Міфологічні війни

Міфологічні війни ведуться за те, чого немає в реальності. Все це є тільки в наших головах. Це - нематеріальні цінності, на відміну від матеріальних. Але саме вони й дають право країні на самостійне існування.

Ми знаємо міфи СРСР і міфи Стародавнього Риму. Є вони і в України. На озброєння взята модель зовнішньої війни з Росією. Але тільки частина її - суто фізична, з убитими й пораненими, дітьми, які залишилися без батьків. Інша частина - міфологічна, оскільки йдеться про першість і кривди у світі минулого, де не так багато реальних фактів, тому сторони й обмінюються міфологічними ударами у вигляді фільмів та телевиступів. Реальні історики не такі активні, як телеісторики, оскільки їм треба спиратися на певні матеріальні свідчення своїх слів. Нині ми, швидше, живемо у світі ніби поп-історії, де має рацію той, хто говорить голосніше та більше за інших. Однак при цьому історія має постати історією перемог, інакше вона не особливо й потрібна. У період війни ця телеісторія потрібна незаперечно. Що буде потім - нікого не цікавить.

Продовженням цієї зовнішньої війни стає війна внутрішня, де все раптом починає вимірюватися моделлю "зрада/перемога". Тут уже ситуацію "накачує" не держава, а самі громадяни. Останній приклад, що збурив хвилю осуду по обидва боки, - маршрутка з російським серіалом чи заява, що комедії українською - добре, а мелодрами - ні. Це поодинокі приклади, у телеефірах же їх безліч. Цілі армії депутатів, політологів і журналістів ідуть в атаку одні на одних. І це ніби їхнє право, але атаки ці звалюються на масову свідомість, стаючи такою самою прикметою життя, як дощ або сніг.

Генерал Сергій Кривонос в одному з інтерв'ю каже: "Росія врахувала помилки 2014 року. Тепер завданням є створення конфлікту всередині країни". Тобто людина, відповідальна за зовнішній конфлікт, бачить серйозну біду саме в конфлікті внутрішньому.

Якщо нам зрозуміло, хто відповідає за війну зовнішню, - там розлогий список, що починається з Міноборони, то хто повинен займатися війною внутрішньою, не відомо нікому. І це кепсько, бо мир у ній теж важливий. Коли депутатка Ліза Богуцька не знає, що доброго сказати про соціолога Євгена Головаху, - це теж елемент внутрішньої війни, який прийшов разом із новим поколінням. Я не знаю українських даних, але дані Казахстану і Росії свідчать, що професійний та інтелектуальний рівень у 55–65-літніх вищий, ніж у 16–34-літніх, хоча вони, "бідненькі", постійно відвідують різні тренінги, курси й коучинги. А людина незнаюча більше впевнена у своїх знаннях, ніж людина знаюча. Ці люди, згідно з ефектом Даннінга-Крюґера, завжди завищують уявлення про власні здібності, тоді як люди висококваліфіковані, навпаки, занижують свою оцінку. До речі, і Росія, і Казахстан приходять до однакового висновку: радянська школа давала сильніші знання, ніж сучасна. Людина радянської школи, як виявилося, має стотисячний запас слів, наприклад, а сучасний випускник - у кращому разі, вдвічі менший. Постає слушне запитання - а чи можна віддавати країну поколінню незнайок?

Проте не населення є джерелом небезпеки для внутрішнього конфлікту, а радикали по обидва боки. Саме вони не сходять із екранів телевізорів, перетворюючи телевізійні ток-шоу на бої без правил, де гучний голос перемагає розум і опонента, і глядачів. А телеканали в таких боях зацікавлені, оскільки саме такі ристалища захоплюють увагу.

Зменшення кількості читачів книжок призводить до того, що для розмови з масовою свідомістю в нас залишаються лише телевізор і, частково, кіно. Водночас зникли й лідери думок, які могли говорити з екрана так, щоб їх слухали і чули. На додачу до цього, ми знову перебуваємо в епіцентрі боїв у сфері телеполітики, коли є десяток інформаційних телеканалів, що належать трьом ворогуючим політичним угрупованням, які більшу частину свого ефіру присвячують "перемиванню кісточок" опонентів. Причому часто згадування однієї події може тиждень панувати в новинах і обговореннях на ток-шоу. Інформаційно сильна молодь може робити це нескінченно, але інколи треба жаліти мізки своїх телеглядачів, адже серед них - не лише прибічники політичної сили, яка фінансує телеканал.

Що ж до кіно, нам потрібні не тільки суто історичні фільми й серіали, а такі, в яких минуле сюжетно вплетене в сьогодення, прикладом чого є норвезький "Рагнарок", де на сучасність, у рамках якої розвивається дія, накладається міфологічний конфлікт. Це й створює потрібну увагу до національної ідентичності. Те саме стосується й серіалів про майбутнє. Ми мусимо побачити в них наше сучасне. Якщо його немає або воно заховане надто глибоко, вплив на масову свідомість знижується.

При цьому завданням кінематографістів має бути така подача ідеології й політики, яка на поверхневому рівні не впадатиме у вічі. Тільки пропаганда в лоб говорила те, що хотіла вкласти в голови, тому від неї часто й відверталися. У таких серіалах глядач має не почути остаточну істину такого роду, а сам прийти до неї на другому або третьому кроці. І тоді він її прийме, бо вважатиме, що це його думка, а не нав'язана ззовні. А те, до чого ти прийшов сам, діє сильніше, ніж просто почуте.

У всіх таких конфліктних точках світу працюють фахівці, чиє завдання - зниження градуса внутрішнього або зовнішнього конфлікту. Так, вони не завжди дають бажаний результат. Людське мислення досить інерційне, тому в кінці може як виникнути позитив, так і зберегтися старий негатив. Бездіяльність же в кожному разі дасть негативний результат. І наш градус конфлікту всередині країни такий високий, наче завтра в нас президентські вибори.

Наведемо дві фрази з інтерв'ю президента Володимира Зеленського:

- про зовнішній конфлікт: "Я впевнений, що Росія навряд чи буде припиняти свої спроби створювати "нові глобальні ідеї";

- про внутрішній конфлікт, підтримуваний ззовні: "Головна проблема дезінформації в тому, що вона сприяє розколу нашої країни. Якісь платформи, якісь бенефіціари, неукраїнські, з різних куточків світу, за якісь кошти просто роблять брудну роботу. Це політика, така агресивна медійна політика. Проти таких людей, проти таких платформ повинні бути якісь хоча б фіксації, якісь санкції. …Я говорю про те, що проти України діють системні платформи дезінформації, які впливають на суспільне здоров'я та породжують чвари. Пропаганда, якщо хочете".

Ми потрапили у світ швидких змін. Ми переглядаємо наше минуле, що виявилося найболючішим. Особливо активно ці процеси почалися з періодом перебудови, коли списки героїв і ворогів динамічно змінювалися. Зникали старі пам'ятники, з'являлися нові назви вулиць і площ. І це теж стало новою конфліктогенною сферою. Градус протистояння зразу підвищився, оскільки жодна людина не любить раптових змін. Якщо навіть таксисти сьогодні продовжують плутати старі й нові назви вулиць, то що тоді казати про простих громадян! Це конфліктна ситуація? Безперечно. Хтось нею займався? Ніхто. А суспільство нагромаджує конфліктний потенціал.

До речі, дослідження свідчать, що поява соцмереж різко підвищила швидкість суспільних дискусій. Це нам доведеться визнати ще однією з причин внутрішніх воєн. На великих швидкостях держава взагалі випадає з обговорення проблем, оскільки вона звикла повільно жити й повільно реагувати. А нинішня онлайнова популярність може перемагати і живу, і телевізійну. Чи є в нас державна точка зору онлайн?

Новий телеканал в ОРДЛО не вирішить поставлених перед ним завдань, якщо під нього не буде проведено наукових досліджень, покликаних розкрити "больові точки", про які треба говорити, і методи, якими це треба робити. Інакше ми матимемо повтор слів та кадрів з основних медіа, які абсолютно не впливають на населення.

Світ завтрашній, безперечно, буде іншим. Але мусимо дійти до нього з найменшими втратами. Поки що в нас є реальні вбиті й поранені на зовнішньому фронті, та вже є й умовно вбиті і поранені на фронті внутрішньому, чого, в нормі, бути взагалі не повинно. Без перемоги внутрішньої не буде перемоги зовнішньої.