Людяність як архаїзм в умовах військових дій

Укотре за рік замислююся над людяністю як основоположною цінністю в сучасному суспільстві. Чому?

Тому що гостріше відчуваються емоційні грані, усвідомлюється реальність. По-новому відкриваються почуття й думки під час війни, інформаційної агресії, масового психозу. Ніби світ вивертається навиворіт із гротескним випинанням усіх своїх потворних вад. Перебуваєте на сцені, але в масовці. Ніби й під час дії виконуєте свої завдання, ніби й спостерігаєте збоку за головними героями або гравцями, відчуваєте реакцію глядачевої зали - емоційну чи апатичну, бурхливу чи байдужу. Такий собі ефект театру Брехта. Ось якось так і я почуваюся в рідному місті Маріуполі, яке зазнало ворожих обстрілів 24 січня минулого року.

Про різні почуття та моральні риси

Колись "людяність" або "гуманність" здавалися само собою зрозумілими поняттями, - вже цього добра в нас вистачає. І в школі, зізнаюся, мене дратувало, коли мої вчителі, люди старшого покоління, які пам'ятали Другу світову, загострювали на цьому увагу. "Ви розумієте, як це важливо - залишатися людиною, попри все?" - риторично запитувала моя наставниця. Я інстинктивно кивала. Але тоді здавалося, що є питання набагато цікавіші й актуальніші. А потім мене зачепила розмова про архаїзм, у всіх сенсах цього слова.

Мабуть, у кожного був учитель, котрий міг порушити цікаві теми, мотивувати свого учня, щоб він колупався й шукав щось нове, отримував знання та формував свою точку зору. "А ви знаєте, що "честь" і "чесність" - однокореневі слова? На жаль, "честь" зникає з побутової мови, стає архаїзмом", - казала наставниця. Ось так відмирають слова, а з ними - й риси людського характеру. Або слова частково втрачають первинне значення, набуваючи нових.

А потім я із запоєм читала позапрограмні твори Лермонтова, Чехова, Толстого, Достоєвського, по-іншому відкрила для себе Пушкіна. І власна інтерпретація виробила уявлення про високодуховне, морально ідеальне, збагненно незбагненне. Так, мабуть, найкраще я знаю російську літературу, російську мову, культуру, кінематограф. Так, у мене є російське коріння, і ментальність мені зрозуміла. Так, я нечасто телефоную родичам у Росію, і там їх багато. У тому-то й річ, що там - на чужині. Тому що народилася в Україні, тому що є й українське коріння. У результаті нескінченних депортацій, масових переселень, соціальної політики як за царя, так і при радянській компартії такі українсько-російські сплетіння можна знайти в кожній сім'ї. Це історичний факт. Це треба знати і прийняти.

"Немає в людині нічого святого", - одного разу в дитинстві я почула від бабусі, яка жила в російській глибинці. До речі, за дві-три години їзди від Москви, де я так і не побувала. Але тепер розумію, що коли вона це казала, то під "святим" мала на увазі людяність, людинолюбство. А у вихідні вона часто їздила до православної церкви в сусідньому селі. Багато мудрих порад я почула від бабусі, причому часто вона посилалася на Писання. Тому високу духовність, гуманність, простоту і велич російської душі я бачила на її прикладі. До речі, вона була учасницею Сталінградської битви.

Отож у період мого формування та виховання особистості скрізь з'являлися ці рамки моралі, які допомагали осягти, що таке толерантність, гуманність, порядність, духовність ну й, звісно, честь і гідність. Релігія, література, кінематограф, класичні твори в театрі, виставки в художніх галереях - усе максимально зміцнювало переконаність у високих моральних якостях людини, до яких треба прагнути. А також що це норма, яку підтримує більшість людей оплесками в глядачевій залі.

Роль роликів у Ютюбі та реаліті-шоу війни

А потім прийшла війна зі своїм сценарієм, своїм набором цінностей, ключових слів, постановкою подій, дійовими особами різних планів та, природно, масовкою. І реакція глядачевої зали змінилася, як за подувом вітру. Все, чого мене вчили, миттю перетворилося на анахронізм. Для всіх. Тому що жонглювання, маніпуляції та інші вигідні комусь тлумачення подій вводять людину в стан зручного неспротиву. А тут ще своїх "демонів" важко стримати в тих-таки чортових рамках. На очах зароджувалося реаліті-шоу з елементами артхаусного кіно, театру абсурду, серійного роману-антиутопії. Весь жах у тому, що воно дедалі більше поглинає реальність, людей, майбутнє. Нескінченна серіальність.

Ах так, до чого це я? Надивилася відео в Ютюбі про те, як принижують українських призовників, звичайних солдатів у так званій "ДНР". Знову почалася нова хвиля викладання відеороликів у мережу з жахаючими сценами, які нехтують усіма можливими правозахисними, загальнолюдськими принципами та нормами. І, щоб привернути більше уваги, пишуть про обмеження перегляду. Тому в мене нині такий стан, як у Льва Толстого, коли той писав: "Не можу мовчати!". Хоча, переконана, багато хто цього твору не читав. Отож не загострюватиму на ньому уваги, щоб його не заборонили в Росії. Бо це хороша російська публіцистика, якої сьогодні вдень зі свічкою не знайти в безмежному просторі Рунету. Отож, такі знущання й приниження в так званих "республіках" - аналог епохи Середньовіччя.

Слід зазначити, що так звані любительські відео мають свою сюжетну лінію, продуманий сценарій. У них інколи чути голос режисера, який керує камерою, каже, кому і куди йти, стояти, сидіти, що говорити. У певні моменти в кадрі з'являються мікрофони офіційних (!) телевізійних каналів сусідньої держави. Журналісти нетерпляче очікують чергового приниження, образи, конфлікту. Вони ж не вчили російську літературу, я в цьому просто переконана. Їм невідомі поняття "гуманності", до речі, як і принципи журналістики. Вони не знають азів професійної етики або хоча б заповіді: головне - не зашкодь!

Обурює й те, що ці відеоролики постять і всіляко популяризують із допомогою своїх сторінок у соцмережах українські/україномовні інформаційні сайти. З якою метою? Безплатного просування антигуманного контенту? Щоб допомогти невидимому сценаристові в поширенні пандемії хаосу?

Пригадується той страшний уривок із роману "Брати Карамазови" Ф.Достоєвського, коли бояри розважалися й на очах матері мисливські собаки накинулися на її дитину.

У такого плану відеороликах враховується весь драматизм постановки кадру. Страшні картинки трупів змінюються демонстрацією мутного образу ворога, якого важко спровокувати. Тоді сценарист сам, захлинаючись, бризкає слиною. Підключає ефект "масового психозу" зі спотвореними гримасами неконтрольованої ненависті. Багато що збігається з описаними методами масового впливу в недавно опублікованій книжці сучасного російського журналіста і письменника Сергія Мінаєва "Медиа Сапиенс. Повесть о третьем сроке".

Я колись читала в архівах сценарії КДБ для телебачення в післявоєнний радянський період. Чітка структура, прописані тексти героїв, які перевантажені аргументами та іншими словесними методами переконування. Використання слів із негативним забарвленням, та й взагалі всього арсеналу радянської пропаганди. Але щоб так демонстрували приниження людської гідності, фізичну розправу, як сьогодні, - немає. Природно, весь цей минулий багаж знань і навичок пропаганди й агітації, здебільшого примітивних, використовується. Але щоб ось так, переступаючи всі межі, у тому числі радянської цензури, - ні.

Цікаво, а чи знає сценарист, що рано чи пізно ірраціональна маса може вийти з-під контролю і тоді знесе до біса всю сцену, декорації, акторів, режисера, та й його самого. Чи хаос є надзавданням? "Ну це ж війна", - лукаво й огидно посміхається сценарист, потираючи руки і готуючи наступну серію, пардон - ролик у Ютюбі або свіжий стрім. Ось він-то й підігріває конфлікт, підкидаючи дровенят. А люди-артисти з двох сторін непримиренно і примусово продовжують брати участь у його постановці.

"Бабусю, вчора стріляли, а потім - два дні тиші", - кажу по телефону. "Не може бути, це не війна. Нічого незрозуміло", - робить висновок бабуся, порівнюючи новини з російськими офіційними теледжерелами, які, як їй здається, не можуть брехати. Їй не зрозуміти смислу гібридної або інформаційної війни, роботи сценариста-пропагандиста (можливо, є сучасніша професія, про яку я не знаю). Пам'ятаю, на запитання, за що вона воювала під час тієї страшної Другої світової, відповіла: за нас і наше майбутнє. І що вона не знала, що війна настане. І що вона дуже переживає й молиться за нас, і розуміє, звідки і з якого боку летять у наш бік снаряди.

Сліпа ненависть одне до одного призводить лише до трагедій. Точніше, сліпа віра і покора диригентській паличці невидимого сценариста.