Мандат небесний-2

У цю передвиборну кампанію, крім того, що на нас обрушилася лавина порад, умовлянь, наставлянь, схвалень і несхвалень із боку деяких церков і окремих священнослужителів (що, напевно, цілком припустимо), було розіграно справжнісінький спектакль державно-церковного єднання. Деякі епізоди не можна було дивитися/читати/слухати без сліз. Сліз розчулення — ви ж подивіться, як благочинно виглядає під іконкою, зі свічечкою дружина в хустинці... Сліз розчарування — як це ми, люди, котрі становлять Церкву Христову, не можемо захистити її від такого безпардонного використання в політичних іграх сумнівної чистоти. І навіть страху — адже на прикладі цієї кампанії ми мали можливість переконатися в тому, наскільки ефемерні, зокрема, наші релігійні свободи. І, можливо, задуматися над тим, як легко можуть бути потоптані й усі інші.

Як і слід було очікувати, із усіх церковних звернень із приводу виборів найбільш розтиражованим виявилося найменш виразне. Найменш виразне як стилістично, так і змістовно. «Нічого видатного» — цей чиновницький принцип було покладено в основу Передвиборного звернення Всеукраїнської ради церков при Держкомрелігій України. Складено його в стилі колишніх звернень, які приймала ВРЦ у моменти загрози владі. Тут йдеться про «незаперечні результати демократичного розвитку України» (стилістику оригіналу збережено), «безперервне підвищення рівня довіри у взаєминах держави та церкви», мир, спокій, стабільність й інші чудові речі. Слова «мир і стабільність», які надзвичайним чином збігаються з передвиборними гаслами одного з кандидатів, звучать у кожному абзаці документа. Проте священнослужителів, які підписали документ, непокоїть нагнітання пристрастей навколо виборів президента України (автори чомусь вважають їх «невиправданими»). Чого ж бояться шановні члени ВРЦ? Того, що хтось може «вивести людей на вулицю задля досягнення своїх несправедливих цілей». Притому висловлюється повна впевненість, що ці спроби приречені. Не зовсім зрозуміло, якщо «спроби приречені», тобто загрози «миру та стабільності» немає, навіщо ж було город городити? Складне, напевно, завдання було поставлено перед авторами — з одного боку, не нагнітати пристрастей, а з іншого — умовити не піддаватися пристрастям. Тут мимоволі забалакаєшся. Найцікавіше ж те, що «вихід людей на вулицю» пов’язується винятково з «несправедливими» цілями. Тобто вихід на вулицю задля «праведних» цілей автори чомусь виключають і пов’язують лише з чиїмись амбіціями, а не з цілком зрозумілим бажанням громадян захистити свій вибір і свою свободу.

Свою точку зору на події в Україні висловили й ті, хто не підписався під цитованим вище документом — представники УГКЦ, УПЦ КП, РКЦ, Церкви християн віри євангельської, Української християнської євангельської церкви. Перед другим туром вони опублікували вже друге своє звернення з приводу виборів (перше було опубліковано на початку жовтня). Якщо в попередньому зверненні церковні діячі закликали громадян дослухатися голосу совісті і робити вибір, базуючись винятково на ньому, то другий документ адресований радше не пересічним громадянам, а тим, від кого залежить легітимність виборів. У документі зазначено, що виборцям і членам виборчкомів доводилося «долати тиск» і навіть «виявляти жертовність», висловлено осуд на адресу керівників навчальних закладів, які «зловживали своїм становищем, нав’язуючи студентам своє бачення вибору або караючи їх за прояв громадянської позиції». Автори документа застерігають від участі в різного роду фальсифікаціях, у тиску на громадян і інших незаконних діях, що є «гріхом перед Богом». У зверненні також міститься заклик до журналістів і власників ЗМІ «пам’ятати, що сам Христос називає Себе Істиною, а диявол зветься батьком неправди». На думку авторів документа, нинішні вибори визначають не просто нового президента, але сам шлях розвитку України на найближчі 10 років. І це, мабуть, можна вважати відповіддю авторам «Звернення від ВРЦ», котрі вважають підвищену увагу та чутливість суспільства до нинішніх виборів «невиправданими».

Отже, у тому чи іншому документі, з власного почину чи з примусу, до громадян України звернулися представники ледь не всіх більш-менш помітних релігійних організацій. Що ж провокує таку небувалу активність як кандидатів, які прагнуть «дружити» із церквами, так і самих церков, попри те, що українці не дуже дослухаються політичних закликів церкви? Найімовірніше — мізерний розрив у першому турі. Тут уже мова не йде про залучення на свій бік мільйонів — тут кожен голос може виявитися вирішальним, тому в боротьбу було кинуто всі резерви, навіть ті, на які особливої надії раніше не було.

Про те, що кандидати, які вийшли в другий тур, не робили великих ставок на церковну карту, свідчать украй розпливчасті формулювання «церковного питання» у їхніх передвиборних програмах. В обох йдеться про «підтримку міжконфесійної злагоди» без хоч би якої конкретизації — ні тобі «підтримки канонічного православ’я», ні «конфесійного розмаїття». Обидва кандидати на початку виборчої кампанії відвідали церкву й отримали причастя в одній і тій же конфесії — УПЦ. Не дивно, що саме ця конфесія стала головною дійовою особою церковно-політичного спектаклю. Ні, ніхто не боровся за її прихильність, як під час парламентських виборів. Тут крапки над «і» було розставлено відразу й чітко, причому світу у всій красі явилася не лише безпардонність української влади, а й слабкість найчисленнішої (а отже — найсильнішої) української церкви, котра стала не більш ніж тлом для кандидата-прем’єра.

Щоправда, тут його піарникам зрадив смак — куполів, свічок, церковних інтер’єрів, старців, священиків і патріархів, які наперебій благословляли, було так багато, що побаченому не хотілося вірити. Не кажучи вже про те, що від слогана «православний президент» можуть піти дрижаки у нормального віруючого, бо віруюча людина, як ніяка інша розуміє, що слова «президент» і «православний» знаходяться в різних, в ідеалі — діаметрально протилежних — значеннєвих полях. Втім, і наші церкви, і наша держава за останні 13 років «церковного відродження» зробили чимало, щоб ці значеннєві поля для нас злилися в щось невиразне церковно-ідеологічне, що може бути використано в належний момент. У такий, наприклад, як зараз. Що ж, відсутність релігійної свободи, зокрема свободи церкви від держави, продемонстрована в черговий раз у ході передвиборної кампанії — лише симптом відсутності свободи як такої.

У всьому цьому спектаклі найбільше було шкода намісника УПЦ митрополита Володимира. Піднісшись на небувалу висоту над політичними чварами на останніх парламентських виборах, він дуже вдарився при падінні під час нинішніх президентських. За всього старання пом’якшити відверто фарсові ситуації всебічної підтримки провладного кандидата з боку УПЦ і особисто її предстоятеля, колеги з церковних ЗМІ проявили чудеса спритності, але настільки опуклий образ затушувати було нелегко. Причому «підставилися» саме намісник УПЦ, решта дійових осіб пройшли немов би другим планом — афонські старці, патріарх Єрусалимський і всієї Палестини, навіть патріарх Московський і всія Русі — чому б усім цим гідним священнослужителям не благословити когось, наприклад, українського прем’єр-міністра «на мудре управління країною»?

Так, їм не потрібно відпрацьовувати в поті чола свого «найвище заступництво», як предстоятелю УПЦ. «Ми в Україні, звісно, не мученики, але...», — промовив митрополит Володимир на зустрічі архієреїв РПЦ із російським президентом В.Путіним, який у відповідь пообіцяв на власному дні народження переговорити про проблеми УПЦ із Президентом Кучмою і прем’єром Януковичем. І можете навіть не сумніватися — переговорив. От і доводиться тепер шановній людині, предстоятелю найчисленнішої конфесії в Україні фактично агітувати за Януковича аудиторію телеканала «Інтер», підкріпляючи свої сентенції про «дійсно віруючу православну людину, гідну стати на чолі нашої держави», розлогими цитатами з Іоанна Златоуста. Розповідати про всі благословення, отримані В.Януковичем, про його величезний внесок у відновлення Святогорського монастиря і надання йому статусу лаври (цікаво, як може світська особа впливати на надання подібного статусу?). При цьому про підтримку В.Ющенка, надану Українській ПЦ під час перебування головою НБУ, Блаженнійший чомусь не згадав. Ні про кошти, виділені на відновлення Києво-Печерської та Почаївської лавр, ні про передану Грецькому приходу УПЦ церковну споруду, котра перебуває на балансі НБУ, і яку, до речі, забрали у віруючих після відставки В.Ющенка з поста прем’єр-міністра. А щоб ніхто не засумнівався, митрополит Володимир повідомив, що благословення на участь у виборах він дав лише В.Януковичу і більше нікому. Просто як у дитячій приказці про сороку-ворону, яка кашку варила і діток кормила, але не всіх.

Втім, «виключне благословення» сам предстоятель і ЗМІ УПЦ стали педалювати після зустрічі з В.Ющенком. Річ у тім, що, провівши годинну розмову з цим кандидатом «в атмосфері порозуміння», намісник благословив і його. Ні-ні, це зовсім не те, про що ви подумали — відповідно до інформації сайта «Православна Україна», митрополит Володимир провів із В.Ющенком «неофіційну зустріч» і благословив його, «як усіх». Що означає «неофіційна зустріч» — історія мовчить. Запитання про те, чи буває «як усіх» і «не як усіх» і чим одне різниться від іншого, недоречні. Певне, для різних людей у церкви заготовлені різні благословення. І не треба про «фарисея та митаря».

За інформацією «Української правди», із цим благословенням у митрополита Володимира погано вийшло, бо незабаром після від’їзду Ющенка приїхали представники вищої української влади і популярно пояснили предстоятелю, що на його місце вже людинку пригледіли — не когось там, а митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, — тож «благословениями разбрасываться» не в його інтересах. Інформацію цю перевірити не вдалося, але її автору не відмовиш у логіці — чому б при донецькому президенті не поставити і донецького предстоятеля? Зливатися — то зливатися. Якщо в цій інформації є хоч крупинка правди, митрополита Володимира можна тільки ще раз пожаліти — підневільну людину у ворожому середовищі.

Зазвичай українські церкви в політичній боротьбі вдаються до практики «часткового втручання»: предстоятель демонстративно усувається, єпископи і священики виконують політичні замовлення з більшою чи меншою відвертістю (за всіма не встежиш), церковні ЗМІ використовують як рупор ті чи інші політичні сили (бачте, свобода слова), навколоцерковні громадські організації пікетують, мітингують і навіть улаштовують хресні ходи (за їхні дії церква взагалі відповідальності не несе). Цього разу «частковим утручанням» УПЦ не відбулася. А коли навіть предстоятель приєднує свій голос до пропаганди, що вже тут на парафіяльних священиків кивати? На агітаційні листівки «православного президента», котрі роздають у церкві, на «агітпроп» у ході літургії, на відверту дезінформацію, розповсюджувану по церковних каналах, на тиск на віруючих, котрим навіюють, що «не той» вибір — це зрада Церкви Христової. І при всьому цьому священик УПЦ підтверджує в ефірі, що вони не змушують парафіян голосувати тільки за Януковича, вони розповідають, «у кого як виглядають справи». Слід гадати, тонна антиющенківських листівок, знайдених у Свято-Покровському соборі в Сарнах, — це просто наочне приладдя для успішної проповідницької діяльності. Подібні листівки розповсюджували в церквах багатьох міст України, у тому числі й Києві.

Що ж, на війні як на війні. А те, що УПЦ перебуває в стані затяжних боїв, не викликає сумніву у того, хто уважно стежить за «фронтовою» стилістикою ЗМІ цієї (а також протиборчої) конфесії. Обидві сторони конфлікту настільки домоглися успіхів у виштовхуванні виключно церковних проблем (розколу, прозелітизму тощо) у політичну площину, що не слід дивуватися віддачі. Використовуючи політичні засоби у вирішенні церковних питань (тиск на українське керівництво з боку російського президента, наприклад), церква має бути готова платити тією ж монетою — надавати ідеологічну підтримку владі. Так виникають «православні президенти», гасла про «спільність церкви та долі» України та Росії, захисту Святої Русі від НАТО, Європи й іншої католицької експансії. І не треба про «еллінів і іудеїв». Ми всі слов’яни.

Найкумедніше, що все залишиться по-старому. Принаймні зовні. Ніхто не кинеться після обрання нового президента об’єднувати церкви чи скасовувати «неугодні» конфесії. Ці обіцянки ні до чого не зобов’язують. Ще занадто свіжі в пам’яті події середини 90-х, коли церква показала, що здатна спровокувати заворушення, якщо хтось зазіхне на її права. Але річ навіть не в цім. Річ у особливостях національної гуманітарної політики — про неї забувають, щойно бажаного вдалося досягти і з’являються «важливіші справи». Від набридливих нагадувань із будь-якого боку новий президент, як і колишній, буде відговорюватися «необхідністю зберігати мир і стабільність». Погодьтеся, мовчазна згода з мультиконфесійністю — невелика плата за громадянський мир. Тим більше, якщо окрім «збереження стабільності» похвалитися нічим.

Однак без втрат із цієї історії не вийде ніхто. Незалежно від того, хто буде обраний і як підуть у нього справи, Церква залишиться для багатьох із нас тим, чим вона відверто показала себе на цих виборах — ще одним важелем тиску на нас із вами. Це ще одна свобода, котра свободою для нас так і не стала. Ми всі — і ті, хто проковтнув церковний агітпроп, і ті, хто кинувся геть від нього — рівною мірою втратили трохи віри. Тому що, дозволивши затягти себе в передвиборні ігри — байдуже, якого ступеня чистоти, — Церква підтвердила свій світський статус. Статус придатка до державної машини, котрий виконує ідеологічне замовлення. І не треба про те, що «кесарю — кесареве» — із цим у нас усе гаразд. А от як бути з тим, що Боже?