«МАШИНА ЧАСУ»: ВИЗВОЛЕННЯ МОЖЛИВЕ

Письменник, колишній дисидент, борець за права людини і громадянські свободи й донедавна президент Чеської Республіки Вацлав Гавел уже кілька років висловлює свою солідарність і надає підтримку кубинському народові в боротьбі проти комуністичного тоталітарного режиму Фіделя Кастро. Він також багато спілкувався з кубинськими борцями за свободу, у тому числі з визначним кубинським інтелектуалом та дисидентом Освальдом Пайя Сардінасом. Вацлав Гавел двічі пропонував його кандидатуру на Нобелівську премію миру. Наприкінці своєї діяльності на посаді президента мав із ним дружню розмову і в Празькому Граді, резиденції чеських президентів.

18 вересня 2003 року Вацлав Гавел спільно з колишніми президентами Польщі та Угорщини — Лехом Валенсою й Арпадом Гонезом — оприлюднив у кількох, десятках світових періодичних видань статтю під назвою «Cuba Libre».

Ця стаття настільки надихнула Освальда Пайя Сардінаса, що в листопаді того ж самого року він надіслав Гавелові листа, в якому описав ситуацію на Кубі, розмірковуючи над тим, що слід робити в цій ситуації, і висловив своє бачення кубинського майбутнього.

Вацлаву Гавелові близький і проект «Варела», розпочатий Освальдом Пайя Сардінасом на Кубі. Йдеться про петицію кубинських громадян, що закликає кубинську владу дотримуватись кубинської конституції, яка, серед іншого, уможливлює і референдум. Петиція вимагає проведення референдуму з важливих питань кубинського сьогодення й майбутнього (між іншим, під петицією вже зібрано понад 25 тисяч підписів кубинських громадян).

Співпраця Вацлава Гавела з кубинськими борцями за свободу закономірна. Згадаймо — він був співзасновником і однією з чільних постатей чехословацької Хартії-77. Ця група громадян 1977 року вимагала подібного від чехословацького уряду, а саме — щоб він виконував свої зобов’язання, які випливають із Заключного акту Гельсінської конференції про безпеку і співробітництво в Європі.

«Дзеркало тижня» сьогодні також публікує переклад відповіді Гавела на згаданий лист Освальда Пайя Сардінаса. У листі від 17 листопада 2003 року, в день річниці початку чехословацької «оксамитової революції», Вацлав Гавел висвітлює деякі моменти боротьби проти тоталітарного комуністичного режиму в Чехословаччині, сподіваючись, що чеський досвід може бути корисним для кубинських борців за свободу і права людини й громадянина.

Ця відповідь одночасно виходить у низці світових періодичних видань. Можливо, таким чином розпочнеться обмін досвідом і поглядами, корисними не тільки для Куби.

Християнський рух «Визволення»

Гавана, 31 жовтня 2003 р.

Пану Вацлаву Гавелу,

колишньому Президенту Чеської Республіки

Шановний друже!

З великим емоційним піднесенням пригадую ті кілька днів, які я провів у Празі під час подорожі з метою отримання премії імені Сахарова. Пам’ятаю нашу зустріч та розмову виключно про Кубу. У ті дні, як мені казали, Ви були вкрай стурбовані, оскільки процес виборів нового чеського президента затягнувся. Серед багатьох контрастів ще одним, як на мене, був такий: президент, стурбований неможливістю залишити посаду, оскільки ті, хто має вибирати, не дійшли згоди щодо призначення його наступника. Тим часом у моїй вітчизні, як і в усіх країнах, де панував комунізм, такі посади за визначенням пожиттєві, і «соціалістична демократія» завжди гарантує одностайну перевибірність. Як Ви бачите, реальна демократія має «ускладнення» — скажімо, вільні вибори та наявність кількох кандидатів, — що їх реальний соціалізм долає. На Кубі таких проблем немає. Виборчим законом передбачений один кандидат на кожне депутатське місце, який, крім того, висувається відповідними комісіями, утвореними «масовими організаціями». Однак найбільше привертає увагу те, що у виборця є нагода проголосувати лише позитивно, бо якщо — ні, то такий голос сили не матиме. Врешті-решт ці позитивні голоси підраховуються, і знайте, що завжди обраними виявляються всі єдині кандидати, які потім завжди обирають одну й ту саму особу президентом Державної Ради. Гадаю, що в Північній Кореї, як і в колишній Албанії, схожа система, набагато менш ускладнена, ніж та, яку вибрали чехи та словаки після листопада 1989 року.

Я також не забуваю чеських друзів, які мене прийняли, ні кардинала Віка, ні єпископа Малого. Обидва в епоху комунізму зазнали дискримінації, оскільки не симпатизували режиму. Згодом єпископ Малий, який був Вашим прибічником із часів тієї блискучої «Хартії-77», прибув із візитом до Куби. Прибув із тим, щоб підтримати родини «В’язнів кубинської весни», які перебувають у в’язниці з березня нинішнього року. Тут він знову пережив часи своєї релігійної діяльності, коли його відсторонили за солідарність із переслідуваними.

Під час нетривалого перебування у Празі я казав моїм тамтешнім друзям, що цей досвід схожий на подорож у машині часу. Саме так було для мене, адже я жив у середовищі культури страху, яке комуністичний режим створює в усьому суспільстві, доки не зустрів таких народів, як чеський, словацький, які вистраждали цей досвід, і нині вони вільні. Це ніби потрапити в майбутнє й отримати підтвердження, що визволення можливе. Цим хочу сказати не те, що ми маємо копіювати чеську модель перехідного етапу, а лише що її віра та визначення нас надихають.

Для єпископа Малого, мій друже, подорож у машині часу відбувалася в зворотному напрямку, у минуле — від свободи до світу тоталітаризму, рабства. Але він прибув не як турист і не прагнув почуватися зверхньо там, де на своїй землі кубинці дискриміновані й принижені, а іноземці — привілейовані. Він приїхав не з метою розважатися, наголошуючи на вадах народу, який живе під гнітом режиму безправ’я.

Ми завжди вважали, що визволення народів Європи, які були під владою комунізму, зокрема й російського, приведе до руху солідарності з Кубою та розуміння наших реалій. Але, здається, багато хто втратив пам’ять або швидко поринув у ринкову свободу і не мав або не має часу для свого брата по лиху, кубинського народу. Тому я так ціную тих чехів, словаків, угорців, поляків тощо, які мають добру пам’ять та благородне серце і які багато років тому солідаризувалися з нами. Ніхто не може знати й інтерпретувати наших реалій так, як ви, оскільки самі пережили їх. Це допоможе Європі і світові зрозуміти кубинські реалії. Я дуже вдячний за лист, який розповсюдили 19 вересня Ви, а також колишній польський президент Лех Валенса та колишній угорський президент Арпад Гонз, вимагаючи визволення наших братів — «В’язнів кубинської весни» та підтримуючи громадянську кампанію Проекту Варела. Вважаю позитивною Вашу ініціативу щодо заснування «Демократичного кубинського Фонду», оскільки це буде вкрай потрібна допомога кубинському народові на перехідному етапі. Однак до цього етапу ми прийдемо через мирний громадянський рух, який уже розпочався. Цей рух налічує тисячі кубинців, котрі борються в умовах дискримінації, переслідувань, санкцій щодо їхніх родин, бідності та відсутності можливостей для мирної праці. Цей рух потребує допомоги вже зараз, але з багатьох причин, у тому числі через тиск та безславну пропаганду режиму, ініціативи щодо допомоги громадянському кубинському руху нечасті та обмежені. Хоча за будь-яких обставин ми боротимемося завдяки головним ресурсам: вірі, любові до народу, рішучості досягти визволення.

Перейдемо до теми перехідного періоду. Насамперед, у латиноамериканському контексті цей термін може бути інтерпретований як шлях у напрямі до моделей, що ніяким чином не прислужилися деяким народам, а лише підвищили рівень бідності, корупції, а також змусили багатьох сумніватися в існуванні демократії, у кожному разі робили її лише формальною. Не це є нашою метою. З іншого боку, офіційна пропаганда та її система постійної дезінформації після падіння міфу про нездоланність радянської імперії змушена була пристосуватись, і не без певної ефективності, до необхідності залякувати кубинський народ. Вона залякує його картинами хаосу та бідності, які начебто спричинені перехідним періодом в усій посткомуністичній Європі (уточнюю, оскільки Європи комуністичної ніколи не було, отож немає і комуністичної Куби). Вважаю, що в цю пастку потрапив багато хто.

Сам собі роз’яснюю: комунізм — режим особливий, це не теорія, а життя протягом декад, представлене народженням, існуванням та смертю цього режиму. Завершуючись, він залишає більшість невлаштованими, без власності, грошей, ресурсів, профспілок, партій та організацій, які б їх захищали. Залишає перекручену антиправову юридичну систему, ліквідовує культуру праці, утверджує корупцію, врешті-решт, перетворює економіку на гібридну систему колективізованого табору та дикого капіталізму — «дикий комунізм». Наводити приклади можна дуже довго. Тим часом у кожній із країн посткомуністичної Європи він також залишив обмежену групу великих капіталістів, які ще вчора були великими керівниками або особами зі значними владними повноваженнями. Таким чином, це — нові багатії, які до того були єдиними багатіями, оскільки при комунізмі все єдине. Єдина партія, єдина доктрина, єдина думка, єдина профспілка, єдині керівники, і надалі вони перетворюються в єдиних багатіїв. На Кубі, кажучи народові — «соціалізм або смерть», вони також уже єдині капіталісти, майбутні великі підприємці. Частиною теми могло б бути обговорення наслідків культурного та гуманітарного геноциду радянської імперії, яка зруйнувала цілі суспільства, котрі, у свою чергу, розплачуються сьогодні великим болем та навіть кров’ю народів і країн. Однак про це говорять мало або взагалі намагаються не говорити; диктатура обману й досі наявна, вона має велику інерцію.

Пастка в тому, що всі негаразди подаються як наслідки недотримання засад комунізму, як зло, властиве новонароджуваним демократіям. Це неначе говорити рабу: «Поглянь на наслідки твого звільнення. Буде краще, якщо ти залишишся таким, як є».

Перш за все, моє бачення перехідного періоду в посткомуністичній Європі дуже далеке від того образу, який малює офіційна пропаганда режиму. До того ж, гадаю, на завершальному етапі комунізму є загроза, що дехто погодиться звернутись до натовпу давніх рабів: «Прийшла ринкова економіка, ти також можеш бути підприємцем».

Таке можна розцінити як іронію, оскільки переважно кубинці (для здійснення «посадки» на Кубі) не мають ні грошей, ні власності, ні ресурсів, ні навичок — нічого, у нас немає нічого. Новими підприємцями могли б стати найзаможніші на цей час. Лише ті, хто зараз має і може мати; отож, уже під гаслом «ринкової економіки», запрацює нова форма пригноблення, де люмпенізована на цей час більшість такою ж і залишатиметься. Цим я хочу сказати, що зміни на Кубі не будуть продовженням бід більшості, оскільки будувати нове суспільство на засадах цих бід неможливо. А при тоталітаризмі біда більшості — загальна. Тому, хоча ми не відкидаємо концепцію перехідного періоду, пам’ятаємо, що кубинський процес, який ми започаткували, є процесом визвольним. У цьому ми радикальні. Радикально-миролюбні, оскільки не сприймаємо насилля як засобу змін, тому що нас не задовольняє ненависть, а лише любов до всіх наших кубинських братів. Цей завершальний етап кубинської історії був вкрай ускладненим, висловлюючись звичайною мовою, а іншим наслідком цього режиму було б продовження взаємного протистояння кубинців через те, що відбувалося раніше. Так і жили б у середовищі ненависті та несправедливості, засіяному тоталітаризмом. Прощення та примирення важливі в цьому процесі визволення, оскільки слід розуміти, що мирний шлях для нас не засіб, а мета. Подолати насилля, ненависть та образу назавжди. Категорично вважаємо це можливим, оскільки такою думкою живе більшість кубинців. Ті, хто входить до владних структур, усе ще перебувають у полоні системи, яка, хоч і надає їм привілеї, але не поважає їхніх прав.

Продовжую думати про Чехію. Ви спромоглися досягти змін, визволення, ви це зробили і робите на свій лад, що дуже важливо.

На Кубі ми це також зробимо, вже робимо у середовищі кубинців, усі разом — ті, хто живе в країні, а також ті, хто живе за межами нашої землі, але є невід’ємною частиною нашого народу.

Проект Варела вже зараз є громадянським рухом за мирні перетворення. Він реалізується завдяки мужності тих, хто робить кроки на шляху власного звільнення і перемагає страх, а з іншого боку — це крок на шляху солідарності з власним народом, бо учасники руху вимагають прав для всіх. У цьому полягають засади змін, яких ми прагнемо, а саме — в участі громадян як вільних осіб у політичному, економічному та культурному житті країни. Це — перший крок, який передбачає проект Варела. Але не єдиний, оскільки ми маємо підготувати для Куби перехідний період і вже працюємо над цим. Це буде перехід до демократії, соціальної справедливості, розвитку та миру. Тому, понад усілякі моделі, пануватиме людина, родина та громада.

Бідність та відмінності на Кубі — наслідки безправ’я. Таким чином, цей перехідний процес вдихне нове життя у творчий та трудовий потенціал кубинців. Економічна свобода передбачає право мати підприємства, ділові зв‘язки, вільно укладати контракти. Однак, як я намагався роз’яснити, цим правом неможливо скористатися, якщо немає процесу демократизації економіки, який передбачає створення умов та можливостей для всіх. На цьому етапі, далекому від приватизації основних засобів охорони здоров’я, освіти та інших, маємо намір зробити їх ефективнішими. Щоб громадяни отримували ці послуги безплатно, як право, а не як подачку з боку тих, хто керує і за отримання таких послуг вимагає політичного підкорення. Адже не виголошується, що надання цих послуг підтримується працею та зусиллями самих громадян.

Вважаю, на Кубі є одностайність у тому, що перехідний період має відчинити двері кубинцям, наразі відлученим від економічної свободи, і водночас підтримувати, розширювати і робити справді ефективнішими безплатні соціальні послуги. Це виклик для нашого суспільства, але ми впевнені, що вільні кубинці, як чоловіки, так і жінки, перетворять на реалії перехідний період та майбутнє, у якому будуть демократія, соціальна справедливість і буде реалізовано всі права.

Кубинці ніколи не обирали цей режим безправ’я. «В’язні кубинської весни» відбувають вироки терміном до 26 років за те, що мирно захищали права всіх кубинців. Більшість їх — члени комітетів громадян Проекту Варела. Решта — незалежні журналісти та лідери громадських об’єднань. Їх ув’язнено в камерах 1,6 м завширшки та 3 м завдовжки, нерідко заповнених комахами та пацюками, із заблокованими дверима, де норми харчування відповідають тим, що діють у концентраційних таборах, з можливістю відвідування один раз на три місяці, з частими приниженнями. Однак цей режим на знищення не зламав їхньої віри, і з в’язниць вони надихають нас своїми живими словами. Сподіваємося, що голоси на їх визволення зазвучать в усьому світі. Ці «В’язні кубинської весни» є свідченням «влади безвладних».

Я знаю, що Ви дуже добре розумієте момент загрози та надії, який ми, кубинці, переживаємо. Зараз кубинський народ потребує солідарності з громадянською кампанією за мирні зміни, які конкретизовано у Проекті Варела, що продовжує поширюватися в умовах репресій, уже безсилих його зупинити.

Дорогий друже Вацлав, я хочу, щоб Ви передали наші почуття солідарності чеському народові, а також нашу подяку всім друзям, які підтримують своїми голосами та працею нашу мирну боротьбу.

Дякую за підтримку, яку Ви надали мені з огляду на пропозицію щодо Нобелівської премії; багато кубинців сприйняли це як підтримку справи свободи та миру на Кубі.

Прийміть мої братерські обійми.

Освальдо Хосе Пайа Сардіньяс

Прага, 17 листопада 2003

Шановний друже,

мене дуже потішив Ваш лист, у якому знаходжу добре знайомі мені спостереження.

І я цими днями проходжу через «машину часу», про яку Ви згадуєте у своєму листі. Однак маю ту безперечну перевагу, що сьогодні це відбувається лише в моїй пам’яті та думках. Ваш лист надійшов напередодні річниці 17 листопада — дня, коли чехи й словаки, окрім іншого, відзначають початок повалення комуністичного тоталітаризму. Для мене це завжди привід глибоко замислитися над враженнями тих днів, над тим, що вдалося зробити, а чого — ні.

Нещодавно одна чеська журналістка запитала, чому мене так цікавить саме Куба, а не, скажімо, Північна Корея. Я відповів, що з Кубою відчуваю глибший зв’язок: я мав можливість зустрітись і говорити з Вами та іншими активістами опозиції, мої переконання добре відомі на Кубі, оскільки більшість моїх робіт була перекладена іспанською мовою, і я знаю, що вони ввозяться або виходять самвидавом. Однак головна причина мого зацікавлення Кубою полягає в тому, що із сучасних тоталітарних режимів кубинський, мабуть, найбільше скидається на мій досвід. Тут простежується найбільша паралель, стадія розкладу також схожа на нашу в ті часи.

Я й мої друзі з дисидентського оточення маємо багатий досвід, який — якщо на те буде воля Божа — зможемо Вам запропонувати, а де в чому й порадити, аби принаймні частини наших помилок Ви уникнули. Попри те, що шлях кубинців до свободи є і ще буде самобутнім, визначеним надзвичайними умовами, деякі кроки й моделі поведінки з наполегливою регулярністю повторюються при змінах режимів скрізь у світі. У зв’язку з цим дозволю собі висловити кілька зауважень і при тому поділити час на: сучасну тоталітарну еру, що закінчується, період передачі влади і, нарешті, створення демократичного суспільства. Кожен із цих етапів потребує особливої уваги, і хоча їх характеризуватимуть спільні моральні основи, практичні кроки на кожному з етапів різнитимуться.

Дозвольте мені у сьогоднішньому листі приділити увагу першому з етапів, а саме — завершенню тоталітарної ери комуністичного режиму.

Кінець тоталітарності в колишній Чехословаччині характеризувався надзвичайною нервозністю режиму. Ті, хто ще донедавна думав, що на своїх посадах утримаються вічно, почали втрачати землю під ногами. Дехто з них відчув, що треба подбати про політичне виживання або принаймні — про самозабезпечення на випадок суспільних змін. Жменьку дисидентів, над якими ще донедавна глузували, почали сприймати серйозно в ту мить, коли симпатії дедалі більшої кількості громадян опинилися на їхньому боці. І тоталітарний режим, переставши вдавати, що йдеться лише про окремих осіб, доведених іноземними розвідками до фанатизму, впродовж останніх двох років перед падінням змушений був під час щорічних демонстрацій використовувати грубу силу. Так, уперше за двадцять років громадяни Чехословаччини побачили на вулицях поліцейські бронеавтомобілі та озброєні до зубів групи швидкого реагування.

Тієї хвилини кожен усвідомив щоденну тоталітарну реальність. Завдяки медіальній пропаганді певний час ще вдавалося тримати все в таємниці: перші демонстрації відбувались передусім у столиці. Однак настрій громадян ставав дедалі радикальнішим, їхня самосвідомість зростала. Режим реагував на це різноманітними заборонами, чим, у свою чергу, викликав подальші й сміливіші кроки моїх співвітчизників. Пригадую, наприклад, яким важливим було рішення багатьох митців, зокрема й представників усесвітньо відомої Чеської філармонії, відмовитися виступати у вітчизняних засобах масової інформації, якщо не будуть запрошені також люди з іншими політичними поглядами. За кілька місяців до падіння режиму (чого ми тоді ще, звісно, не передчували) ми написали петицію «Кілька речень», у якій закликали найвищих політичних функціонерів розпочати діалог з опозицією і яку вже не вагаючись підписали десятки тисяч людей. Пригадую також, яку важливу роль зіграв редактор «Голосу Америки» і мій приятель, щодня називаючи в передачах для Чехословаччини дедалі нові імена відомих у суспільстві особистостей, котрі підписали цей заклик. Із жменькою дисидентів режим легко впорався у в’язницях, але вочевидь був ошелешений новою кількістю противників, що наважувалися публічно виступати проти нього. До інших поглядів, які доти висловлювалися у приватному середовищі, режим ставився толерантно, але відкрито жодну опозицію не терпів. Однак у новій ситуації дедалі більше співвітчизників наважувалися вийти з анонімності. Режим, хоч уже із зусиллям, все ще звично реагував заборонами та ув’язненнями противників. Самосвідомість громадян зростала, і досі приховувана конфронтація стала повсюдною. До цього долучилася ще й конфронтація поколінь — діти повстали проти спорожнілого світу фраз своїх батьків.

Поведінка тоталітарних режимів описана достатньо, я й сам намагався це робити. Нагадую ці відомі факти тільки тому, що кубинську сучасність в усіх її проявах, хоча й специфічних, зараховую саме до цього періоду. Проект «Варела», втіленням якого Ви є, інспірований нашою «Хартією-77». Хоча спочатку йшлося лише про жменьку противників, за останній час він зміцнів. Із радістю сприйняв я звістку, що кілька тижнів тому Ви передали ще чотирнадцять тисяч підписів, які закликають режим до втілення конституційних громадянських прав. Це дуже достойний результат Вашої діяльності. Тоталітарний режим, як відомо, характеризується абсолютною зневагою до будь-яких законів, тому наполегливе дотримання норм, до того ж ним самим схвалених, може призвести до його непричетності.

Що в такій ситуації можна робити?

На мій погляд і як свідчить мій досвід, у цей період дуже багато важить закордонна солідарність. Цю солідарність мали б виявити усі вільно організовані держави й кожна окрема особа. Демократичні країни мали б обумовлювати свої контакти із правлячою номенклатурою звільненням в’язнів сумління і покращанням умов для вільної загально-громадської дискусії. Партнерами демократичних країн мали б стати всі люди демократичних переконань, незалежно від того, чи виконують вони політичні функції. У зв’язку з цим багато очікую від заснування міжнародного комітету на підтримку демократії на Кубі, засідання якого, наскільки мені відомо, вже готується. Крім того, звичайно, мала б існувати і солідарність економічна. Тому нещодавно я запропонував створити «кубинський фонд», який надавав би допомогу родинам постраждалих від репресій і підтримував би подальші дії демократичної опозиції. Рішуче переконаний, що передусім Європейський Союз здійснить спільні кроки, спрямовані на практичну підтримку кубинських демократів. Сподіваюся, не треба переконувати Вас, що сам я зроблю все, від мене залежне, аби в такий спосіб сплатити борг, який відчуваю перед тими демократами, котрі впродовж багатьох років допомагали мені й моїм друзям або різними способами висловлювали солідарність під час відвідин тодішньої Чехословаччини.

Хотів би привернути Вашу увагу до одного свого спостереження: хоч би якими Ви як дисиденти були людьми — заслуженими, мужніми і достойними, — дарма що провели в ув’язненні безліч років і написали розумні книги, з боку практичних політиків демократичного світу над вами може тяжіти підозра, що ви просто скиглії, вічні скаржники, помірковані блазні, котрі постійно присікуються і чіпляються до всього. Така підозра пізніше може вилитися в думку: їх можна підтримати символічно, але, з погляду реальної політики, покладатися на них не варто, бо вони — не наші справжні партнери. Однак правдою є повна протилежність. Політиків демократичних країн слід переконувати в цьому, і я сам роблю це вже багато років.

Дозвольте мені висловити ще кілька зауважень. Прошу Вас сприйняти їх як важко здобутий досвід; Ви й Ваші друзі напевно знатимете, як ним скористатись і чи підходить цей досвід для кубинської дійсності.

Як Ви знаєте, оксамитова революція в Чехословаччині захопила нас, дисидентів, абсолютно непідготовленими до того, щоб узяти владу з рук режиму, який розвалився протягом кількох тижнів. І якби я хотів особливо про щось попередити, то саме про це: кожен демократ і противник тоталітарного режиму мав би сьогодні поводитися так, наче влада передаватиметься вже завтра!

Ми самі були ошелешені тим, як швидко розвалилася виснажена комуністична система, і не були готові негайно взяти владу у свої руки. Таким чином, усі суттєві речі ми змушені були вирішувати під тиском обставин, протягом кількох днів і навіть годин. Але саме перші хвилини передачі влади були найважливішими. У той час доля країни вирішувалась на багато років наперед, і те, чого ми не встигли зробити на початку, згодом надолужувати нам було набагато складніше. Ми наражалися на те, що в нас немає підготовленого тіньового уряду, зіштовхувалися з тим, що не маємо гідних довіри здібних людей, яких можна було б негайно запропонувати громадськості для надійної заміни старого нефункціонального парламенту. Виявилося, що ми не підготували заздалегідь основного законодавчого середовища для демократичних структур, які ще тільки народжуються, і неспроможні економічно забезпечити країну в найближчі місяці. При нехтуванні цими правилами завше на передній план виступають ті люди, про яких Ви згадуєте у своєму листі, для котрих будь-яка система — лише прикриття власних амбіцій, — тобто спритні чиновники, що мають економічну перевагу, здобуту на посадах, які вони обіймали доти. Не в останню чергу також слід визначити серед сучасних політиків тих, із ким можна буде — якщо складеться відповідна ситуація — вести переговори про передачу й прийняття влади.

Близькість Сполучених Штатів багатьма кубинцями, безперечно, сприймається як загроза. Засоби масової інформації режиму у цьому сенсі працюють дуже ретельно. Однак такої великої держави, якщо вона залишиться демократичною, не слід занадто боятися, боятися треба тоталітарності — як близької, так і віддаленої. Звісно, якась природна гравітація могутньої держави, якою є Сполучені Штати, завжди впливатиме на довколишні малі країни. Гадаю, що такі побоювання я як представник невеликої центральноєвропейської країни можу зрозуміти. Головне, щоб кубинці самі могли вирішувати своє майбутнє — з ким і за яких умов вони хочуть або не хочуть співпрацювати. Це має бути незманіпульованим рішенням самих кубинців, і жодна країна не має права Вам щось нав’язувати або в чомусь перешкоджати.

Сподіваюся, любий друже, що, попри всі труднощі, на такий шлях варто ставати. Я твердо переконаний: попри державну комуністичну пропаганду, більшість кубинців усвідомлює, що чотирнадцять років тому країни Центральної Європи вирушили у правильному напрямку, і брати з них приклад буде корисно.

Ваш

Вацлав Гавел