Мені 14 років. Я українець

У школі діти вчать, що Дніпро ділить Україну на правобережну й лівобережну частини. А в житті вони чують — на захід і схід. Чи є насправді істотні відмінності між цими регіонами? Чи відбулося повноцінне формування і становлення національної єдності в Україні? Які особливості українського самовизначення? Не дочекавшись відповіді на ці запитання від дорослих, харківська дев’ятикласниця Поліна Власенко вирішила, за підтримки свого викладача Наталі Чуб, провести серед ровесників власне соціологічне дослідження.

Дівчина провела анонімне анкетування учнів «Авторської школи Бойка», в якій вона навчається, і гімназії «Софія» у Львові — всього заповнили анкети 204 особи. За винятком кількох учителів, це були діти шкільного віку, наймолодшому з опитаних виповнилося 9 років, найстаршому — 14. Робота «Дослідження української національної ідентичності в різних етнічних та історичних регіонах України» була представлена на ХІІ Міжнародній конференції молодих учених, яка відбулася у Польщі.

Головне — любити свою країну і пишатися нею

Усі львів’яни заповнили свої анкети українською мовою, а харків’яни —російською. Відповідно, одні назвали українську мовою повсякденного спілкування, інші — російську. І якщо всі діти із львівської гімназії у графі «національність» написали «українець», у Харкові картина виявилася різноманітнішою — українці, росіяни, білоруси, євреї, вірмени, грузини, греки і навіть іспанець та в’єтнамець.

«Що саме відіграє найважливішу роль у національній ідентифікації українців?» — щоб отримати відповідь на це запитання, юна дослідниця запропонувала дітям вибудувати за рівнем важливості 16 різних ознак.

Виявилося, що і львів’яни, і харків’яни практично одностайні в думці, що найважливішими ознаками громадянина України є «любов до своєї країни» і «гордість за неї». Саме ці ознаки стоять на першому-третьому місцях. Близькі школярі до згоди і щодо таких критеріїв, як «участь у культурному і політичному житті країни» та «плани пов’язати з нею своє майбутнє», хоча й відсувають їх на сьоме місце. І, не змовляючись, обидва регіони вважають неістотними такі ознаки, як «тривалий термін проживання в країні», «зовнішність», «українське коріння» і «специфічні риси характеру». А ось стосовно трьох позицій — «використання української мови», «дотримання українських традицій» та «усвідомлення своєї національної приналежності» — проявилася значна розбіжність думок. Усі три ознаки виявилися набагато важливішими для юних львів’ян, ніж для харків’ян.

«Які риси характеру властиві сучасному українцю?» — таким було друге запитання Поліни. Щоб вияснити думку підлітків, школярка подала їм цілий набір різноманітних парних якостей і запропонувала оцінити за рівнем можливої наявності в характері. Наприклад, «добрий—злий», «жорсткий—м’який», «сильний—слабкий» і так далі.

З’ясувалося, що уявлення дітей про свого співвітчизника мають позитивне забарвлення і за багатьма позиціями дуже близькі. Хіба що у львів’ян українець вийшов трохи сильнішим, добрішим, щедрішим, розумнішим, веселішим, здоровішим і навіть стрункішим, ніж у харків’ян, зате харків’яни бачать його більш працьовитим, гордим, дружелюбним і цілеспрямованим. Розходження, і значні, стосуються тільки релігійності та мови. На думку дітей зі Львова, такі ознаки, як «добре говорить українською мовою» і «релігійний», для українця ХХI століття — визначальні, для тінейджерів із Харкова вони практично не мають значення.

— Так, ми різні, — дійшла висновку Поліна. — Але ремствувати з цього приводу, гадаю, не варто. Незважаючи на всі особливості психіки і розходження в сприйнятті, сутність наших ціннісних пріоритетів тотожна, мораль єдина. Наш етнокультурний діалог тільки збагатиться розмаїттям форм, настроїв. Соборність української нації уособлює різноманіття.

Я українець, тому що...

Отримавши в переважній більшості позитивні відповіді на запитання «Чи вважаєте ви себе українцем?», Поліна попросила дітей уточнити: «Чому ви вважаєте себе українцем?» Серед відповідей є чимало однакових для обох регіонів, наприклад — «Я живу в Україні», «Я народився в Україні», «Я люблю Україну», «У мене українське коріння», «Я громадянин України». Є й відмінності, які зумовлені тією ж таки мовною проблемою, — майже 100% львів’ян вважають важливою ознакою українця «використання української мови в повсякденному спілкуванні», тоді як у Харкові такої думки не дотримується жоден із респондентів. Багато школярів відповіли на це запитання детальніше.

«Чому ви вважаєте себе українцем?» Відповіді школярів зі Львова:

— Тому що це моя Батьківщина, мої діди воювали за її свободу, боролися, проливали кров.

— Тому що я підтримую націонал-патріотичну ідею, є прихильником інтегрального націоналізму.

— Я переживаю за її майбутнє, намагаюся зробити щось позитивне для своєї держави.

— Бо Україна є в моєму серці, бо я вірю у своє майбутнє в цій державі, і немає значення, чи ми живемо на сході, чи на заході.

— Я народилася в Україні і переживала разом із нею. Надіюся, що з часом становище України буде високим і кращим, ніж є.

«Чому ви вважаєте себе українцем?» Відповіді, отримані з Харкова:

— Я украинец, потому что мне не все равно, что происходит в моей стране.

— Я хочу быть полезным нашей стране, хочу, чтоб ее все знали, любили, относились к ней с уважением.

— Я пытаюсь быть патриотом, изучать историю, культуру, язык своей страны, пытаюсь сделать свой вклад в развитие страны.

— Я признаю Украину своей родиной, меня волнует ее будущее, а также будущее ее народа.

— Я украинка, если имеется в виду ощущение мною родины.

— Есть только одна существенная причина — очень люблю свою страну.

Калина, тризуб, Шевченко...

Цікаво, як діти намагаються конкретизувати своє уявлення про Україну.

«Що, на вашу думку, означає поняття «Україна»? Відповіді зі Львова:

— В Україні живуть національно свідомі люди, які підтримують національно-патріотичні ідеї й українську мову.

— Україна — це країна, яку наше покоління повинно витягувати з економічної, політичної кризи.

— Усе, що знають про нас у світі, — це Чорнобиль і помаранчева революція.

— Працьовиті люди, нечесний бізнес, тіньова економіка.

— Моя хата скраю, нікого не чіпаю.

— Українці — це чесні і працьовиті люди.

— Країна, де неможливо збудувати майбутнє.

— Україна мусить бути такою, якої б не цурався народ, який у ній живе.

«Що, на вашу думку, означає поняття «Україна»? Відповіді з Харкова:

— Независимость, коррупция, национализм, Схід-Захід.

— Красивый, плодородный, добрый наш край.

— Стремление к независимости, миролюбие, вера в Украину.

— Сельское хозяйство, природа.

— Бывшая республика СССР, Чернобыль, оранжевая революция.

— Стремление к лучшей жизни, правде и демократии.

— Независимая, многонациональная.

— Крупная страна в центре Европы.

— Вечно борющаяся за свою свободу, нереализованная, зависимая.

— «Кобзар», Запорожская Сечь, воля, просторы, гостеприимство.

— Украинский язык, образованность, песни, история, музыка.

— Дисгармония власти и народа.

Вустами дитини глаголить істина?

Прокоментувати роботу Поліни Власенко я попросила двох соціологів: спеціаліста у сфері етнічної соціології з Харківського національного університету імені В.Каразіна, кандидата філософських наук Віру АРБЕНІНУ і кандидата філософських наук, завідувача кафедри соціології і політології Національного технічного університету «ХПІ» Олександра ПОСТУПНОГО.

В.АРБЕНІНА. Дослідження Поліни Власенко зафіксувало вже відоме становище — диференціацію населення країни на Схід і Захід. Причому в цьому випадку на прикладі підлітків, які ще не брали участі у виборах і для яких незалежна Україна — єдина даність. Дуже цінним є те, що львівські і харківські школярі висловлювали свою особисту думку без тиску дорослих, відповідаючи на запитання своєї ровесниці щиро і безпосередньо.

Хочу звернути увагу на один із аспектів цього дослідження, який не відразу, можливо, впадає в око. Опитування виявили архаїчність образу України в очах школярів, її спрямованість у минуле. Сьогоднішні підлітки, ровесники незалежної України, практично не згадують імен, які є культурними (у широкому значенні цього слова) символами сучасної України. Вони не назвали жодного українського художника, композитора, винахідника, письменника, підприємця, ученого, актора, педагога. Ніхто не згадав навіть нашого космонавта!

О.ПОСТУПНИЙ. Поставивши перед своїми однолітками запитання «Хто Я?», Поліна отримала відповідь на запитання «Хто Ми?» Відповідь ця складається з двох частин: «Ми — українці» і «Ми — різні».

Цінність проведеного дев’ятикласницею дослідження я вбачаю саме у тому, що в ньому брали участь підлітки, тобто ті жителі України, котрі народилися і виросли вже в незалежній країні. Хто обізнаний із поняттям «соціалізація», знає, що норми і цінності, засвоєні під час первинної соціалізації, закладають основу, ядро особистості, модель її поведінки, яка залишається на все життя. Змінити її істотно вкрай складно.

Звичайно, людині або соціальній групі можна нав’язати іншу лінію поведінки. Але потрібно усвідомлювати: коли йдеться про етнічну самосвідомість, такий примус неминуче викличе два наслідки. Один очевидний — зовнішня зміна поведінки «підопічних» у бажаному ключі, другий латентний — провокування відчуженості від такої влади, аж до повного розриву з нею як способу захистити свою ідентичність. Для другого навіть не знадобиться вагома причина, достатньо буде всього лише приводу. Останні події у Франції — приклад цього. І ось тут наша влада й суспільство повинні визначитися, чого їм більше хочеться: поголовної і швидкої однаковості із загрозою розколу країни — чи справжньої єдності країни як умови процвітання, але вже на основі формування політичної нації?

Проблема не нова. З другої половини минулого століття її з більшим чи меншим успіхом вирішують багато країн. Але не шляхом досягнення моноетнічності — тут Україна остання з могікан, — а за рахунок переходу до нової, масштабнішої ідентичності. Поліетнічність, розмаїття культур та ідентичностей стали атрибутом суспільства XXI століття, навіть якщо це не подобається частині суспільства. Так, це не подобається багатьом французам, німцям, англійцям та іншим європейцям. Але вибору немає! Тому формування загальноєвропейської ідентичності стало для ЄС найважливішим стратегічним завданням. Щоб його вирішити, ніхто не збирається попередньо «розчищати місце» і примушувати француза, німця чи англійця відмовитися від своїх сьогоднішніх етнічних ідентичностей. Завдання вирішується інакше — потрібно грамотно, поступово й акуратно формувати ще одну ідентичність, яка стоїть над національними.

До речі, рівнів етнічної ідентичності може бути і більше двох. Сьогодні житель Нюрнберга, наприклад, вважає себе, по-перше, баварцем, по-друге, «весі» (тобто жителем Західної Німеччини) і, по-третє, німцем. І кожен рівень для нього реальний. Тепер, не відмовляючись від усього цього, він має усвідомити себе ще й «спільноєвропейцем». Для цього потрібен час, а головне — реальне підтвердження й усвідомлення користі та вигідності такого рішення для всіх його учасників. А поки що ЄС намагається забезпечити максимально можливу рівність прав усіх громадян Євросоюзу, включно з етнічним. І не через особливу чутливість етнічної самосвідомості до несправедливості, а тому, що саме вона акумулює оцінки характеру відносин у всіх інших сферах. Саме етнічна самосвідомість робить остаточний висновок: це «своє» (моє!) суспільство чи «чуже».

У цьому плані важко переоцінити значення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Вона не тільки декларує право меншин на свою мову, а отже і на свою ідентичність, а й створює механізм його захисту. Насамперед від проявів національної зверхності або егоїзму з боку більш розвинених (великих, корінних, титульних тощо) націй чи їхніх найбільш «стурбованих» представників. Водночас наші доморослі культуртрегери будь-яку спробу привернути увагу до необхідності вирішення проблеми використання російської мови в Україні трактують як спекуляцію на неіснуючій проблемі. Як соціолог мушу їх засмутити — проблема є. Так, за даними нашого дослідження, проведеного в Харківській області у червні нинішнього року, 50,6% респондентів вважають, що і українська, і російська мови повинні бути державними. Ще 27,5% респондентів вважають, що «російську потрібно зробити офіційною у «російськомовних» областях України». І лише 17,4% виступають за те, щоб російська та інші мови використовувалися тільки в побуті. Давайте ж визнаємо її об’єктивну реальність і перестанемо, як страус, ховати голову в пісок. Проблему потрібно вирішувати. Як саме?

У чому я цілком згоден із захисниками української мови, то це в тому, що вона потребує всебічної підтримки та захисту, у тому числі і з боку держави. І для цього доречні будь-які форми й методи. Крім одного — утиску інших мов. Адміністративний спосіб поширення мови тільки здається швидким та легким. На ілюзії і самообмані соборну Україну не створити. Соборність потребує глибокої внутрішньої єдності суспільства, а не його насильної зовнішньої однаковості.

Робота юної дослідниці свідчить, що в молодого покоління, яке невдовзі визначатиме розвиток країни, сформовані обидві ідентичності. Залишаючись «харківськими» і «львівськими» («східними» і «західними»), її респонденти усвідомлюють себе українцями. Вони люблять Україну. Їх хвилює її доля. Вони не тільки прагнуть бачити її розквіт, а й самі хочуть у цьому брати участь! Про що ще можна мріяти?! Нам лише потрібно протистояти будь-яким спробам переконати дітей, ніби те, що їх різнить, важливіше за те, що їх об’єднує. Ми не повинні зруйнувати їхнє відчуття, що спільне у нас — Україна.