Масова свідомість: коливання та поступ

Перш ніж розробляти моделі розвитку країни, політикам та аналітикам варто було би звернутися до царини знань про масову свідомість і суспільні настрої. Недооцінювати психологію народу вже не випадає: згадаймо, як збурив громадську думку «україножерський» закон про мови Ківалова-Колесніченка, хоча завжди вважалося, що мовне питання загрузло десь на споді світогляду толерантних українських громадян. Та досі цей світогляд розкриває свої таємниці виключно науковцям, хоча його аналіз міг би лягти в основу багатьох державницьких стратегій.

Масова свідомість українських громадян нині видається скоріше рухливою і навіть розхитаною, ніж стабільною. Результатами свого дослідження з нашими читачами поділився доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ Вадим Васютинський.

Сім циклів настроїв та переконань

З 1994 року ми застосовуємо модель політико-семантичного простору сучасного українського суспільства. В її основі лежать результати щорічних загальноукраїнських опитувань 2 тис. респондентів. І з року в рік на перше місце виходять два фактори. Перший - це реформаторські чи антиреформаторські настрої (їх визначають з допомогою таких запитань, як ставлення громадян до колгоспів, фермерства, приватної власності, продажу землі, безробіття - інакше кажучи, до соціалізму та капіталізму). Загалом цей фактор домінує. Але в передвиборні періоди виразнішим стає інший, який визначає проросійські або антиросійські настрої. Центральним тут є ставлення до мови, тому це питання дуже напружене, дражливе, особливо перед виборами. А оскільки в нас з 2004 року вибори проходять у режимі «нон-стоп», кожні два-три роки, то фактично ми весь час перебуваємо в стані напруження.

Головні показники цього фактора досить прості: «У незалежній Українській державі єдиною державною мовою може бути лише українська» і протилежне йому: «У Конституції слід надати статус державної двом мовам - українській та російській». Цікава річ: коли соціологи запитують, які проблеми турбують людей, і перелічують зо два десятки можливих, то проблеми мови посідають якесь там надцяте місце. А в нашій моделі ця проблема виявляється психологічно центральною, бо насправді це не проблема мови як така, а проблема ідентичності. Мова - це ніби поверхневий прояв нашої ідентичності, що визначає, ким ми є всередині і ким хочемо почуватися. Українці мають різні варіанти ідентичності: українську, російську, радянську, українсько-російську, регіональну (галицьку, донецьку, кримську тощо), професійну, вікову, статеву. У кожному з нас ці ідентичності представлені, але з різною питомою вагою: у когось на першому місці те, що він українець, у когось - що мешканець Криму, ще в когось - що він лікар, журналіст тощо. І ця ідентичність, без якої людина не може існувати, виявляється дуже важливою суб’єктивною складовою нашої свідомості, саморозуміння, самопізнання. І якраз ця ідентичність, що суб’єктивно дуже насичена, і міститься в цьому факторі. Тут «російськості» протистоїть традиційний український «щирий» патріотизм, до якого додається політична орієнтація на Захід - Європу, Америку, Польщу, але найвагомішим є віддзеркалення ставлень до «всього російського».

Модель унаочнює доволі плутаний рух масової свідомості від лівих до правих політичних настроїв упродовж 1994-2011 років. У ньому можна простежити сім циклів.

Перший мав місце у 1994-1997 роках. 1994 рік характеризувався істотно антиреформаторськими, соціалістичними (лівими і лівоцентристськими) та помірно проросійськими настроями. В 1995-1996 роках відбулося помітне зрушення вправо, а в 1997 році істотних змін не зафіксовано.

Другий цикл (1998-2000 роки) розпочався різким зсувом уліво в 1998 році, і в лівій частині політичного спектра суспільство перебувало впродовж двох наступних років.

Третій був коротким: 2001 року відбулося різке «поправіння» суспільства, вочевидь пов’язане з попереднім прем’єрством Віктора Ющенка, коли діяльність тодішнього виразно проукраїнського уряду давала реальні позитивні результати: через місяць після обрання прем’єра в державі знайшлися гроші на виплату пенсій і перестали вимикати електроенергію.

Четвертий цикл позначився незначним регресом уліво в 2002 році та браком відчутних змін у 2003-му.

Істотний злам настав 2004 року, знаменуючи початок п’ятого циклу - повернення до правої частини політичного спектра. Ще виразнішим виявилося поправіння суспільства в 2005 році, коли посилилися антиросійські настрої. Після Помаранчевої революції люди плекали надії на швидкий демократичний розвиток країни.

Проте невдала політика правої помаранчевої влади спричинила обернений ефект: істотне зміщення суспільства вліво, до антиреформаторських та проросійських настроїв, упродовж 2006-2009 років. Це - шостий цикл. Масові настрої фактично повернулися на рівень 1994 року. Тоді влада позиціонувала себе як проукраїнська, як реформаторська, а результатом був відкіт масової свідомості на ліві позиції, ближче до соціалістичної ідеології.

Утім, дії теперішньої влади виявилися не набагато ефективнішими, через що в масовій свідомості актуалізувалися протилежні тенденції: у 2010-
2011 році (сьомий цикл) суспільство перемістилося на виразно праві позиції. На кінець 2010 року, коли в країні діяла вже нова влада, новий президент, масові настрої стають менш антиреформаторськими і сильно послаблюються проросійські настрої. А наприкінці 2011 року - несподівано і майже неможливо - настрої стають дуже реформаторськими і дуже антиросійськими. Виходить, що ми маємо владу помірно антиреформаторську і вельми проросійську, а результатами її діяльності виявляється посилення протилежних настроїв.

Відносно стабільними залишаються співвідношення між позиціями представників різних соціально-демографічних груп. До правого полюса виразніше тяжіють жителі західних областей і Києва, етнічні українці, молодь, студенти і підприємці. На лівому полюсі більшою мірою зосереджено позиції мешканців південно-східних регіонів, етнічних росіян, представників старшого покоління, пенсіонерів і робітників. Найближчими до центру виявилися погляди жителів центральних областей, осіб середнього віку, працівників сільського господарства і сфери обслуговування, домогосподарок.

Логічно розташовуються в моделі позиції груп респондентів, котрі визначилися за ознакою рівня доходу: бідніші - на лівому полюсі, багатші - на правому. Вищий рівень матеріального забезпечення, як правило, спонукає особу до більш реформаторських та менш проросійських позицій. Але найбагатші в нас є менш проукраїнськими порівняно з не настільки заможними громадянами.

Натомість малозабезпеченим громадянам сильніше притаманні антиреформаторські та проросійські настрої. Проте серед бідних верств населення мовну проблему відносно частіше використовують для протестної поляризації: на Заході бідні активніше підтримують українську мову, а на Сході - російську.

Ми радше праві, ніж ліві

Прикметним є діапазон змін. Політична свідомість розхитана - якщо тут раніше були просто зрушення, то тепер спостерігаємо «стрибки». Масова свідомість, яка шалено коливається, - це дуже поганий і тривожний стан. Наявні сьогодні настрої мені загалом імпонують, але як психолога не тішать, бо розумію, що це означає якусь дуже непевну позицію, коли суспільство опинилося в стані дезорієнтації. Цікаво, що виразно антиросійські і навіть виразно реформаторські настрої не втілюються цілковито в результатах голосування: на виборах праві і правоцентристські партії не здобули явної перемоги, хоча настрої людей більше відповідають їхній ідеології (що почасти пояснює успіх «Свободи»). Частково цю ідеологічну нішу завоювала «Батьківщина», частково - «Удар», але реально такої сили, як «українська правиця», в нас немає. Немає сильної партії національно-демократичного спрямування: партія «Собор» цілком слушно знялася з виборів, а «Наша Україна» бездарно програла.

Сьогодні реальні масові настрої більше праві, ніж ліві. Якщо перевагу за результатами виборів дістає чинна влада, то це означає, що результати не відповідають станові масової свідомості. А відтак масові настрої не сприятимуть владі, якщо вона збережеться в тому самому форматі, що й дотепер. Але навряд чи влада діятиме принципово інакше і тому вона своїми антиреформаторськими та проросійськими діями спонукатиме суспільство рухатися в протилежному напрямі.

А втім, жодна дотеперішня влада не розуміла психологічного стану суспільства. Можновладці мають якісь свої уявлення про нього, намагаються втілити в життя власні моделі, не рахуючись із настроями й потребами суспільства. Так, я глибоко переконаний, що той самий Крим шляхом виваженої і психологічно тонкої політики за двадцять років можна було б зробити українським - не в мовному розумінні, а в політичному, і кримчани, які є найбільш реформаторськими з-поміж жителів усіх південно-східних регіонів і мають високий економічний потенціал, могли б голосувати за Україну, навіть гадки не маючи, що їм хочеться до Росії. Але наші можновладці нічого реального для цього не роблять.

Диференціює масові настрої і віковий чинник. Оскільки старшого покоління серед виборців у нас приблизно вдвічі більше, ніж молоді, то громадська думка щодо народних обранців тяжіла вліво, але поступово настрої змінилися: те ж таки село, в якому переважають літні люди, раніше голосувало за комуністів і колгоспи, згодом віддало свої голоси за Ющенка, а тепер у масі своїй симпатизує «Батьківщині», тобто вже відійшло від «лівих» поглядів.

Характерно, що етнічні росіяни, які мають вищий рівень освіти, ніж українці (а вища освіта в наших умовах спонукає до «правих» поглядів), є, проте, істотно лівішими: «вліво» їх тягне їхня «російськість», для них російське великою мірою означає радянське, і туга за «російськістю» поєднується з тугою за «радянськістю». У Росії вже капіталізм, а в них десь на несвідомому рівні ця тяга до російського виглядає як повернення назад і занурення в минуле. Цю їхню «лівизну» й перехопила Партія регіонів.

Певна «розхитаність» - це теперішня властивість масової свідомості, яка таким чином реагує на історичний стан суспільства. Зрештою, масова свідомість - явище самодостатнє, вона має право бути такою, якою є. Залежно від умов, у яких перебуває суспільство, масова свідомість є то більш спокійною, стійкою, зашкарублою й стереотипною, то починає розхитуватися і рухатися в якийсь бік. Скажімо, Майдан - це було дуже несподіване і дуже яскраве явище, якого ніхто не міг передбачити. Це теж був своєрідний стан свідомості половини нашого суспільства, яка перебувала в прекрасно-піднесеному стані, але неможливо, щоб такий стан зберігся назавжди. Навіть якби помаранчева влада була ефективною, то все одно мала б настати емоційна втома, розчарування, зневіра. А оскільки ця влада виявилася ще й не надто ефективною, то помаранчева частина України залишилася в стані глибокого розчарування. А після 2010 року і друга половина України пережила розчарування, тому на Південному Сході країни перемога Партії регіонів на виборах була переконливою, але не такою тріумфальною, як могла би бути.

«Бо то не просто мова, звуки…»

Я не бачу явних ознак того, що країна розколеться. Питання ідентичності, мови, культури, орієнтації на Москву чи Європу - це очевидні проблеми, розв’язання яких треба було покласти в основу об’єднання суспільства. Тому новий закон про мови дуже потрібен, але не такий, який провели Ківалов і Колесніченко, - він просто дерегулює ситуацію. І не такий, який «у верхах» готують знову. Формально затвердити українську мову державною, а далі вчиняти, як заманеться, - це не демократія. Хоча б тому, що в нас російськомовні сфери суспільства освіченіші, заможніші, проживають у містах - тобто, у підсумку, вони ухвалюють рішення. А україномовні сфери традиційно більш сільські, менш освічені, бідніші, і вони не ухвалюють рішень, а виконують ті, що ухвалено за них. Жителі Західної України більш свідомі й самостійні, але вони в меншості. Фактично цей закон дерегулює мовні питання і віддає українську мову на поталу «русскоязычным гражданам», і я дуже сумніваюся, що вони про неї дбатимуть. Звичайно, вони залишать якийсь етнографічний фрагмент для «всенародних свят», залишать і суто політичний (на міжнародному рівні Україна позиціонуватиметься як україномовна держава), та й у школі вивчатимуть українську мову. Але реально в публічній сфері, у сфері вищої та середньої освіти дедалі більше домінуватиме російська мова - що вже, власне кажучи, було за радянських часів. Русифікація триватиме. І при цьому говоритимуть: «Мы любим украинский язык. Он будет изучаться в школах». Питання: а навіщо? Навіщо в Криму, на Донбасі, в Одесі вивчати українську мову, цей «ненужный язык» у школах, якщо далі всюди переважатиме російська мова, по телебаченню лунатиме російська мова, на роботі всі спілкуватимуться російською? Отож теперішні можновладці створюють законодавче підґрунтя для того, щоб продовжити і навіть посилити процес русифікації, який і без того триває.

Тут проблема двоїста. Українська мова в нашому суспільстві нібито має затверджений формальний статус переваги над російською, натомість російська мова має сильніші соціальні позиції. І держава повинна насамперед захищати слабкішу мову - українську.

Нині багато говорять про права російськомовних громадян - але чому не ведуть мови про права україномовних? Вважається, що коли україномовний громадянин читає книжку або переглядає фільм російською мовою - це нормально. А якщо російськомовний громадянин змушений читати частину книжок і переглядати фільми українською мовою, то це вже порушує його права. Часто кажуть, нехай буде 50 на 50. Та нехай! Бо якщо встановити між мовами реальну симетрію, то вона виявиться на користь української мови, оскільки симетрії зараз немає якраз на шкоду українській.

І ще дуже важливий мовний аспект - становище кримськотатарської мови. Я вважаю, що скрізь у Криму публічна інформація має подаватися трьома мовами. Теперішній закон про мови нібито проголосив для всіх національних меншин право вимагати своєї мови, але це стосується переважно російськомовних груп населення. Цікаво буде подивитися, як Крим будуть «татаризувати», як повсюдно з’являться вивіски кримськотатарською мовою…

Коли ми ведемо мову про становище в країні польської, угорської, румунської мов - тут загроз трохи менше, тому що ці громади завжди можуть отримати інформацію, літературу, фільми із сусідніх держав, про це, зрештою, дбають і посольства цих країн в Україні. А зберегти культуру кримських татар - це історичний, юридичний, моральний обов’язок Української держави. Але його ніколи не виконувала ні помаранчева влада, ні біло-синя.