Ми є свідками жахливих і величних подій, які визначать подальшу долю людства

Кажуть, що солдат зі свого окопу не побачить усієї війни, не кажучи вже про ширшу глобальну картину. Та усі ми намагаємось її розгледіти, свідомо чи підсвідомо. Адже неприємно почуватися піщинкою, яка не лише майже не впливає на події, а навіть їх не усвідомлює.

Те, що зараз відбувається в Україні, — унікальні, епохальні, безпрецедентні історичні події. Будь-які паралелі та аналогії з далеким чи недалеким минулим неточні й недоречні, навіть віддалено. І від того мурашки по шкірі. Адже ми йдемо стежкою, якою ще ніхто й ніколи не ходив.

Неможливо було уявити настільки несправедливо-загарбницьку, настільки скажено-невиправдану та настільки масштабну війну, як ця, у сучасному глобалізованому постінформаційному суспільстві, найліберальнішому й найгуманнішому в людській історії.

У суспільство Google, TikTok, Zoom та App Store, реаліті-шоу, чорних п’ятниць у H&M, електросамокатів Болт і матча-лате зі Starbucks увірвалася монголо-татарська орда, що напала на незалежну країну лише тому, що хоче і може. І суспільство отетеріло. Воно давно звикло до того, що такі базові цінності, як право на життя, надійно захищені та непорушні. Його увага давно перемістилася на самісіньку верхівку піраміди Маслоу, десь на те місце, де йдеться про необхідність прибирати за собаками у парках і право трансгендерів на відмітку про свою особливу стать у паспорті. У суспільство, яке завмерло на межі технологічної сингулярності в очікуванні штучних нейромереж, доповненої реальності та керованого термоядерного синтезу. Яке звикло до нереалістичного, розважального, майже комедійного зображення війни і насильства у кіно з одної простої причини: показувані в такому кіно події сприймалися людьми абсолютною фантастикою, до якої цілком пасують долбі діджитал, окуляри та відро попкорну.

Усім відомі недоліки таких інституцій, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, всі ми над ними кепкували через їхні «занепокоєння». Але ж, як усі, звикли до того, що сучасний світовий порядок не толерує міжнародно-правового нігілізму, тому навіть гіганти змушені насаджувати іншим своє домінування обережно, поступово і потиху, із нещирою посмішкою на вустах!

Війна, яку розпочав путін у 2022-му, зовсім не схожа на розпочату ним у 2014-му.

Так, події 2014-го були жахливими, підступними і злочинними. Але в них була своя жахлива, підступна і злочинна логіка. Натомість друга війна здавалась абсолютно неможливою для будь-якої розумної прагматичної людини через її очевидну разючу невідповідність сучасним реаліям і повну відсутність у ній будь-якого стратегічного сенсу.

Україна 2022-го була чи не найбільш стабільною та боєздатною і найменш проросійською в історії — вкрай важка й незручна ціль. На додаток до того вдалого приводу для виправдання війни, хоча б співставного із ситуацією 2014 року, просто не існувало. От і маємо повну нісенітницю про націоналістичну хунту, обмежено придатну хіба що для внутрішнього споживання.

Будь-якій притомній людині в усьому світі було абсолютно зрозуміло, що Україна не пішла б на ескалацію заради силового повернення окупованих територій за будь-якого керівництва. Але Україна Зеленського не пішла б на нього тим паче, навіть якби й мала шанс на успіх, настільки це було не в дусі цієї влади. Її довоєнні пріоритети — великі будівництво та реставрація, інвестиційні няні, висаджування мільярда дерев, діджиталізація. Ну якось зовсім не про хунту.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Директор розвідки США вважає, що у Путіна немає стійкої мети у війні проти України

Менш вдалого моменту для нападу на Україну, аніж 2022-й, складно собі навіть уявити. І це ми ще не дійшли до питання формату нападу.

Мені було смішно чути байки російських ЗМІ про досвідченого бізнесмена й дипломата Порошенка як про запеклого радикала. Та все ж Порошенко набагато краще пасував на роль «скаженого неонациста», ніж Зеленський, який до війни навіть згадок про війну чи ворога уникав. Тож у путіна було п’ять років, аби розіграти нинішній сценарій, але він дочекався появи нового лідера із набагато меншим антирейтингом і набагато помірнішою політичною програмою, яку багато хто попервах навіть вважав більш проросійською, ніж у попередника. А якщо вже дочекався, то чи не розумно було б почекати ще трохи, до наступних виборів, створивши в країні дестабілізацію на тлі перегонів проукраїнського із проросійським кандидатом, який міг би звинуватити владу у фальсифікаціях і мобілізувати «ватний» електорат?

Масоване відкрите вторгнення на всю територію країни, включаючи регіони із чималою кількістю проросійського населення, бомбардування і обстріли міст призвели до небаченої єдності у спротиві агресору, величезного піднесення бойового духу та загальної мобілізації. Такого потужного ефекту могло б не бути, якби, припустімо, на виборах-2024 прихильники проросійського кандидата вийшли б на інспіровані Росією мітинги, що переродилися б у проголошення кількох нових «народних республік», скажімо, у південних областях, яким Росія надала б приховану чи навіть відкриту підтримку.

З усіх точок зору, цей напад перебуває за межею здорового глузду, в області клінічного ідіотизму та абсурду.

Я досі приголомшений і не розумію, що сталося із путіним. Розумію тільки, що це відбулося, мабуть, десь незадовго до його сумнозвісної статті про Україну. І мені добре зрозуміле занепокоєння американської розвідки, котра, як пишуть, намагається зараз дізнатися в найближчого оточення путіна, чи психічно здоровий узагалі диктатор, який тримає руку на ядерній кнопці.

Усе виглядає так, ніби наступ на Україну планувався, базуючись на викривленому розумінні світу, на фантазії, ніби недолугі міфи, свідомо створені кремлівською пропагандою, дійсно існують. Ніби НАТО дійсно планує напасти на Росію. Ніби в Україні дійсно правлять нацисти. Ніби українці дійсно симпатизують путіну та чекають «звільнення». Ніби українська армія — це невелика купка невмотивованих нездар із старезною зброєю, які розбіжаться, побачивши навіть перший російський танк.

Адже лише у такому викривленому всесвіті російське вторгнення могло закінчитися швидким і малокровним успіхом, або ж величезні втрати від такого вторгнення могли б бути виправдані відверненням якоїсь реальної загрози для Росії.

Така помилка в оцінці ситуації здається неможливою. Адже російській розвідці не міг бути невідомим реальний стан справ. Тим, хто створює пропаганду й дезінформує, чудово відома істина. То невже вони можуть діяти без оглядки на неї?

Я звик, що у дорослому світі, особливо у великій політиці, люди керуються дуже прагматичними міркуваннями. Однак у цій ситуації мене жахає їхня очевидна відсутність. Путін перебував у ситуації, в якій міг легко утримувати владу до кінця свого життя, а його оточення спокійно зберігало б і нарощувало б свої всесвітні активи. Замість цього він пішов шляхом руйнації російської економіки, побудови нової залізної завіси та поміщення російського суспільства у стан такого стресу й шоку, за якого втримати у ньому хоча б відносну стабільність стане можливим лише з допомогою неприхованого тоталітаризму радянського зразка, вже без будь-яких ігор у демократію.

Така модель управління, можливо, непогано працює у КНДР і працювала у СРСР, жителі якого були ізольовані й позбавлені об’єктивного уявлення про реальний світ. Але чи можна розраховувати на її успішність у сучасному російському суспільстві? Росіяни люблять вмикати режим «вєлічія» и «побєдобєсія», особливо напідпитку. Але вони, як і всі, звикли жити у сучасному світі, залюбки подорожуючи ним і користуючись усіма його благами, які продукує в основному Західний світ. Чи дійсно росіяни готові до зубожіння й ізоляції заради уявної величі їхньої імперії? Дуже й дуже суперечливе питання, і зовсім неясно, навіщо путін захотів дізнатися на нього відповідь, маючи можливість уникнути цього експерименту.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

В ООН "жахнулися" нападом на пологовий будинок у Маріуполі

Хоч із якого боку поглянь, я не бачу причин для цієї війни, окрім суто суб’єктивних та емоційних, зав’язаних на особистості путіна, — ненависті, комплексів, особистих образ та амбіцій.

То невже світ настільки збожеволів, що сотні мільйонів стали заручниками примх одного маніяка? І що буде далі, якщо так? Путін немолода людина, йому залишилося жити не так багато. Якщо він непримиренно ненавидить пострадянський світ, який не бажає розвиватися відповідно до його фантазій, і не цінує інших життів, окрім власного, то які в нього причини не влаштувати під завісу свого шляху ядерний апокаліпсис?

На жаль, я не знаю. Але знаю, що наша країна насправді героїчно відбиває навалу ворога, руйнуючи не тільки його танкові колони, а й усю його могутню імперію зсередини.

Щодня зсувається не лише лінія фронту, а й основи світового порядку, які здавалися непорушними, немов тектонічні плити. Схоже, настав час великого зсуву. І хоч ми не обирали цієї долі, не хотіли її, ми є свідками жахливих і величних подій, які визначать подальшу долю людства. І це не перебільшення. Мені самому страшно від того, що це зовсім не перебільшення.

Тримайтеся, мої любі! Ми маємо пережити цю бурю. Для нас світ уже ніколи не буде таким, як був до 24 лютого. І ми більше не будемо такими, як були. Змирімося з цим. Та ще можливо, що у кращому й безпечнішому світі житимуть наші нащадки. Давайте зробимо для цього все, що від нас залежить.

Всі статті Володимира Забудського читайте тут.