ «Динамо». З 1974 по 1990 рік був головою Державного комітету з фізичної культури і спорту України, обирався депутатом Верховної Ради УРСР, членом виконкому Національного олімпійського комітету, членом колегії Держкомспорту СРСР. Завідував кафедрою в Національному університеті фізичного виховання і спорту України.

Сьогодні доктор педагогічних наук, професор, заслужений тренер СРСР, заслужений працівник культури України, кавалер багатьох орденів та медалей, у тому числі бойових, кавалер «Олімпійського ордена» Михайло Бака є членом колегії Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, почесним членом НОК України, головою Ради ветеранів фізичної культури і спорту України, яку очолює з вересня 1997 року.

Отже, можна сказати, що в людини подвійний ювілей.

У переддень цих двох чудових дат ми згадуємо разом із ювіляром віхи його життєвого шляху, говоримо про проблеми ветеранського руху.

— Моє дитинство і ранні юнацькі роки позначені Голодомором, репресіями та війною. Але я бачив і величезний трудовий ентузіазм, і справжній героїзм на фронті та в тилу. Мій батько, Макар Михайлович, пішов на фронт — він служив у козачих кавалерійських частинах. Наш дім у Біологічному провулку Дніпропетровська під час окупації став центром підпільної роботи. У підвалі мама, Марія Михайлівна, організувала конспіративну квартиру.

Ми переховували поранених радянських солдатів, людей, котрі втікали з концтаборів. Одним із врятованих був молодий командир Федір Юрченко, який став моїм названим братом. Видужавши, він зв’язався з партизанським загоном Миколи Сташкова. Незважаючи на юний вік, мені довіряли, давали різного роду завдання. У нас був справжній інтернаціонал — переховували москвича Миколу Семенцова, білоруса Івана Бодрина. Кілька днів у нас жили навіть німці-антифашисти; два румунських солдати, які буквально під носом у нацистів, у лікарні, створювали мені умови для запису повідомлень Радінформбюро і розповсюдження листівок.

— Після війни повернувся ваш батько. Ви продовжили навчання, стали спеціалістом із фізичної культури і спорту, викладали в школі та вузі, працювали в комсомолі, міському і обласному спорт­комітетах. Скільки знаю, ви завжди були попереду. Звідки це у вас?

— Від батька з матір’ю, тієї героїчної і трагічної епохи, від тих людей, із якими крокував по житті. Мені довіряли складні завдання, вірили, що я організую будь-який захід на належному рівні. Учнем технікуму мене обирали на голову профкому. Потім були міський спорткомітет і Червоногвардійський райком комсомолу, де я завідував військово-фізкультурним відділом.

Під час роботи в школі мене обирали секретарем комсомольської організації. Ці роки становлення і росту найбільше пам’ятні. Вже тоді при нашій школі створили ДЮСШ. Ми рекомендували дітям, кому яким видом спорту варто займатися. Не було учня, котрий би не відвідував секцій. Усі вміли плавати, здавали нормативи комплексів БГПО і ГПО.

Після школи три роки працював у Дніпропетровському фармацевтичному інституті. Був наймолодшим у місті завідувачем кафедри, провадив наукові розвідки. Відтоді не можу сказати, кого в мені більше — дослідника чи організатора, практика.

— Навіть коли очолили Дніпропетровський облспорткомітет, інтерес до наукової діяльності, як бачимо, у вас не згаснув. Ви здобули визнання завдяки розробці і впровадженню в побут трудящих основ виробничої фізкультури. Відомо, що кандидатську дисертацію захищали в Москві, у Всесоюзному науково-дослідному інституті фізичної культури і спорту.

— Дніпропетровськ став піонером впровадження в СРСР виробничої гімнастики та інших форм фізкультурно-оздоровчої роботи. Ознайомлюватися з досвідом до нас приїжджали з усіх куточків країни. У ті роки фізкультура і спорт трактувалися як величезна підмога у вирішенні виробничих та виховних завдань.

Скільки було витоптано доріг у високі кабінети директорів заводів, фабрик, керівників державних, партійних, комсомольських та профспілкових організацій! На конкретних прикладах ми показали, що впровадження фізкультури в режим робочого дня не лише позитивно впливає на здоров’я, знижує травматизм, а й сприяє зміцненню трудової дисципліни.

Хотілося б добрим словом згадати моїх наукових керівників докторів наук, професорів Павла Кришина, Галину Чукмасову, Георгія Бібіка, Всеволода Бєліновича, інших вчених та практиків, які підтримали мої зусилля. Кандидатську дисертацію я захищав у Москві, у Всесоюзному науково-дослідному інституті фізичної культури, докторську — у Державному інституті фізичної культури, головних науково-педагогічних і дослідницьких штабах галузі.

— Приємно, що ви з повагою говорите про своїх наукових керівників. А кого можете згадати добрим словом із тих, хто допомагав вам у практичній роботі — в керівництві фізкультурною організацією ФСТ «Динамо» або в Держкомспорті України?

— Таких людей сотні. Мені завжди щастило на людей, фанатично відданих своїй справі, хоча зустрічав і чимало ледарів.

Чим більше минає часу, тим гостріше ми переживаємо втрату старих вірних друзів. І постійно почуваєшся винним перед ними. З кимось не знайшов вільної хвилини поговорити, до думки іншого не дослухався, того ніколи було провідати. А саме ці люди стояли біля витоків нашого фізкультурного руху, створювали умови для занять спортом, активного відпочинку, розробляли перші документи, закладали базу для майбутніх успіхів.

Особливо хотів би відзначити роль партійних, радянських, комсомольських та профспілкових організацій у розвитку фізичної культури і спорту. Насамперед ітиметься про першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького, голову Радміну Олександра Ляшка, його заступників Григорія Ващенка, Володимира Семичасного, Павла Єсипенка, секретаря ЦК Якова Погребняка, голову Укррадпрофу Віталія Сологуба, багатьох інших, із ким доводилося вирішувати непрості питання нашого руху.

Як не згадати Прокофія Влоха, Анатолія Архангельського, Олександра Трудова, Андрія Рогочого, Андріа­на Мізяка, Іллю Гольця, Ма­рію Мариняко, Федора Бунчука, Захара Бродського, Фе­дора Мартинюка, Зосима Си­ницького, Миколи Вистав­кіна, Олександра Канаки, бра­тів Вржесневських, Семена Колчинсь­кого, Володимира Ша­блинського, Євгена Івахіна, Миколи Лапутіна та багатьох інших блискучих працівників фізкультурного руху. Великий внесок у виховання нових поколінь працівників фізичної культури і спорту, наукове забезпечення робить ректор Національного університету фізичного виховання і спорту професор Володимир Платонов. Неоціненну допомогу у підготовці моєї докторської дисертації надав Юрій Євтушок.

— Відійшовши від активної наукової і викладацької діяльності, ви очолили рух ветеранів...

— Не можу сидіти бездіяльно. І спокійно дивитися, як спеціалісти з фізичної культури і спорту, колишні прославлені спортсмени та їхні тренери залишаються у своїй галузі непотрібними, багато хто страждає від браку належної уваги.

Ще на початку нашої незалежності прославлений весляр Юрій Стеценко створив Міжнародну асоціацію ветеранів фізичної культури і спорту (МАФІС). Він як міг, самостійно з допомогою таких, як сам, ентузіастів намагався налагодити весь спектр роботи. Але належної підтримки організація так і не отримала.

На превеликий жаль, фізична культура і спорт розвивалися самі по собі, не використовуючи багатого потенціалу ветеранського руху. Про наших славних героїв спорту згадували лише тоді, коли проводили урочисті церемонії відкриття або закриття змагань, щоб молоде покоління могло подивитися на червоні стрічки ветеранів, їхні численні нагороди. І нікого не цікавило, як вони після виходу з великого спорту адаптувалися до умов життя. Чимало їх страждало від браку елементарних продуктів харчування, поганого медичного обслуговування. Знаю багато прикладів, коли заслужені в минулому спортсмени працювали на прохідних, у гардеробах, прибиральниками в магазинах, навіть сторожами на цвинтарях. Дехто продавав свої нагороди, квартири і вмирав у злиднях.

Проте у багатьох країнах віддавна ветерани очолювали певні напрями державної політики, працювали в парламентах. До їхніх думок дослухалися, їхні рішення поважали.

— Які ж проблеми десять років тому ви вибрали за пріоритетні у знову створеній Раді ветеранів?

— На перше місце, звісно, ми поставили питання соціальної політики. Це величезний спектр роботи: від надання звичайної матеріальної допомоги до призначення пенсій та персональних стипендій. Особливу увагу приділили проблемам медичного забезпечення. Адже чи не кожен ветеран, особливо учасник війни, потребував спеціального догляду. Багато часу пішло на упорядкування реєстру, який безперервно поповнюється.

Наші активісти допомагають і в справі пенсійного забезпечення ветеранів. Відомо, що у фізкультурних працівників заробітна плата донедавна була дуже низька. Звідси й суми пенсій. Нині завдяки нашому втручанню є два канали вирішення питання — стипендії президента і Кабміну. Суспільний резонанс викликало встановлення персональних стипендій чемпіонам та призерам Олімпійських ігор.

Беруть участь ветерани і в русі «Спорт для всіх». Колишньої роботи з населенням за місцем проживання зараз, на жаль, немає, але знаю: на місцях наші активісти надають посильну допомогу у будівництві та обладнанні спортивних майданчиків, організації змагань. Заслуговує на увагу робота наукової групи, основу якої становлять вчені та викладачі Національного університету фізичного виховання і спорту.

Рада активно пропагує здоровий спосіб життя, займається патріотичним вихованням молодого покоління, обміном досвідом роботи первинних організацій на місцях. Ми домоглися створення відповідних підрозділів при всіх регіональних управліннях. Є вони при радах ФСТ, федераціях із видів спорту.

Великої популярності останнім часом зажили спортивні змагання серед ветеранів із видів спорту на чемпіонатах світу і Європи, де ми виступаємо дуже успішно. Ось свіжий приклад: у липні на чемпіонаті Європи наші важкоатлети здобули сім золотих, по п’ять срібних та бронзових медалей. Кількаразовим чемпіоном континенту став 77-річний Петро Базюченко з Київської області. Сьогодні він готується до чемпіонату світу.

На жаль, міжнародні спортивні організації ветеранів проводять такі змагання переважно коштом учасників. А наші, у минулому прославлені, атлети за роки активного життя у спорті не накопичили ні грошей, ні майна. Тому їхні зустрічі з однолітками можуть відбутися лише за підтримки держави і спонсорів.

— Ознайомте читачів зі статистикою ветеранського руху.

— Цифри солідні і великі. Ми об’єднуємо 266 громадських організацій (федерації, асоціації, ради, клуби, об’єднання), які налічують майже 40 тисяч активних учасників ветеранського руху, із них дві тисячі осіб віком понад 80 років. Переважно це фронтовики, учасники боротьби з нацизмом, найбільш вразлива категорія. Чимало інвалідів, людей, які потерпають від серйозних хвороб, потребують постійної уваги і турботи. Від нас чекають допомоги й підтримки прославлені в минулому спортсмени та тренери, чемпіони і призери Олімпіад, чемпіонатів світу і Європи, їхні наставники...

— Великі казали, що ювілеї — не лише привід для святкування, а й можливість ще раз озирнутися на минуле, побачити в ньому допущені помилки і швидко їх усунути. З якими перешкодами і труднощами довелося йти до ювілею Раді ветеранів?

— Сьогодні, коли ситуація кардинально змінюється, не хотілося б ворушити старе. Недавно Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту України спільно з Національним олімпійським комітетом видали наказ «Про подальший розвиток ветеранського руху у сфері фізичної культури і спорту на 2007—2011 рр.». Зроблено це вперше в історії фізкультурного руху України. Підстава — підписана президентом України Державна програма розвитку фізичної культури і спорту до 2012 року, у реалізації якої ветерани покликані взяти дуже активну участь. Перед нами відкриваються великі перспективи. Не на словах, а реально вирішуватимуться й актуальні питання, які стосуються ветеранів.

Наказом затверджено Положення про Раду ветеранів України, її новий склад, розроблено програму діяльності на найближчі роки. Дано доручення створити Всеукраїнську спілку громадських організацій «Рада ветеранів фізичної культури і спорту України», об’єднання «Національна Рада ветеранів спорту України». У проект нового Закону України «Про фізичну культуру і спорт» внесено розділ про ветеранів.

Ще раз переглядаючи розроблену програму та інші документи, переймаєшся вірою в те, що нарешті ветеранський рух отримає потужну підтримку. Все це дозволить нам уже в найближчому майбутньому вирішити багато проблем, які раніше здавалися непідйомними.

— Сім’я в мене велика, дружна і бойова — дружина, двоє дітей і п’ятеро внуків. Коли збираємося всі разом — це справжній спортклуб із багатьма відділеннями.

У центрі родини, звичайно, моя дорога дружина Діана Іванівна, з якою ми разом 54 роки. Вона успішно займалася науковою роботою, захистила кандидатську дисертацію. Була на викладацькій роботі, виховувала молодь, знає ціну фізичній культурі та спорту, які допомогли виростити дітей здоровими і сильними.

Син Олексій закінчив Київський університет імені Т.Шевченка, за фахом — геофізик. Працював в Україні, за кордоном. Свого часу займався боротьбою, досі захоплюється водним туризмом. У нього три доньки — Марійка, Катруся і Надійка.

Донька Олена закінчила медінститут, лікар-гастроентеролог, нині завідує відділенням лікарні вчених. В молодості займалася фігурним катанням на ковзанах і синхронним плаванням. У неї син Михайло і дочка Софійка.

Чесно зізнаюся, специфіка роботи не завжди дозволяла мені приділяти достатньо уваги сім’ї. У зв’язку з цим основне навантаження у вихованні дітей та веденні домашнього господарства лягало на плечі дружини. З висоти прожитих нами літ можу сказати, що вона свої неймовірно важкі обов’язки виконувала на найвищому рівні.

Наш дім хлібосольний, часто приймаємо гостей, серед котрих чимало колишніх керівників дер­жавного рівня. З дітьми й онуками займаємося спортом, влаштовуємо при нагоді на дачі різні змагання.

— Дозвольте від щирого серця привітати вас і всіх членів вашої родини з вашим славетним ювілеєм. Дозвольте також висловити впевненість, що очолювана вами Рада ветеранів з честю виконає всі покладені на неї обов’язки.