Люко Дашвар: мати всіх

Напередодні новорічних свят у Павутині як на дріжджах почала підходити інформація: в Україні з’явився «стахановець» книжкової індустрії, письменниця Люко Дашвар. Її томи (під завісу десятирічки) розлітаються в країні як смажені пиріжки сумарним накладом під 180 тис. примірників. Відразу чотири твори — «Мати все», «Село не люди», «Молоко з кров’ю», «Рай.Центр» — посіли перші чотири позиції в нібито об’єктивних рейтингах «тиражності» (52 тис. примірників тільки одного її роману «Мати все»).

«Ми хотіли вас привітати із цим рекордом... Це правда, що...» — «Так, звісно». — «Ні-ні, ми віримо, певна річ, хоча й джерела бувають різні...» — «Усе так і є. Тиражі вказано правильно». — «От і прекрасно! Перед Новим роком заведено запитувати про творчі плани. Ірино, загалом як дихається, про що пишеться?..» — «Пишеться... Про що? Можу повідомити лише конфіденційно... Не для преси...» — «Так-так, зрозуміло, всі письменники марновірні...»

Ірина Чернова (у миру) і Люко Дашвар (на книжкових обкладинках) — тобто «одна в двох» — народили(а)ся через день після Першотравня і через рік після смерті Йосипа Сталіна в славному місті Херсоні.

Тато: інженер-проектувальник.

Мама (сім класів освіти): все життя гарувала на заводі, виготовляючи світильники. Хай буде світло!

Перший фах Ірини (згодом Люко) — інженер-механік прядильного виробництва. Неймовірно шкідлива для здоров’я професія. Якщо пам’ятаєте фільм «Кримінальний талант» з Олександрою Захаровою, то там героїні-прядильниці (нижча ланка виробництва) досить жорстко й небезпечно рвали жили на роботі... Її збираються направити в Чечню, у Грозний: «піднімати виробництво». Відмовляється! Можливо, ця відмова убезпечила її від долі «кавказької полонянки».

Пізніше, завдяки Академії управління при президентові України, вона отримає ступінь магістра державного управління. Та це — тільки потім...

Коли Л.Кравчук усе ще ходить між своїх «крапель», вона працює (на початку 90-х) у місцевій херсонській пресі. Читає листи трудящих. Обливається слізьми над чужою долею. І накопичує з цього епістолярію багаж неоціненних сюжетів — для своїх же майбутніх книжок. Якось сама розповідала «ДТ»: «Пригадується лист одного 70-річного чоловіка, який невправним старечим почерком писав мені, як давним-давно ішов в армію, і його мала дочекатися дівчина, але не дочекалася... І цей чоловік вирішив довести, що саме він кращий за свого «конкурента», і як дівчина через свою ж наївність помилилася. Цей чоловік так докладно описував, як протікало його життя, як він купив у селі хату поруч із будинком цієї Марусі... Загалом він прожив усе своє життя з фанатичною відданістю одній жінці... Можливо, в таких історіях, ірраціональних, дивних, не завжди зрозумілих, і приховані зерна майбутніх книжок?».

Коли в країні проходить акція «Україна без Кучми!», Ірина (ще не Люко) — на важливій посаді головного редактора газети «Селянська зоря». Там теж продовжується процес «намивання піску» життя. Бо листи летять, сюжети зріють... Творчість — розпирає.

І коли на престол країни вже сів В.Ющенко, то перший окремий суцільний текст у неї майже визрів. І з 2006 року вона сама собі наказує: негайно «зав’язати» з усіма старими фаховими зобов’язаннями: журналістикою, управлінням etc... І тоді ж, немовби з чистого аркуша, вирішує почати все спочатку. Стати письменницею. «Мати — «все». Через рік, коли рейтинг В.Ющенка летить із швидкістю пікіруючого бомбардувальника, у світ виходить її перша книжка. «Село не люди». Премія «Коронації слова». А в декого — іронічна зацікавленість українською Шарлоттою Бронте. У її тексті багато народних пісень, чимало «химерних українських почуттів», дуже багато віщих снів. Через якісь сексуальні витівки підлітків на її сторінках згоряє ціле село! При цьому«вогонь» і відчутний в авторському стилі.

Коли Ю.Тимошенко вже «попросили» з ющенківського двору — приблизно 2008-го, — херсонський упертюх, дуже скромна, між іншим, жінка (в усьому «антитусовочна»), пропонує українському народові свою другу книжку — «Молоко з кров’ю». Відразу премія — «Книжка року Бі-бі-сі». Того ж таки 2008-го текст називають «найкращим» серед інших україномовних. До неї уважніше придивляються. І більш пристрасно вчитуються. Ну що там, звісно ж, не Андрухович і не Забужко з їхніми публіцистичними вивертами й одкровеннями, з їхньою нездійсненною місією якщо не світ урятувати, то бодай Україну. І до Матіос цій Люко дуже далеко: у буковинки — «почвені» філософські прозріння буквально ранять читацькі душі... А тут — село і люди, молочні ріки й киселеві береги... Чи то казки, чи то бувальщини? А все-таки хвацьки закручено... Часто саме герої тягнуть за собою цього автора. І часом здається, що не вона ними управляє, а вони помикають нею як хочуть.

Коли Віктор Андрійович уже серйозно підготувався до «райського життя» на постпрезидентській пенсії без усіляких паралелей із чинною історією, в неї виходить нова книжка — «Рай.Центр» (2009). За великим рахунком, це «чоловічий роман». При цьому написаний якось по-жіночому вишукано, інтригуюче. Навіть задана легка «кострубатість» її стилю начебто грає на загальну атмосферу: що ж, у «райцентрах» хіба гламуром усе покрито?

І коли нарешті вже сам Віктор Федорович стає з булавою на царство, 2010-го тобто, з-під її ж пера виходить новітня книжка... З багатозначною назвою. Яка не має жодного стосунку до ситуативного політичного моменту... «Мати все». І навіть більше. Книжку презентують восени на львівському форумі видавців. Читацький ажіотаж наростає. Під знову крикливою, трохи недоладною обкладинкою розкручується «життя, яке не цукор». «Це історія трьох різних жінок — літньої, середнього віку і зовсім юної, — розповідала письменниця «ДТ» ще напередодні «прем’єри». — Словом, мати, сестра, невістка. А середовище проживання — чотири стіни в Києві. Об’єднує їх у цьому домі, природно, чоловік. Характери, зрозуміло, ламаються, змінюються — через різні обставини...»

Як зазначено вище, на сьогодні вже надруковано приблизно 52 тис. примірників роману «Мати все». А рецензенти все не вгамовуються. «Я б порадила прочитати нову книжку Люко Дашвар вашій мамі. І не тільки через багатозначну назву, яку можна тлумачити по-своєму з кожною перегорнутою сторінкою. Чому, здавалося б, звичайну назву книжки, піддавати аналітиці? Варто сказати, що до початку читання роману не сприймаєш подвійного концепту назви «Мати все». «Мати» у формі дієслова чи у формі іменника? Це можна зрозуміти для себе, тільки перегорнувши останню сторінку. Тема української жінки і її доля розглядаються під новим досить цікавим кутом зору, у тому числі концепти «матір» і «материнська любов», які помітні тільки крізь рядки. Їх не побачиш неозброєним серцем...», — пише Ганна Тронь.

І цей, і попередній романи Люко, безперечно, кінематографічні. Немовби просяться «на плівку». Або навіть у 3D. Сценарних поворотів там вистачить не на одну серію. І не один рейтинг буде побито, коли через який час її герої вийдуть на стежку «війни» за глядача... А їхній автор — Люко (Ірина) — знову скромно відступить убік. Подалі від «тусовки». І буде пильно-мрійливо спостерігати за пригодами своїх героїв... Яких, повторимося, не вона веде за руку на своїх сторінках, а вони тягнуть її за собою — ніби в якусь прірву... А після вже й читач підтягується.

Взагалі — хороший сюжет для невеличкого оповідання: передова «валяльниця-прядильниця», скромна провінційна газетярка-обліковець вирішує «мати все», або хоча б небагато, у великій літературі... І раз сказавши собі «почни спочатку!», відразу й починає нове, досі для себе невідоме, життя... При цьому нулі (накладів і гонорарів) множаться, множаться...

Така-от «доля людини», яка почала «з нуля», а стала-таки «героєм нульових»... Хіба ні?