Людський чинник і профілактика сирітства

На 1 січня 2012 року в Україні налічується 95 956 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Майже 80% їх - сироти при живих батьках. В інтернатних установах різних типів виховується понад 85 тис. дітей, 16 тис. із яких - діти-сироти, відправлені в інтернати за заявою батьків, котрі опинилися у складних життєвих обставинах і не в змозі забезпечити своїх дітей. Щорічно в Україні близько восьми тисяч дітей залишаються без батьківської опіки, зокрема через безвідповідальне ставлення батьків до своїх обов’язків і жорстке поводження з дітьми, батьківський алкоголізм та наркоманію.

Запам’ятаймо ці цифри. Бо на 2015-й (перший етап реалізації «Національної стратегії профілактики соціального сирітства»), як обіцяє Ю.Павленко, кількість дітей-сиріт має зменшитися щонайменше на 10 тис. А «на 2020 рік, - стверджує міністр Мінсоцполітики С.Тігіпко, - ми повинні забути про те, що таке сирітство, - діти мають виховуватися в сім’ях».

Ще в серпні минулого року, призначивши Юрія Павленка на посаду уповноваженого президента України з прав дитини, В.Янукович доручив йому найближчим часом створити національну програму захисту прав дитини. «Найближчий час» розтягнувся більш ніж на рік. І ось 22 жовтня, за кілька днів до виборів, указом президента №609/2012 нарешті було затверджено «Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року». Цю прекрасну філософію дій щодо дитини, яка затверджує стандарти по-справжньому розвиненого суспільства, розробило Мінсоцполітики спільно з ЮНІСЕФ, профільними громадськими організаціями та дитячим омбудсменом.

Відмінність нинішньої стратегії полягає вже в самій назві, яка містить слово «профілактика». Тобто її пріоритет - не подолання наслідків сирітства, а своєчасне виявлення кризових сімей та допомога їм, причому, за словами Ю.Павленка, не тільки матеріальна, а й «психологічна, юридична та інші можливі види допомоги нематеріального характеру».

Серед сімей, які мають перебувати під особливою увагою місцевої влади й отримувати широкий спектр різних видів допомоги, стратегія визначає такі:

- в яких батьки з певних причин не можуть забезпечити належного утримання та догляду за дітьми;

- діти з яких виховуються в інтернатних закладах, - для підготовки цих сімей до повернення дітей;

- сім’ї, в яких є особи з особливими потребами;

- сім’ї трудових мігрантів;

- де батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків;

- сім’ї, в яких дитина або кілька дітей відібрані в батьків за рішенням суду (без і з позбавленням батьківських прав) і які мають намір звернутися до суду з позовом про відновлення цих прав;

- в яких батьки порушують права дитини, зокрема через насильство;

- в яких триває процес розлучення батьків або ж вирішується спір між матір’ю і батьком щодо розділення майна та місця проживання дітей;

- сім’ї з дітьми і самотні матері, які можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншій установі охорони здоров’я, тощо.

На сім’ї трудових мігрантів, наприклад, держава звертає увагу чи не вперше. Те саме стосується й підтримки сімей, в яких батьки перебувають у стані розлучення. І хоч українські батьки не дуже часто оскаржують у матерів право на спільне проживання та виховання своїх дітей (частіше - на майно), таке все-таки трапляється (див. «Відчуження сина, або Про реальні права батьків в Україні», «ДТ» №9, 12 березня 2005 р.).

Обсяг необхідних для реалізації стратегії коштів поки що не визначений. Конкретний план заходів доручено затвердити Кабміну, а впровадити нові соціальні технології - Мінсоцполітики. У тексті стратегії скупим рядком значиться: «Фінансове забезпечення реалізації стратегії здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел».

«Перед місцевими органами влади, соціальними службами стоїть завдання провести аналіз кожної української сім’ї, визначити їхні потреби та проблеми. Акцент ставиться не тільки на тих сім’ях, які вже опинилися в кризі, а на ранньому виявленні таких сімей», - заявив Ю.Павленко.

Зокрема, для цього армію соціальних працівників уже збільшили на 12 тис. осіб. Однак механізм, із допомогою якого проводитиметься такий аналіз і виявлення сімей, котрі потребують підтримки держави, ще не розроблено. Саме це питання викликає найбільші побоювання у противників впровадження ювенальної юстиції. Викликає сумніви і якість підготовки соціальних працівників. А вони ж, за словами дитячого омбудсмена, покликані стати не інспекторами й контролерами, а друзями і помічниками сім’ї, котрій загрожує криза. Робота соціальних працівників має бути максимально коректною, без грубого втручання, а тим більше порушення конституційних прав сім’ї. Тим часом психіка людей, які звикли контролювати і карати, а не допомагати, змінюється дуже важко…

Реалізація самої прекрасної ідеї, окрім фінансового й організаційного забезпечення, дуже залежить від людського чинника, тобто від нас із вами. Від бажання кожного добросовісно виконувати свою роботу, навіть якщо вона не надто високо оплачується; від уваги до іншого, готовності співпереживати й допомагати. Не держава винна у краснодонській трагедії. Чи, точніше, не тільки вона. Законодавчими і нормативними актами прописані як порядок усиновлення, так і контроль над усиновленими дітьми. Але людина-суддя, приймаючи рішення про всиновлення, не стала «зациклюватися» на психічній неврівноваженості Світлани Оклей (яка опісля вбила двох усиновлених діток), а людина - соціальний працівник полінувалася піднятися у квартиру й поговорити з дітьми.

У пологовому будинку молодий чоловік сперечався з бабусею-вахтеркою. Не знаю, в чому була суть суперечки, але, судячи з усього, служителька будинку, покликаного допомагати новому життю з’явитися на світ, радість новоспеченого татуся зовсім не поділяла й була з ним не особливо ввічлива. Я почула тільки останню фразу чоловіка: «У мене народився син. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті. Навіщо робити його таким?» Це риторичне запитання молодий батько ставив не державній машині, не президенту, не міністру соціальної політики і не дитячому омбудсмену…