МАЙСТЕР, ЯКОГО ПАМ’ЯТАЄМО...

Здається, лише вчора в переповненому вестибулі «Укркінохроніки» панувала щемлива атмосфера втрати — ми прощалися з Ізраїлем Цалевичем Гольдштейном, фронтовим кінооператором, режисером, заслуженим діячем мистецтв, народним артистом України, патріархом і легендою українського документального кіно. Понад шістдесят років прямував він через цей вестибуль, йдучи на роботу. І ось його немає з нами — нашого колеги, друга, Воїна.

Уже в перші дні Великої Вітчизняної війни молодий кінооператор Гольдштейн відбув «у відрядження для зйомки воєнних дій». Відчайдушно сміливий, він йшов із своєю кінокамерою поруч із солдатом. Зняті фронтовим оператором воєнні репортажі ввійшли в усесвітньо відомі фільми «Сталінград», довженківські «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні», у численні спецвипуски. Виживши у кривавій фронтовій колотнечі, повернувся капітан Гольдштейн на рідну студію і несамовито кинувся в роботу.

Так склалося, що всі світлі воєнні дати — дні Великої Перемоги, Радянської Армії, день розгрому фашистів під Сталінградом 2 квітня, а це день народження Гольдштейна (до речі, своє 25-річчя він відзначив 1943 року, знімаючи Сталінградську битву), ми завжди відзначали в редакції разом. І головним у цих застіллях, звісно ж, були спогади про війну. Оповідач Ізя, як ніжно називали ми його, був дивовижний: дотепний, іронічний і дуже щирий. Він учив нас відчувати та шанувати минуле, він наблизив до нас свою війну, вона стала нам зрозумілішою.

Коли я прийшла працювати на «Укркінохроніку», Ізраїлю Цалевичу було сорок два роки. Це була людина-вихор: емоційна, жадібна до роботи, мудра та енергійна, своєрідний каталізатор, який збурює творче життя студії. Ізраїль Цалевич підривав своїми фільмами затхле баговиння тотального замовчування проблем, показного добробуту, громадянської глухоти.

Місце Ізраїля Цалевича Гольдштейна в документальному кінематографі України визначається не лише кількістю його фільмів, а їх знято понад сто п’ятдесят, не лише його неординарною творчістю, а і його високим моральним авторитетом.

Віддаляючись у часі, війна наближалася до нього, нагадуючи про себе не лише душевним, а й фізичним болем: дедалі гостріше давала про себе знати важка контузія. Останніми роками Ізраїль Цалевич якось особливо ревно ставився до теми війни. Мені пощастило працювати з ним над фільмами до 50-річчя визволення України, до ювілею Перемоги. Я бачила, як гнітять його, справжнього фронтовика, помпезність переможних святкувань, що зростає з кожним роком, із яких витравили справжню душу, нестача турботи та уваги до ветеранів війни.

Гірко сьогодні усвідомлювати, що останніми роками непересічний талант Ізраїля Цалевича, його досвід не були затребувані нашою незалежною державою. І його гостропубліцистичний фільм «Прощавай, кіно!», відзначений на сьомому Міжнародному кінофестивалі в Марселі, так і не помітила в Україні влада, якій він був адресований.

Сьогодні ми хочемо сказати Ізі, що він завжди житиме в нашій пам’яті. Ми рівнятимемося на нього й у сміливості вчинків, і у відданому служінні справі, і у вірності професіональній честі.

Вічна Вам пам’ять, дорогий наш Ізраїлю Цалевичу!