Майже за Плутархом

Плутарх підбирав відповідних героїв для порівняльних життєписів, що й зрозуміло: важко проводити паралелі між Давидом, скажімо, і Голіафом. Або, як у нашому випадку, між Канадою і Україною. Тут, скоріше, може йтися про протиставлення. Хоча в цих країн, хай як дивно, багато спільного і вони цілком можуть дивитися одна в одну, як у дзеркало, з різними, щоправда, емоціями. Одна із заздрістю: «Живуть же люди!». Інша з побоюванням: «Не приведи Господи!».

За емоціями - цифри:

1574 млрд. дол. ВВП Канади проти 138 млрд. дол. України (2010 р.) при порівнянній чисельності населення. При тому, що УРСР була найбільш індустріально розвиненою з радянських республік. Ми пишалися своєю могутністю, але… промисловість, у принципі, не може бути визначальним показником розвитку. Наприклад, лідирує за її часткою у ВВП... Екваторіальна Гвінея. За нею Катар, Лівія, Ірак (Олейник А.П. Страны мира в цифрах - 2011).

Можливо, причина разючого розриву полягає в розмірах і ресурсах? Канада величезна, друга у світі за площею, Україна ж велика лише за європейськими мірками. Так-то воно так, але Росія ще безкрайніша, і ресурсів має більше, ніж Канада. Проте рівень життя в ній не набагато вищий за український. До того ж, якщо враховувати лише землю, придатну для нормального проживання, то її в Канаді виявиться менше 10% території - смуга завширшки 200 км уздовж південного кордону зі США. І канадці народ загартований, і їхні погляди на кліматичний комфорт ширші за наші. Як бачите, за такого підходу різниця вже невелика. Ще більше зближують степи. Вважається, що вони архетипні, сформували менталітет українця, й недарма саме в степах Манітоби осіла мільйонна українська діаспора.

Та й виникли країни одночасно: Квебек засновано 1608 р., торговельний пост біля Мон-Рояль - у 1611-му - на цей час припадають і перші великі перемоги запорожців. І хоча коріння України глибше за канадське, її історія, за великим рахунком, розпочалася 1648 року, коли Богдан Хмельницький ввійшов у Київ. Тоді ж започаткувалася й справжня історія країни за океаном. Спільна в них також двомовність. І обидві довго були колоніями - гадаю, це й є те головне, що в підсумку визначило їхню різну долю. Не те, що були колоніями, а те, чиїми колоніями були!

Канадою володіла Англія (французький період можна не брати до уваги, боюся, під владою Парижа Нова Франція так і залишилася б сільською провінцією, як Україна під Польщею, - тільки без козаків і без амбіцій), тоді як в Україні Польщу змінила Москва. Схоже, річ у метрополіях.

Але в чому саме? В особливій жорстокості англійців? Нав­ряд, хоча в Росії люблять згадувати їхні колоніальні звірства. Так, у британських шафах багато скелетів, але всі імперії стоять на кістках, зокрема й Російська, не кажучи вже про СРСР, найкривавішу імперію в історії. Хто б казав! І все-таки погляньте на карту світу: США, Канада й Авст­ралія - світові лідери. Від­мінно йдуть справи в Новій Зе­ландії. Південна Африка - економічний локомотив континенту. Всі - колишні британські колонії!

Причому помітна закономірність: що довше під Англією, то більше успіхів. Відома російська журналістка Юлія Латиніна у своїй передачі «Код доступу» порівняла Єгипет, де англійців було мало, і правління їхнє було м’яким і нетривалим, з Індією, де вони господарювали значно довше й значно жорсткіше. Результат: Індія динамічно розвивається і ось-ось обійде Росію за ВВП, тоді як Єгипет застряг у минулому столітті.

Старше покоління пам’ятає, як радянські люди таврували імперіалізм (інша річ - братня дружба республік-сестер, згуртованих великою Руссю!) і раділи катастрофі системи колоніалізму. Свободу Патрісу Лумумбі! Куба, любов моя! Що ж, настав час підбити підсумки. Вони невеселі. Мубарак і Каддафі, Мобуту і Мугабе або ж, не проти ночі згадуючи, людожер Бокасса значно дорожче обходяться своїм країнам і народам, аніж імперіалісти. Хотіли свободи? Майте! А якби побули під англійським «ярмом» ще років зі сто, гляди, жили б як люди. Як бачимо, свобода не є абсолютне благо.

Але й не всякий колоніалізм прогресивний. Бо не тільки кров’ю будуються імперії - на голих багнетах, без чарівності високої культури, без імперського шарму довго не всидиш. Римля­нам не дорікнеш лібералізмом, однак вони створили європейську цивілізацію. Та вбралася у блискучий англосаксонський обладунок, огорнулася французьким флером - і стала глобальною. Цивілізація технологічна, правова, кодифікована. Так, усе починалося з колонізації, з підкорення варварів, але в підсумку створили homo occidentalis, людину західну.

Порівняємо з імперією Чингісхана. Та була значно жорстокішою, ніж Римська, але що залишила по собі? Нічого, крім кісток, попелу й спаплюжених руських звичаїв. Вона не могла, та й не збиралася когось цивілізувати - тільки грабувати. Російську імперію, звичайно, не порівняти з монгольською, але…

От вийшло нове видання книжки Бориса Кагарлицького «Периферийная империя», назва якої відбиває причину, з якої, на думку автора, Росія розвивається ривками, то виламуючись зі світосистеми, то ціною колосальних жертв намагаючись наздогнати караван, що вже пішов. Так, буває таке: відсталість через віддаленість від центрів світової культури й через надмірну самобутність. Але як бути із заокеанською Америкою? З Канадою? Вони не відставали від Європи, а США після звільнення навіть пішли вперед! Та й у Канаді перший пароплав поплив раніше, ніж в Англії. Їм що, периферійність не заважала? Чи річ не в ній? Боюся, річ у якості метрополії, і в російському випадку точнішим було б визначення «імперія другого виду». Ще точніше - «другого ґатунку».

Насправді, як і монголи, Росія відставала в розвитку від своїх колоній. Фінляндія, Прибалтійські країни та Польща (включаючи Україну) за всіма цивілізаційними мірками випереджали Московію. Прадавні Вірменія та Грузія також. Лише Середня Азія на момент колонізації була вже в повному занепаді, та ще гірські й сибірські племена поступалися росіянам. Така метрополія скорити чарівністю культури не може, прискорити просування колоній по шляху цивілізації не здатна, а от загальмувати… 23 роки минуло після об’єднання Німеччини, східна частина якої не так уже й довго була радянською й найвірнішим союзником СРСР, і хоча в інтеграцію вкладено гігантські кошти, відмінність у рівні життя «оссі» й «вессі» все ще відчутна!

Метрополії першого виду, ввозячи сировину, експортують культуру й знання, мізки й руки, товари й послуги; другого ґатунку - навпаки. Саме тому, а не через особливий інтернаціоналізм росіян, в еліту Російської імперії входило непропорційно багато німців, українців, поляків, грузинів, італійців, французів, англійців, нащадків татар та ін. (Привіт від Міллера, Крузенштерна, Брюллова, Блока, Прокоповича, Лисянського, Чайковського, Чарторийського, Сікорського, Багратіона, Растреллі, Рішельє, Траверсе, Бенуа, Грейга, Юза, Купріна!) Її блиск наводився чужими руками. Тому Рим наслідували ще тисячу років після розпаду, навколо Великобританії й нині групується величезна Співдружність націй, Росія ж із труднощами й з гріхом пополам «згуртувала» Казахстан і Біло­русь. Інші сусіди, які сповна сьорбнули її лиха, противляться інтеграційним спробам. На жаль, Грузія поплатилася за норовистість територією, Україна - газовим зашморгом.

Але продовжимо. Нас очікує сумна демографічна повість. 1913 р. у Канаді проживало 7,5 млн. чол., в Україні 35 млн. - трохи більше, ніж у Канаді зараз. Оскільки на 1 жовтня 2011 р. нас було 45 665 281 людина, і баланс негативний, то років через десять чисельність канадців і українців зрівняється. Але ж із 1870-го по 1913 р., попри те що в Сибір і на Далекий Схід переселилося близько 1,6 млн. чол., а в Канаду і США - ще 413 тис., населення України майже подвоїлося! Тоді як за такий самий час радянської влади, попри приплив з Росії та інших республік, воно зросло лише до 41 млн. 869 тис. (перепис 1959 р.). За 46 років приріст менше ніж 20%? Війни, скажете, революції? У РФ він за цей час становив 100%!

Демографічний нокаут! Це плата за російський комунізм, який обернувся для України геноцидом. Ми на восьмому місці у світі серед країн із найменшою часткою дітей у віковій структурі. На четвертому - за найбільшою природною втратою населення. На 18-му - за рівнем смертності. За середньою тривалістю життя ми на передостанньому місці в Європі й живемо менше за канадців на 14-15 років (67-68 років проти 82). Від трьох до 6,5 млн. українців виїжджають за кордон на заробітки, тоді як Канада широко залучає іммігрантів. Особливо вбивчі наслідки російсько-радянського способу життя для чоловіків: Росія та Україна ділять третє-четверте місце у світі за цим показником (86 на 100 жінок)! Так, у Канаді також трохи переважає жіноче населення, але лише за рахунок старшої вікової групи (понад 65 років), а до 40 років - навпаки, надлишок чоловіків. Хоч завозь наречених!

Канада на четвертому місці за індексом людського розвитку, випереджаючи США (13-те) і вже тим більше Україну ( 76-те). Вона на сьомому місці серед найбільш конкурентоспроможних країн світу, тоді як Україна ввійш­ла до двадцятки найбільш уражених СНІДом. У Канаді ­

27 млн. користувачів Інтернету, в Україні 14 млн. У тридцятці найкращих вишів світу за 2011-2012 рр., за даними Top-400 - The Times Higher Education World Univer­sity Rankings, - три канадські. Тоді як МДУ - наприкінці третьої сотні, українських же взагалі немає серед чотирьохсот ранжованих. Серед нобелівсь­ких лауреатів - 23 громадян Канади, більше, ніж на рахунку Росії-СРСР. Про Україну в цьому контексті згадувати не варто, занадто пізно вона вивільнилася з обій­мів метрополії. У найближчому майбутньому про цю премію й мріяти не доводиться. У канадському флоті - 12 фрегатів, а восени парламент виділив іще 35 млрд. доларів на будів­ництво нових кораблів. В Украї­ни - один сторожовик. Канада поставляє космічні маніпулятори для шаттлів і МКС, а Україна втратила свою частку в консорціумі «Морський старт». І так далі й таке інше.

Як бачимо, при меншому населенні Канада досягла незмірно більшого! Там тяжче працюють? Ненабагато. Але продуктивніше. І в них краще, розумніше, людяніше влаштоване суспільство - спасибі Британії. Отже, за інших рівних умов (а Україна далеко не бідна на ресурси й людський потенціал країна, не всім така благословенна земля дісталася), дуже багато чого залежить від стартової позиції колишніх колоній. І від керівників, зрозуміло. Чому в нас немає Гавелів? Чому біля керма то Мугабе, то Мобуту? Тому що ми зовсім недавно звільнилися, а за таких тривалих і тісних зв’язків із метрополією на рівень народу колонії та її лідерів неминуче впливає постійний відплив мізків у центр. І рівень самого центру.

Канадцям пощастило з Анг­лією (і з сусідом), до того ж у них метрополію відокремлював океан, у нас же під боком вічно буде Росія. Це наш хрест. Результат очевидний. Про що варто поговорити докладніше. Багатьом, особливо в Донбасі, все ще здається дивним, що індустріальна могутність не є символом і запорукою достатку. Що ж, пояснимо на прикладі. З 1913-го по

1940 р. (із них сім років пішли на війни та революції) українсь­ка промисловість зросла в сім разів - феноменальний ривок! Частка виробництва засобів виробництва досягла 62% (за царя становила всього лише 36%). Торжество комуністичних ідей? Так. Треба сказати Москві спасибі за це? Не впевнений.

Перед війною Україна давала половину загальносоюзного виробництва вугілля й сталі, дві третини залізної руди й чавуну. Якби вона була незалежною, посіла б друге місце в Європі з виплавки чавуну, третє з виробницт­ва сталі, четверте з видобутку вугілля. Добре? Ні. Рівень життя впав катастрофічно. Індуст­ріалі­зація вимагала колосальних жертв, але заводи працювали на війну, яку затівав Сталін. За планами першої п’ятирічки у важку промисловість України йшло 87,5% капвкладень, а в легку й харчову - всього 12,5%. Це означало індустріальний ГУЛАГ у масштабах країни.

«Гармати замість масла!» - скандували нацисти, готуючись до перерозподілу світу, але ми готувалися ретельніше. У нас навіть хліба не було. Розкуркулю­вання й Голодомор - це також данина надіндустріалізації. Краї­на голодувала, дефіцитом стало все, навіть товари першої необхідності. Народ ремствував, у відповідь Москва вдалася до нових репресій. Тисячі й тисячі робітників, інженерів і директорів стали «шкідниками» й табірним пилом. Украй дорого обійшовся Україні російський імперсько-соціальний експеримент!

А тепер погляньте на карту - ось його наслідки. Вона відображає рівень злочинності, але дуже нагадує карту тривалості життя (на Сході вона істотно нижча), поширення алкоголізму (із цим - навпаки) та російської мови. А також на карту областей, що голосували за Януковича, - і горезвісного ПіСУАР. Усе це (включаючи й «гаранта») - плата за індустріалізацію, сусідство з Росією та супутню цим факторам маргіналізацію. Метрополія залишила такий слід (спадщиною це назвати важко), що мало надій на світле майбутнє. НДР менше ніж півстоліття пресували, і то вона ще не оговталася, нас же душили 350 років! Душать і зараз. Росія завжди гальмуватиме Україну, зокрема й через ментально близький їй Схід країни. Що ми, власне кажучи, й спостерігаємо нині.

Звісно, це не означає, що треба негайно приступати до цивілізованого розлучення й поділу за прикладом Чехії і Словаччини. Я просто порівняв Канаду і Україну й спробував знайти причину успіхів однієї й невдач іншої. Але подумати варто. Розлу­чення було б шансом для Право­бережжя! Схід - важкий тягар для країни, він дуже дорого їй обходиться, і не тільки політично. Зрештою, метал дешевше купувати в Китаї, вугілля в Польщі, відпочивати комфортніше в Анталії, ніж у Криму, а головне, відкрився б шлях у майбутнє, на Захід. Канадський варіант.

Свого часу негативно поставилися до пропозиції Бориса Колеснікова на Сєверодо­нець­кому з’їзді депутатів: «Створити нову південно-східну українську державу в формі федеративної республіки». Їй-богу, леді з диліжанса - і всім стало б легше. До речі, така республіка, афілійована з Росією, була б найкращим покаранням як для південно-східних «політиків», так і для їхніх виборців. На жаль, наш Схід - не Словаччина, рефлекси в нього цілком російські й тепер, захопивши владу, цивілізованого розлучення він не дасть. Але й дозволяти йому верховодити в країні не можна! Це погано скінчиться.