Медицина як мистецтво

Цей нарис — про близького друга й чудового лікаря, ім’я якого відоме киянам завдяки його унікальному професіональному мистецтву. Я не обмовився: саме мистецтву.

Микита Борисович Маньковський, потомствений лікар, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки, лауреат Державної премії, беззмінний голова Київського наукового товариства невропатологів. Понад шість із половиною десятиріч багатьом землякам пощастило відчути на собі благотворний результат його лікарської допомоги. І не лише тим, хто звернувся з приводу порушень нервової системи. Адже справжній лікар, який від перших кроків своєї професіональної діяльності дотримується принципу лікувати насамперед хворого, а не хворобу, не може бути лише вузьким фахівцем. Він має бути лікарем у широкому сенсі. І хоча сьогодні в нас дедалі частіше говорять про традицію земської медицини, про сімейного лікаря і сімейну медицину, ми, по суті, забули образ чуйного лікаря, котрий бачив перед собою насамперед страждаючу людину.

Династія та традиції

Лікарська династія Маньковських — одна з найвражаючих серед інших династій медиків України. Її родоначальником був великодосвідчений військовий лікар, випускник знаменитої Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії. Дослужившись до звання «дійсного статського радника», Микита Іванович Маньковский був удостоєний титулу потомственого дворянина. Примітно, що, за законом того часу, у таких випадках передбачалося присвоєння дворянства і всім наступним поколінням. Він похований у Києві на Байковому цвинтарі, поруч — могила сина.

Який шлях пройшов Борис Микитович? За участь у студентських виступах 1904—1905 років Б.Маньковського відрахували з Київського університету cв. Володимира, причому без права відновлення. Добре, що батько знайшов можливість відправити його за кордон, де на медичному факультеті Лейпцизького університету він продовжив навчання, а після його закінчення стажувався в Парижі у відомій клініці Сальпетрієр в учня знаменитого професора Шарко — Пьєра Марі. Це дозволило молодому лікарю після повернення до Києва відразу ж обійняти посаду доцента кафедри нервових хвороб у Київському університеті. А потім пройти шлях від викладача до доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри нервових хвороб медичного інституту, академіка Академії медичних наук СРСР, очолити наукову школу неврологів України. На традиціях цієї школи вихований і його син, продовжувач династії Маньковських.

Чи давно я знаю Микиту Борисовича? Давно! А спочатку в далекі роки, коли зеленою і крутою, такою впізнаною і сьогодні, Тарасівською вулицею поспішав донизу у свою рідну 44-ту школу, то проходив повз невеличкий будинок із доглянутим садом. Пригадав розповіді батьків, що в цьому будинку раніше мешкала сім’я лікаря Маньковського. Чи думав я тоді, що доля в повоєнні роки зведе мене в медінституті, спочатку в Челябінську, куди інститут був евакуйований у період війни, а потім у Києві, куди 1944 року він повернувся, з Борисом Микитовичем, а потім і з його сином?

Трохи хронології й не лише...

Закінчивши в довоєнні роки семирічну школу, молодий Маньковський поступив зовсім не в медичний інститут, а в електротехнічний технікум, а потім на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту, де закінчив повних два курси. Та якось він випадково потрапив на засідання Київського товариства хірургів, на якому головував відомий професор медінституту — у нього всі ми потім навчалися, Олексій Петрович Кримов. Те, що відбувалося на цьому засіданні, захопило майбутнього інженера, і він уперше задумався про медицину як про майбутню спеціальність. Так відбувся перехід у медичний інститут, де вже на другому курсі новоспечений студент почав із захватом працювати в науковому гуртку при кафедрі біохімії.

Після закінчення інституту, думаючи про свою майбутню клінічну діяльність невропатолога — а саме цю спеціальність свого батька він вирішив успадкувати, — Микита Борисович вирішив передусім поглибити свої знання з фізіології, для чого приступив до роботи на кафедрі фізіології як аспірант.

Проте 1939 року його мобілізували в армію, а потім уже на самому початку війни він опинився в одному з бойових стрілецьких дивізій (наступна його дивізія стала 22-м Гвардійським механізованим корпусом), у рядах якої брав участь у розгромі німців під Москвою. Тут він служив спочатку командиром медико-санітарної роти при медсанбаті, а потім командиром і всього медсанбату. Наприкінці 1943 року він очолив перший відділ польового евакопункту 2 Гвардійської армії, де й прослужив усю війну до поранення, яке отримав навесні 1945-го під час боїв під Кенігсбергом.

Маньковского призначили начальником першого відділу евакуаційного польового пункту (ЕПП), у підпорядкуванні якого перебували всі армійські госпіталі. Поїздки за поїздками в евакогоспіталі, інспекція, налагодження медичної служби на місцях. В одній із таких поїздок він потрапив під обстріл, був тяжко контужений і поміщений в один із госпіталів Каунаса. Потім його евакуювали до Москви в Центральний інститут травматології та ортопедії, де відомий фахівець професор Микола Миколайович Пріоров був схильний удатися до оперативного втручання. Дружина Микити Борисовича Марія Мойсеївна Межиборська, яка приїхала до Москви, — виходець із потомственої медичної сім’ї і сама лікар — запитала професора, чи не можна все-таки уникнути операції й обрати консервативне лікування. На що Микола Миколайович відповів: «Може статися, що в хворого порушиться хода, і він почне ходити як качка, перевалюючись з однієї ноги на іншу». Спритна Марія Мойсеївна — жінка не просто розумна, а й мудра, резюмувала ситуацію гранично чітко: «Проте ж він не збирається займатися балетом». А потім перевезла пораненого чоловіка потягом до Києва, транспортувавши його на носилках. Ходить він як гвардієць.

З кінця 1945 року Маньковський приступив до роботи молодшим науковим співробітником Київського психоневрологічного інституту. Узагальнивши результати своїх перших наукових досліджень з інфекційних уражень спинного мозку, Микита Борисович перейшов на кафедру нервових хвороб у свою alma mater. Потім була робота на Буковині, потім у Києві в рідних стінах, а з дня заснування нової в Україні наукової установи — Інституту геронтології — він очолив у ньому колектив неврологів.

Микита Борисович очолював Чернівецький медичний інститут, працював проректором Київського медінституту, заступником директора інституту геронтології, одним із керівників ученої ради Міністерства охорони здоров’я.

Він по праву є визнаним лідером української наукової школи невропатологів, засновником нової галузі неврології — нейрогеронтології та нейрогеріатрії.

Високопоставлені пацієнти

Практично жодний із консиліумів зі встановлення діагнозу та призначення лікування державним і громадським діячам не лише України, а й центральних органів і організацій колишнього Союзу в Москві не обходився без участі професора Маньковського. У той час факт участі в подібних консиліумах, а тим паче імена високопоставлених пацієнтів були дуже засекречені. І лише нині, хоча, зазначу, не дуже докладно, Микита Борисович згадує перипетії цих своїх нелегких лікарських обов’язків.

Так, М.Суслов справив на нього тяжке враження. Це був похмурий, аскетичного складу, малоконтактний і важкий у спілкуванні хворий. А от його безпосередній патрон протягом вісімнадцяти років — «дорогий Леонід Ілліч», навпаки, запам’ятався як людина привітна в спілкуванні, доброзичлива та уважна, зокрема до своїх лікарів, яких він навіть запрошував на домашню трапезу.

Як найстриманіший і серйозний хворий, який чуйно реагує на лікарські призначення, сприймався колишній глава уряду О.Косигін, чого не можна сказати про його родичів. Наведу розповідь Микити Борисовича: «Свого часу О.Косигін переніс субарахноїдальний крововилив. Наступного дня були викликані лікарі з Ленінграда, Києва і, звичайно, москвичі. Клінічний діагноз був поставлений із точністю 99,9%, але для підтвердження відсутньої однієї десятої була необхідна пункція. Під час обговорення цих питань із пацієнтом (він був притомний, цілком адекватний, але страждав від жахливого головного болю) була присутня його дочка, директор Центральної бібліотеки іноземної літератури. Вона категорично заперечує проти пункції, оскільки її знайомий помер «у результаті цієї процедури». Вранці знову зібрали консиліум, вже в Кремлівській лікарні. За цей час хворому стало набагато гірше, у нього вже були порушення свідомості, пов’язані з нестерпним головним болем. Ми знову кажемо, що пункція необхідна, причому тепер не лише з діагностичною метою, а й з лікувальною. Косигін погодився, а після цього — й родичі. Після пункції Косигін зустрів нас і сказав (на той момент він почувався вже набагато краще): «Як я був не правий, через мою дочку вам довелося так довго тут перебувати».

Лікування, наука, творчість

Спілкуючись зі своїм другом от уже півстоліття, я не перестаю дивуватися різнобічності його не лише наукових інтересів, а й інтересів в галузі літератури та мистецтва. У будинку завжди панувала відповідна атмосфера — книжки, музика, живопис… Династія Маньковських, а потім Маньковських-Межиборських — зразок високої творчості й у лікуванні, і в інтересі до істинної культури. Тут не можу не пригадати, що далекоглядний Андре Моруа дуже точно помітив близькість професії медика до тих, хто присвятив себе літературі та мистецтву. «Обидва вони, — писав Моруа — лікар і письменник (здається, рівною мірою — всі служителі культури. — І.Т.) палко цікавляться людьми, обидва намагаються розгадати те, що закрито оманною зовнішністю. Обидва забувають про себе та власне життя, вдивляючись у життя інших».

У світі столичної інтелігенції династія Маньковських-Межиборських є однією з найбільш представницьких. Тут слід назвати Марію Межиборську — покійну дружину Микити Борисовича, улюбленого його друга і супутницю від часів спільних студентських років, Ірину Микитівну Маньковську — обдарованого вченого-патофізіолога, лауреата Державної премії, Бориса Микитовича Маньковського — доктора медичних наук, творчого клініциста-ендокринолога, його дружини, також лікаря. А ще в Києві відомі медики із сім’ї Межиборських, які працювали в різних галузях теорії та клініки.

А сьогодні всі ми — київські колеги та доброзичливці цієї чудової лікарської династії напередодні знаменної події — 90-річчя нашого шановного друга Микити Борисовича. Доречно нагадати, звернувшись до афоризмів від В.Фролькіса, що немає молодих і старих учених. Є вчені талановиті та бездарні. Прикладом плеяди славнозвісних українських вчених-медиків і біологів, які підтвердили правильність цього твердження, можуть бути відомі ювіляри, які здолали бар’єр у дев’ять десятиріч. Це академіки М.Гулий, Д.Чеботарьов, Ф.Сєрков, професор А.Пелещук. У цьому ряду й нинішній ювіляр.