«МІФ ХХІ СТОЛІТТЯ»: ТВОРЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МІФОЛОГІЇ

Людське суспільство може існувати як єдине ціле лише за умови, що існують певні спільні для членів цього суспільства уявлення, ідеї чи ілюзії. В сучасному світі ці ідеї оформлюються у вигляді політичних міфологій (які часто навіть видаються за наукові чи «наукоподібні» теорії), на основі яких будується і розвивається життя суспільства. У кожного народу є власна «міфологічна традиція», і нові національні міфи, які приходять на зміну один одному, як правило, успадковують від попередніх якісь головні риси. З того, якою є національна міфологія певного народу в даний час, значною мірою можна передбачити його майбутнє

Далеко не завжди політичні міфології виникають спонтанно, самі собою. У сучасному світі творення національно-політичних міфів і національної ідеології вже поставлено на наукову основу. Досить високий інтерес до творення національної міфології виявляється і в Росії, де ним переймаються не лише російські науковці, а й безпосередньо політики. Так, монографія «Современная русская идея и государство», яка торкається проблем російської національної міфології, вийшла кілька років тому під редакцією лідера російських комуністів Г.Зюганова, а книга «Манифест возрождения России», що також присвячена цій проблематиці, — під редакцією одного з лідерів блоку «Родина» Д.Рогозіна.

Якою ж бачиться російським інтелектуалам та політична міфологія, котра найкращим чином підходить для сучасної Росії? Певний підсумок творчих зусиль російських інтелектуалів у цьому напрямі підбито у книжці російського суспільствознавця Андрія Кольєва «Политическая мифология»: реализация социального опыта», яка побачила світ минулого року. У цій книжці викладено ідеї, що домінують як у сучасній російській суспільствознавчій думці, так і в російській політиці. Тому вона має викликати інтерес у тих, хто хоче зрозуміти «рушійні сили», які визначають вектори російської політики — як внутрішньої, так і зовнішньої.

Головне завдання, яке ставить перед собою А.Кольєв, — сформулювати «російський міф» як проект національно-державної ідеології (тут і далі авторський текст А.Кольєва виділяється курсивом): «Задача русской национальной идеологии — сформировать программу перехода от нынешнего мракобесного состояния страны к новой Империи». Взагалі, ідея Імперії «обов’язкова» практично для всіх соціально-міфологічних концепцій, поширених у Росії, обов’язкова для застосування всіма політичними силами. Змінюються лише назви: від «відновлення СРСР» Г.Зюганова до «ліберальної імперії» А.Чубайса.

Нова російська національна міфологія будується насамперед як консервативна міфологія, в якій ідея «відновлення» домінуюча. У першу чергу анафемі підлягають «західноорієнтовані» ліберальні моделі, що їх намагалися впроваджувати в Росії на початку дев’яностих років: «Переход от культурно стабилизированного общества (СССР) к распадающемуся обществу (Российская Федерация) состоялся в результате замены сложившейся культурной стратификации стратификацией западного образца, рассчитанной на массового непритязательного потребителя простейших культурных кодов, на самые примитивные и низменные запросы. В результате рушится национальная мифология и национальный ритуал легитимации власти, мифология элитных слоев общества».

Згодом автор уточнює, який саме консерватизм мається на увазі: «Нас интересует... тот тип консерватизма, который в современной Росии имеет не только интеллектуальные, но и организационные формы. Этот тип консерватизма тесно связан с чувством национального унижения и порывом к восстановлению статуса России как великой державы. Здесь не только можно, но и нужно проводить аналогии с идеологией «консервативной революции», имевшей широкое распространение в интеллектуальных кругах Веймарской Республики». Отже, автор без зайвих натяків наголошує, що для сучасної Росії, з поширеним у ній «комплексом національного приниження», найбільше підходять ідеї, які опановували Німеччину після поразки в Першій світовій війні і які врешті лягли в основу соціальної міфології націонал-соціалізму.

Тут-таки А.Кольєв визначає основні ідеї «консервативної революції» або «консервативного реформізму», які, на його думку, варто було б впроваджувати в Росії. «Первым и главным объектом критики со стороны идеологов «консервативной революции» являются институты формальной демократии, прежде всего парламентаризм, основанный на уравнительном избирательном праве и свободе политической демагогии, партийных эгоизмах и непрофессионализме... ...Массе противопоказана прямая власть. Прямое народовластие есть охлократия, путь в никуда… Вернуть дух массе может только аристократический режим. Суть той формы демократии, которая доминировала в России в последнем десятилетии ХХ века, состоит в ее принципиально антинародном характере. Эта демократия не имела ничего общего ни с одним историческим периодом страны, была абсолютно беспочвенна, сподручна только тайным замыслам ненавистников русской цивилизации и являлась своего рода экспериментом на теле Русской цивилизации. В то же время эксперимент к концу 1999 г. можно считать вполне завершенным утверждением нового административного режима, имеющего все шансы перерасти в национальную демократию».

Отже, утвердження «нового адміністративного режиму» на чолі з В.Путіним — шлях від «антинародної» до «національної демократії» та «аристократичного режиму», який повинен «повернути національний дух масі».

Цікаво, що практично так само характеризує режим В.Путіна й ідейний опонент А.Кольєва — «ліберал західного зразка», відомий російський правозахисник С.Ковальов: «Несомненно, в России — пока в рамках существующего конституционнного строя — устанавливается новый политический режим, генетически связанный с предшествующим, но не тождественный ему. По-моему, нынешняя власть органически враждебна либеральным ценностям современной демократии, в том числе приоритету прав и свобод личности по сравнению с верховенством государства. ...Фундаментальные принципы внедряемой ими (представниками влади. — М.М.) идеологии: державность (государство — сверхцель, которой служит все общество и каждый гражданин); порядок, то бишь «управляемая демократия»; ответственность, важный элемент которой — «информационная безопасность», в просторечии контроль над прессой; патриотизм, состоящий в поисках внешних врагов и «пятой колонны» (Сергей Ковалев: «Наш выбор — пиночетовщина или что-то другое») Кіевскій телеграфъ. — 2001). Однак якщо в А.Кольєва особливості режиму В.Путіна вселяють оптимізм, то в С.Ковальова — зовсім протилежні почуття.

«Второй объект критики, — продовжує А.Кольєв, — космополитизм. …Консерваторы обязаны противопоставлять такому подходу национализм. …Положительные основы «консервативной революции» — концепция «особого пути» и национальное возрождение, новая коллективность и гражданственность, воинский дух, национальный лидер».

Практично всі вище перелічені складові «консервативної революції» наявні в сучасному російському соціально-політичному житті. Стосовно «воїнського духу», то, якщо судити зі значної частини російської кінопродукції, яку можна побачити і в українському кінопрокаті, а ще частіше — на українських телеканалах, то його пропаганда — одне з основних завдань російської масової культури. «Консервативный политический миф должен быть насыщен воинской риторикой, военной символикой и идеями милитаризации страны. ...Милитаризм «консервативной революции» включает в себя армейскую эстетику, воинский дух, дисциплину, героическое восприятие жизни. Ведь воодушевление, с которым народ должен встречать известие о войне, не имеет ничего общего с агрессивностью. Это всего лишь проявление готовности к отражению врага, жажда победы. А вот милитаризм либерала или социал-демократа всегда агрессивен».

Наявність «національного лідера» — ще одна важлива складова «консервативної революції»: «Национальный лидер — непременное условие «консервативной революции». Он ответственен перед нацией персонально, а не в силу затверженных процедур. Он не вправе ссылаться на ограничения, накладываемые законом, или на волю большинства....

Масса ищет идола, а не защитника своих интересов. Поэтому вождь масс, который необходим «консервативной революции», должен применить идеологическое насилие — показать массе абсолютную истину, открытие нового мира, новой жизни… Только тогда масса поверит в вождя, а ведущие сословия станут его партией. Только тогда выплеснется на поверхность энергия, которую массы черпают в своих грезах и иллюзиях, а интеллектуалы — в рациональных расчетах. В этом случае вождь сможет вести множество людей с самыми разными индивидуальными чертами к одной цели, которая может быть продиктована его волей, разумом национальной элиты».

Цікаво, що, обстоюючи необхідність «президентського» авторитаризму в Росії, російські консерватори виступають проти сильної президентської влади в сусідніх з Росією державах, вбачаючи у такій владі противагу російському впливу. З виступу відомого російського політика К.Затуліна: «Очень цинично говоря, России совершенно не нужен сильный украинский президент, сильная Украина... Нам вообще не нужна президентская власть в Украине, будет лучше, если это будет парламентская республика. Если мы серьезно говорим, то говорим о национальном эгоизме, о национальных интересах. Наш национальный интерес вовсе не состоит в том, чтобы Украина была могущественной державой, с которой мы должны были бы считаться...» (цитується за: «Нам вообще не нужна президентская власть в Украине () День. — 2001, 28 апреля. — С.2).

«Авторитарный режим, который призывает в политическое бытие «консервативная революция», не имеет ничего общего с произволом, но основывается на патриархальных представлениях о задачах власти и представлениях о стратегии национального лидерства. Авторитаризм соответствует иному типу свободы граждан по сравнению с идеями либерального республиканизма. Для массы — это свобода в меру ответственности, ограниченная традиционными ценностями, для элиты — это реализация лидерских установок, имеющих национальную укорененность.

В том случае, если власть идет впереди общества, ей не нужны мифы демократии и инструменты парламентаризма. Власть сама проводит реформы, упреждая новые и новые всплески социального мифотворчества. ...Если власть способна управлять... мифами, она не пропускает к рычагам управления авантюристов и дилетантов. Деятельное государство лишает граждан повода для активности или эта активность остается в русле государственной политики. Только такое государство воспитывает граждан законопослушными».

Остання теза — фактично маніфест сучасної російської концепції «керованої демократії». З іншого боку, «держава, яка позбавляє громадян приводу до активності або ця активність залишається в руслі державної політики», дуже вже нагадує тоталітарну державу зразка СРСР чи нацистської Німеччини, коли соціальна активність полягала в акціях підтримки «політики Партії і Уряду». Те ж саме стосується й «державного управління міфами». Власне, в цьому напрямі розвивається інформаційна політика сучасної російської влади, яка практично не залишила в російському ефірі не підконтрольних їй телеканалів. «Если же пропаганда попадает в руки национальной аристократии, то нация, низведенная до уровня самой примитивной толпы, быстро поднимается до уровня своих исторических задач... Нация же, по сути дела, является толпой, введенной в рамки и управляемой. В нации энергетика толпы усмирена и направлена на строительство государства и преодоление кризисных явлений».

Заходи, які планують здійснити російські консерватори, за визнанням А.Кольєва, неможливо здійснити без формування потужного національного міфу: «Главный политический миф, потребность в существовании которого сегодня ощущается в России, — это миф национальной идеи» (с.330). «Национальная мифология, соединяющая широкий слой культурной традиции, порожденный Православием, со всей русской историей и мифологическим символьным миром русских сказок и былин, фактически может заполнить опустевшее «срединное» пространство русского мировоззрения. При этом главенствующей идеей становится не Истина, а Победа, главной ценностью — не человечество, а нация». «...Основополагающие моменты русской имперской идеологии: консерватизм (традиционализм, русизм, корпоративизм, технократизм) и реваншизм (оптимизм, культурный и технологический экспансионизм, милитиризм)».

Як пише інший російський інтелектуал, С.Пихтін, «...русская национальная идея должна создать качественно новый человеческий материал, избавив русского человека от всех форм смирения, созерцательности, непротивления и пассивности. Она должна превратить каждого русского в сгусток неиссякаемой энергии, жаждущий всесторонней, непрерывной деятельной экспансии, повсеместно утверждающей справедливость, правду и порядок.

...Русская идея в виде господствующей идеологии государственной власти в России превратит ее, таким образом, в русскую национальную власть, в руководящий орган, последовательно и планомерно реализующий волю русской нации. Современному русскому сознанию... должна быть чужда философия мирного сосуществования, ...политическая стратегия по возрождению России не может быть ничем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы» (Пыхтин С.П. Русская национальная идея и современность).

Звісно, постає запитання, як можна поєднати прагнення підтримки «культурної традиції, породженої Православ’ям» і «позбавлення російської людини усіх форм смиренності, споглядальності, непротивлення» (які традиційно належать до головних християнських цінностей). Судячи з усього, коли російські консерватори говорять про підтримку Православ’я як духовної основи російської національної ідеї, воно їх цікавить лише як національний символ, як спосіб відмежування від Заходу (що в них ототожнюється із католицтвом та протестантством).

Взагалі ж той тип людини, або «людський матеріал», про який пише С.Пихтін, більше скидається не на православного християнина, а на «білокуру бестію», «надлюдину» з соціальної міфології німецьких націонал-соціалістів. До речі, ідея надлюдини не чужа й А.Кольєву: «Метафизическая цель русского мифа — переустройство Вселенной на началах человеческого естества, сверхисторическая цель — победа над смертью (победа над старостью и болезнями, телесное воскресение отцов) и создание Сверхчеловека — человека будущего».

Звичайно, хтось може сказати, що викладене в цій статті — не більше ніж «особисті проблеми» А.Кольєва, С.Пихтіна та інших російських мислителів подібної орієнтації. Однак видань і публікацій, схожих на процитовані, в Росії налічується величезна кількість, а найголовніше — ідеологічні концепції, котрі б заперечували наведені, якщо й наявні в Росії, то лише як «маргінальні», фактично дисидентські. Та й суспільно-політичні сили, які могли б протистояти таким тенденціям у російській громадській свідомості, якщо згадати результати останніх парламентських виборів, у Росії не мають значної підтримки. Зате зростає вплив політичних сил, ідейною основою яких фактично є ідеї «консервативної революції». До того ж російські ліберали досить часто відрізняються від «революційних консерваторів» лише тим, що пропонують «ліберальне оформлення» імперським ідеям.

Духовна спадщина академіка Сахарова виявилася непотрібною в сьогоднішній Росії, а ті, хто намагається підтримувати ледь жевріючий вогонь його ідей, зазнають переслідувань. Так, нещодавно проти керівництва Музею Сахарова в Москві було розпочато карну справу за звинуваченням у наклепі на Руську Православну Церкву і розпалювання релігійної ворожнечі. Приводом для цього послужило розміщення у будинку музею виставки «Обережно: релігія», матеріали якої, зокрема, розповідали про досить двозначний вплив деяких релігійних діячів та інституцій на формування громадської свідомості в Росії. Отже, за два десятиліття демократичного розвитку Росії формулювання статті «наклеп на радянський державний лад» змінено на «наклеп на Православну Церкву». Чи не в такій якості Православна Церква потрібна російським консерваторам?

Основна «больова точка» російської національної свідомості, яка сприяє появі таких ідей, такої національної міфології, — це, за висловом А.Кольєва, «почуття національного приниження», яке виникло внаслідок втрати Росією значної частини території Російської імперії та Радянського Союзу. Те саме ми спостерігаємо зараз у Сербії, де на останніх виборах перемогли радикальні націоналісти, те саме спостерігалося після Першої світової війни в Німеччині. Чим це закінчилося для Німеччини — відомо.

Чи випливає з цього, що Росія «приречена» на «консервативну революцію»? У найближчій перспективі — безперечно, оскільки навіть натяків на альтернативу такому розвитку подій не можна побачити. Хоча вищенаведена аналогія з Німеччиною — не зовсім вдала. Режим німецьких «революційних консерваторів» погубила зовнішня експансія, точніше — реакція на неї світової спільноти. Тоді як, скажімо, «революційно-консервативний» режим франкістської Іспанії мирно проіснував кілька десятиліть саме через те, що до великомасштабної експансії не вдався, а лише намагався утримати свої африканські колоніальні володіння (тобто свою традиційну «сферу впливу»). І ситуація в Росії у цьому плані більше схожа на «іспанську», ніж на «німецьку».

Сучасні російські «революційні консерватори», хоча й говорять про «діяльну експансію», «політику імперіалізму», «реваншизм» та «російську перемогу», мають досить невеликі геополітичні й ресурсні можливості для їх реалізації. Для Росії, «затиснутої» між країнами Північно-Атлантичного альянсу на Заході, Японією і Китаєм — на Сході та неспокійним мусульманським світом — на Півдні, залишається досить мало простору для експансії й реваншу. Щоправда, до цього «залишкового простору» входить і наша країна. Тому нікого не повинні дивувати ситуації, схожі на ту, яка виникла восени у Керченській протоці. Якщо російські ідеологи пишуть про експансію, то ці ідеї хоча б якимось чином, хоча б трохи і хоча б де-небудь повинні реалізуватися. Але російське державне керівництво, яке все ж таки вимушене мислити реалістичніше, ніж професійні міфотворці, зараз претендує лише на те, щоб світове співтовариство «дозволило» Росії таку експансію (чи домінування) на території, яку вона вважає своєю сферою впливу, тобто на території країн СНД.

Як усе це може вплинути на Україну? Значною мірою це залежатиме від самої України. І, на відміну від Росії, в України більше можливостей для вибору. Хоча б через особливості національної свідомості. Насамперед через те, що, зі зрозумілих причин, громадська думка в Україні не відчуває потреб у «реванші» чи «експансії». Якщо говорити про національну міфологію, то, на щастя, демократична традиція в Україні укорінена в її історичній міфології, яка ідеалізує демократичний козацький устрій, на відміну від історичної міфології Росії, для якої взірцем державного діяча є політик авторитарного типу (як Іван Грозний, Петро Перший чи Катерина Друга). До того ж, зважаючи на прагнення перетворити Руську Православну Церкву фактично на офіційну церкву Росії, багатоконфесійність українців можна вважати позитивом.

Однак, крім міфології, існують і реальні політичні процеси. А вони дають менше підстав для оптимізму. Занадто багато в Україні політиків насамперед серед можновладців, котрі вважають, що можна і варто просто «скопіювати» в Україні сучасну російську модель суспільно-політичного розвитку.

Перебіг політичних подій у найближчому майбутньому дозволить визначити, чи справді «Україна — не Росія». Адже дуже не хотілося б, щоб українські суспільствознавці також переймалися проблемами виведення надлюдини.