Мед 2005 року був особливо смачний...

«Мама прищеплювала любов до усього живого, чесного, справедливого, гуманного. Багато розповідала про природу, життя тварин, птахів, різну бувальщину... Вона ніколи не тиснула на мене. Коли уже був дорослим, просила мене, щоб поєднався з Богом: «Не важливо яка це буде віра — православна чи католицька, головне — щоб був з Богом».

Із щоденника Леоніда Мілевського. Рік 2004-й.

Поліський край особливий. Довкола дика природа: темні густі ліси, ріка... Відчуття незайманої землі. Якраз у такому мальовничому селі минало дитинство Леоніда.

Коли тебе щодня, щомиті оточує краса, мимоволі потрапляєш у її полон. Вона кидає творчий виклик, і ти не можеш не відповісти... У п’ятнадцять років Леонід на власноруч зароблені гроші купив свій перший фотоапарат «Смену». Згодом були дорожчі камери, кольорова плівка... Але ця старенька перша «Смена» залишилася найріднішою. Він казав: «Не важливо, скільки коштує камера. Головне — вміти бачити. А сфотографувати можна і консервною бляшанкою...»

Відтоді й почалася ця любов, погляд на світ через об’єктив. З фотоапаратом ходив скрізь. Навіть коли опинився у сфері великих фінансів та очолив «Український професійний банк», сумка з фотоапаратурою завжди була поруч. У домашньому колі він називав її «мій протез». Ніжна самоіронія...

Уся молодість подружжя Валентини та Леоніда Мілевських зафіксована на чорно-білих слайдах. Гортаючи фотоальбом, пані Валентина пригадує різні деталі та ситуації, пов’язані з кожною світлиною... В домашньому архіві зберігається понад сорок тисяч негативів.

Сопки, холодна сувора краса... Ці світлини з Камчатки, де пройшла армійська служба Мілевського. Коли довкола льодові вершини, чорно-біла плівка особливо доречна. Згодом з’явилася кольорова. Леонід не шкодував за «ретро». Не гнався за модою. Був цілісним чоловіком, все у нього сплелося в тугий вузол — банківська служба, фототворчість, пасіка... Одна справа була немислима без іншої.

«На мій погляд, я досить часто міняв професію, починаючи все з чистого аркуша: столяр, фотолюбитель, інженер, партійний працівник, фінансист, банкір... Але жодного разу я не змінював основного — ставлення до людей, незалежно від їх соціального статусу та віросповідання». (Із щоденника Леоніда Мілевського. Рік 2000-й).

Хтось народжується «мажором», мазунчиком долі, апологетом «обломовщини», для котрого лінивство — філософія та життєве кредо. Такі, як Леонід Мілевський — фанати праці. Вийшовши з глухого поліського села, тільки важким зусиллям він міг досягнути кар’єрної вершини. Сон по три-чотири години на добу, виснажливий темп робочого дня... У вихідні густу напругу розбавляла дача. В уяві вимальовується щось помпезне, багатоповерхове, суголосне з гіпотетичною кишенею банкіра. Реальність — діаметрально протилежна. Хатина в селі далеко від Києва та мережі мобільного покриття. Коли Леонід туди виїжджав, з правління банку ніхто не міг додзвонитися.

Валентина Федорівна згадує: «П’ять днів на тиждень Леонід був банкіром, а на вихідні вдягав робітничу робу і столярував. Але для нього це не було обтяжливо. Таким чином він відпочивав. Сам змайстрував циркулярку. Паркет за власним дизайном виклав. Казав: «Хіба хтось може знати, як я хочу зробити?»

Дорогу, яку можна було проїхати за годину, долали втричі довше. Захід сонця, туман чи світанок — усе це вповільнювало хід. Леонід зупиняв машину і витягав фотосумку. Йому подобалося фотографувати на кольорову плівку, яка передає соковиті барви літа і осені. На дачі улюбленим заняттям було бродити лісом. Вабили не стільки самі гриби та ягоди, скільки бажання побачити їх крізь об’єктив. Якщо натрапляли на білий гриб чи красивий пейзаж, на обличчі Леоніда з’являлося таке щастя, він аж світився, перетворюючись на отого п’ятнадцятилітнього хлопця, котрий колись визбирував суниці, щоб купити «Смену».

«Кілька разів я слухав радіопередачу «Маруся Чурай». Вона мені подобалась. Проте, коли я прочитав книгу Ліни Костенко, відчув зовсім інше. Бо радіопостановку я слухав вухами, а читаючи, сприймав серцем». (Із щоденника Леоніда Мілевського. Рік 2004-й).

Весною цього року вони зустрілися з Ліною Костенко у Музеї книги, де проходив творчий вечір поетеси. Дочекалися черги і підійшли висловити захоплення, і не тільки. Адже Ліна Костенко періодично бере участь в експедиціях до Чорнобиля. Леонід був там тричі, привіз багато фотоплівок. У нього виникла ідея видати книгу про сучасний Чорнобиль з його отруєною красою... «Вони навіть домовилися з Ліною Костенко про наступну зустріч і співпрацю», — згадує пані Валентина. Хотіли разом видати фотоальбом про чорнобильську землю та про її людей, самоселів.

Болючі фотографії. Кладовища техніки або покинуті бібліотеки. Будівлі без вікон, видерта з м’ясом підлога, подерті книги... Поле, на місці якого було село: щоб не приваблювати мародерів, люди його спалили. Або ж така фотографія: лосячі роги, а поруч дозиметр. Його аж зашкалює од перенапруги. Небезпека. Заражена місцевість...

Леоніда ніщо не зупиняло. Хотів показати людям місця, яких ще ніхто не бачив. Є у його доробку світлини, на яких дерева проростають крізь дахи, крізь асфальт... Фотографував самоселів, згодом під час наступної поїздки подарував їм ці фото. Мілевський планував зробити виставку про чорнобильську землю у Японії...

«Не могло серце витримати такого навантаження і темпу... Ось прекрасне фото, — гортає альбом пані Валентина, — «Музика світла»... Цілу ніч йшов сніг. Прокинулись уранці, а кожна гілочка наче заквітчана. Стільки планувалося в той день роботи, а він бере сумку з фотокамерами і йде в ботанічний сад. І поки ті сніжиночки не розтанули, блукає там цілий день...»

«Чим більше я знайомлюся з іншими країнами, тим більше люблю свою Україну. У світі кращої землі немає». (Із щоденника Леоніда Мілевського. Рік 2004-й).

Цей запис Мілевський зробив після відвідин Ізраїлю. Минулого року була дуже рідкісна дата: в один день збіглося святкування православної, католицької та єврейської Пасхи. Леонід вирішив, що треба їхати до святих місць. Його тоді всі відмовляли: теракти, складна політична ситуація. Але небо сприяло...

Пустеля, невеличкі оази, червона земля... Дружина знімала домашнім відео, а він орудував професіональними камерами. Настільки все вразило: Єрусалим, Віфлеєм, поява святого вогню у храмі Гробу Господнього... Після поїздки залишився багатий архів. «Весь час думала, що от повернеться Леонід із Соловків і ми удвох закінчимо оформляти альбом. Назви, текстівки до фотографій... Йому не треба було туди їхати!.. Здоров’я і так було підірване, чого тільки коштувало пережити банківську кризу середини дев’яностих...»

…Тоді всі потрапили у скруту. Більшість банків кризи не подолали. Сказати, що Мілевський переживав, це не сказати нічого. Цілими ночами не спав. Дружина прокидалась і «чула», як він думає... Казала: «Ой не думай, тому що твої думки, мов важке темне рядно. Я відчуваю, як воно висить над нами...»

«Укрпрофбанк» був тоді у не найгіршій ситуації, якось тримався. Але в пресі з’явилася хибна інформація про його кризу. Зчинився переполох, вкладники кинулися забирати кошти, і банк почав по-справжньому тонути. Нацбанк переводить банк Мілевського на особливий режим фінансового оздоровлення. Важкий період тривав понад рік. Слова «потенційний акціонер» не сходили з вуст кожного банківського службовця. Ледь не кожного місяця приходив хтось із «потенційних» і в першу чергу вимагав черговий звіт фінансів. Цих аудитів головному бухгалтеру пані Тамілі Тарасенко «вистачило б на двісті років». Усі акціонери визнавали, що аудит, на відміну від інших банків, прозорий. Але це мало тішило. Клієнти з’являлися і зникали. У банку залишилась міцна команда, кістяк — п’ятнадцять чоловік. Хоч згодом і найсильніші стали вагатися. Коли півроку не отримуєш зарплатню, влазиш у борги, мимоволі замислюєшся про майбутнє...

Уже можна було спокійно оголошувати себе банкрутом, знімати вивіску і займатися іншими справами. А пережиті роз’яснювальні розмови з вкладниками, коли пристрасті розпалювались до істерик? Звичайно, персонал банку заспокоював людей. Говорили щиро, не лукавили. Це основний принцип Мілевського: бути чесним. З 1999 року УПБ дістав друге дихання, прийшли нові акціонери. Став найкращим поміж середняків.

Мілевський був дивний банкір. І не тільки тому, що професіонально займався фототворчістю. Він не запроваджував у себе типове для інших банківських структур жорстке адміністрування. Він ніколи не підвищував тон, тим більше не кричав на підлеглих. Його сила була у м’якості, в людяному ставленні до колег. Якби не ця теплота, банк не «виплив» би з кризи. Це тільки до себе Леонід був жорсткий і навіть жорстокий...

«На сьогодні переді мною стоїть одне з найскладніших питань — кадри. В банк необхідно підібрати найрозумніших від природи людей, котрі мають переваги перед іншими чесністю, порядністю, природною схильністю до банківського бізнесу... Не заробітчан, які приходять побільше хапнути, повинен формуватись колектив з працівників, які прийшли до банку за душевним покликанням реалізувати свої можливості. Підбір людей з такими людськими якостями надзвичайно складний, але від нього залежить подальший успіх банку». (Із щоденників Леоніда Мілевського. Рік 1999-й).

Потім усе мало би пливти спокійніше. Робота, дача, відпочинок... Але не у Мілевського. Він жартома звертався до колег: «Ти дуже багато спиш, так нічого не встигнеш зробити». Постійно працював над собою, не тільки не цурався прослухати лекції котрогось із європейських гуру менеджменту, але й дуже відповідально до цього ставився. Відвідував, вникав, розбирався...

А ще був професіональним бджолярем. Своя пасіка з’явилася задовго до того, коли це стало політично модним заняттям. Щороку з першого збору у травні кожному члену правління він дарував слоїк цілющого. Мед 2005 року був особливо смачним. Як на диво... Леонід казав, що у серпні дочекається Дня бджоляра, аби всі скуштували той мед на ярмарку...

«Я люблю і поважаю людей, які в чомусь переважають мене, я їм заздрю білою заздрістю. Це, мабуть, від упевненості, що мені під силу будь-яка справа. Можливо, якби в житті я вибрав інші пріоритети, мене б підняло на вершину піраміди. Але я собі таких цілей і не ставив». (Із щоденника Леоніда Мілевського. Рік 2004-й).

На Соловки вшанувати пам’ять жертв сталінізму виїхало автобусами 50 чоловік. Мілевський відклав усі справи. Валентина Федорівна стривожилась: «Ой ні, самого не відпущу, давай хоч сумку з фотоапаратами тримати буду». Він погодився. Але так трапилося, що дружина захворіла, потрапила у лікарню з запаленням легень. Мілевський поїхав сам.

Мабуть, уже тоді погано почувався... Така швидкість, такий темп життя... Але радісний дзвонив з автобуса... Спека, тридцять шість годин тільки до Петербурга... Серце не витримало.

На Соловках місця поховання у жахливому стані. Під ногами черепи, людські кості ледь прикопані. Він хотів, щоб в Україні знали про це.