Людмила Петрановська. Потрібно вчитися відтинати зайве

Простір ніби стиснувся, а стрілки годинника почали оберталися з шаленою швидкістю. Сучасний світ вимагає, щоб ми були гнучкими й активними. Але умови змінилися, - інформації й можливостей для всього зараз набагато більше, ніж ми в змозі опанувати і скористатися. Ми не завжди встигаємо, але запрограмовані на те, що в жодному разі не можна упускати шансів, інакше, не виключено, завтра опинишся на узбіччі життя. Ці свої страхи сучасні батьки транслюють на дітей, намагаючись прищепити їм власні знання про світ і установки, які більше не працюють. Але ж кожен хоче, щоб його дитина стрибнула краще, вище й далі.

Про те, чи варто намагатися осягнути неосяжне, до яких наслідків це може призводити, а також про багато іншого DT.UA розмовляло з відомим російським психологом Людмилою Петрановською.

- Людмило Володимирівно, сьогодні на конференції люблячих батьків Mamapapa forum ви читали лекцію. Поділитеся враженнями?

- Перше враження - це те, що досить багато тат. Відчутно. Підходять із книжками, просять підписати.

- Це нове віяння?

-Останні кілька років. Не знаю, як було раніше, але у вересні 2019-го в Одесі десь третину аудиторії становили батьки. У Києві менше, однак теж багато.

- Приємно чути. З чим це пов'язано, на ваш погляд?

-Мені здається, з тим, що просто ми ближче до Європи. Це більш європейський стиль - менше гендерних відмінностей. Навіть у Росії є ця тенденція. Чим західніше, тим більше. Чим східніше, тим картина більш традиційна.

- Можливо, ми, крім усього іншого, стали про це більше говорити?

-І більше говорити - теж.

- Тема вашої лекції - "Вони з майбутнього: як виховувати сучасних дітей". І як же? Про що говорили?

- Переважно говорила про те, що нинішнім батькам складно. Обов'язок батьків - зорієнтувати дитину в тому, в якому світі їй доведеться жити. А нинішні батьки чудово розуміють, що їм це не зовсім під силу. Світ змінюється, батьківські поради мало кому знадобилися. І ми розуміємо: не факт, що нинішньому поколінню знадобляться наші поради. Ми ж стараємося, навздогін їм щось кричимо…

- Але світ змінюється швидше, ніж будь-коли. Принаймні за нашими відчуттями.

-Я завжди наводжу приклад з д'Артаньяном. Книжка починається тим, що 17-річного д'Артаньяна батьки відправляють у подорож, і батенько напучує його в тому дусі, що не пропускай, мовляв, жодної бійки. На наш погляд, це начебто дивна порада. Але якщо згадати розвиток подій, то саме дотримання цієї поради й дозволило д'Артаньяну, зрештою, знайти собі службу, друзів, зробити кар'єру тощо. Тобто його татусь щось усе-таки знав про правила гри в тамтешній реальності. А ми знаємо далеко не завжди. Тому сьогоднішнім батькам складно. Ми продовжуємо пробувати прищепити дітям власні уявлення, але ці знання й установки більше не працюють.

- Недавно мені трапилася стаття, в якій, зокрема, на основі того, що нинішні батьки розповідають про своїх дітей, було зроблено спробу проаналізувати особливості наступного покоління - Альфа.

-Мені здається, теорії поколінь трохи спекулятивні. Все це розумієш дуже заднім числом. Та які б версії ці теорії не пропонували, вони вчать нас того, що люди різні, і діти можуть дуже відрізнятися від батьків.

Але щоразу відбувається одне й те саме - дорослі починають переживати, панікувати, мовляв, куди котиться світ чи, навпаки, до чого дійшов прогрес… Не важливо, в якій тональності.

Та якщо в цей момент роззирнутися, то можна побачити, що все вже не так. Ось тільки недавно писали про те, як усі дивляться телевізор і як він задурює людей. Озираєшся - а телевізора вже ніхто не дивиться. Тільки-но писали про те, які всі цинічні, всім до всього байдуже, всі думають тільки про свої інтереси. Озираєшся - а там іде Грета, і за нею 15 тисяч дітей, які говорять про екологію. Тільки й розмов - куди котиться світ: молодіжна злочинність, наркоманія, раннє сексуальне життя, алкоголізм… І раптом виявляється, що цифри стосовно всіх цих явищ знижуються, і з'являються якісь інші проблеми. Ми постійно переживаємо через те, що насправді вже минуло.

- Це вічний конфлікт батьків і дітей?

-Я б сказала, що це не конфлікт навіть. Факт - те, що наш аналіз, наші рефлексії завжди відстають від реальності. Ми переживаємо і обговорюємо те, що було десять років тому. А тепер уже трішки все не так.

- У згаданій мною статті є такий прогноз: нове покоління за своє життя змінюватиме близько п'яти професій і близько 20 місць роботи. Вищу освіту здобудуть лише близько 40%. Вона просто не знадобиться, треба буде постійно займатися самоосвітою. В таких умовах справді питання: на що спиратися нинішнім батькам? Як виховувати дітей?

- Хороше запитання: як виховувати? Ніхто не знає, що з цими спиногризами робити. Треба почати з того, що ми цим навіть не дуже можемо оперувати, бо не факт, що те, що ми зараз називаємо місцем роботи, освітою, в цьому ж самому сенсі взагалі буде актуальним. Уже тепер ситуація з місцем роботи дуже дивна. Мені, наприклад, важко визначити, що маю вважати своїм місцем роботи. Офіційно - Інститут розвитку сімейного устрою (ІРСУ). Але якби я там не значилася, в моїй діяльності нічого б не змінилося. Це просто така собі умовність, традиція.

Установки з приводу освіти - в тому сенсі, в якому ми її розуміємо, що після школи треба щось закінчити і потім усе життя перед усіма трясти цими "палітурками", - на очах розсипаються. На лекції в мене сиділи досить молоді батьки - від 30 до 40 років. Я попросила підняти руки тих, хто зараз працює за спеціальністю, отриманою після школи. Візуально, підняли руки відсотків 60. Тобто це відбувається вже зараз. Що тоді ми вважаємо освітою? Можливо, щось інше, не те, що мали на увазі раніше.

Причому всім цим людям напевно доводиться постійно доучуватися. Я, наприклад, зараз навчаюся в магістратурі. Це непросто, але цікаво. І я не впевнена, що це мій останній захід.

Освіта не перестане бути цінністю. Перестане бути цінністю цей сценарій - вступити у виш зразу після школи, якось його закінчити, і все. Вже тепер люди складають свій освітній маршрут - повчитися зараз, через два роки, в різних вишах, у різних країнах, зібрати собі компетенції, необхідні, швидше, для тих чи інших проектів.

- Нинішні батьки часто бояться не встигнути. Відчуття, що ти втрачаєш якісь можливості, твоя дитина їх упустить.

-Це теж реалії нашого світу. Коли нам здається, що ми щось упускаємо, нам не здається. Можливостей для всього - освіти, самореалізації, для того, де, як і з ким жити, чим захоплюватися, що робити у вільний час, із ким спілкуватися, - зараз у рази більше, ніж обмежений лінійний час і обмежені обсяги нашого мозку й нашої уваги. Тому це завдання, яке колись здавалося нам правильним - не упустити можливостей, шансів, - нерелевантне нинішньому часу. Тепер завдання прямо протилежне - відтинати. Проілюструвати можна на чому завгодно.

Наприклад, якщо раніше отримання листа було подією, а його написання - цілою історією, то тепер це хвилинна справа й нічого не вартує, завдяки сучасним засобам зв'язку. І, взагалі, треба десять разів подумати, чи варто зайвий раз писати "дякую" або нічого не значуще "бувай, до зустрічі", оскільки, як відомо, це шкодить екології.

Або фотографії. Раніше фотографія з кимось означала, що з цією людиною в тебе щось було. Ти фотографувався з людиною, якщо в тебе з нею була якась історія - ви разом навчалися, працювали, служили. Це важлива для тебе людина. Мені незрозуміло, навіщо 300 людей, яких я не знаю, підходять і просять сфотографуватися. Навіщо їм це? Адже в цьому немає жодного смислу, ця фотографія ні про що. Мені здається, це не дуже шанобливо стосовно себе передусім. Так вийшло, бо це стало легко. Точно так само і з можливостями. Коли їх стає надміру багато, то розумна поведінка - не добігти якнайшвидше, а запитати себе: "А мені це потрібно? Навіщо?"

- Це для дорослого. А для дитини? Що їй дати, чого - ні?

-Те ж саме. Коли батькам здається, що дитина щось упускає, - це правда. Вона мільйон усього упускає. Ну й що? Це як із їжею. Колись стояло завдання роздобути їжу, щоб нагодувати дитину, тепер дуже часто - як зробити так, аби вона не переїла. Завдання - не все встигнути. Це неможливо. Завдання - як із усіх можливостей вибрати певний необхідний мінімум, і щоб це було під силу.

- А як вибрати? І яким має бути мінімум?

-Кожен вирішує це сам. Немає ніякого об'єктивного, правильного для всіх списку. Бо немає жодних доказів, що ось такий-то вибір набагато кращий, ніж цей. Та не знаємо ми, який виявиться кращим. Відомий момент: якщо вчили дитину грати на фортепіано, то вона потім запитає вас: "Навіщо?" І навпаки. Вчила мама хорошого чи ні, з неї однак спитають.

- Дуже багато сьогодні говорять про дитячі травми. Їх, взагалі, можна уникнути? Чи завжди треба?

-Слово "травма" зараз стали використовувати де треба й де не треба. У широкому сенсі, травмою можна назвати навіть поріз пальця. Насправді травма - це те, що має наслідки, коли якась травматична подія залишає по собі травматичний слід. Те, що "до весілля зажило", ми травмою не називаємо. Говорити, що все на світі має травматичний слід і кожне наше слово неминуче призводить до травми, - це фантазії.

- Сучасні батьки дуже часто звинувачують себе в подіях, яким вони аж ніяк не можуть запобігти, в яких насправді їм ні за що себе звинувачувати. Причому результатом цих подій не обов'язково має бути травма.

-Атож, це так. Віддаємо в дитсадок - "О боже, травма!" Так, дитина розлучається з важливим близьким дорослим. Але просто батько, з одного боку, часто сам не вміє розлучатися на зустріч. А з іншого - якщо він почувається винним і починає це розвивати, то й дитина втягується.

Бувають ситуації, коли треба розлучитися. І дитина має навчитися це проживати. Можна сказати їй: "Але ж ми з тобою скоро побачимося і будемо радіти. Займатимемося з тобою цим, будемо робитимемо те-то й те". І ось дитина вже переключилася. Вона тільки запитує: "А коли ти мене забереш: коли я посплю чи коли поїм?" Батько йде, а дитина залишається з легким серцем, бо знає: дорослий повернеться, він їй про це сказав.

А можна стояти під вікнами й ридати. Зустріти дитину й ридати: "Як же я скучав! Як погано, що нам довелося розлучитися". Це вже теж травма. І ми її закріпили.

- Я б усе-таки хотіла повернутися до теорії поколінь. При владі в Україні ще тиждень тому було покоління 35–40-річних. Як би ви могли його охарактеризувати? Чому вони бояться брати на себе відповідальність?

-Важко характеризувати ціле покоління, тим більше в чужій країні. Я не фанатка теорії поколінь. Вважаю, що про вираженість поколінь можна говорити тільки в ситуації, коли одночасно впродовж досить короткого періоду (кількох років чи десятиліть) на величезну кількість людей чиниться потужний травматичний (рідше - надихаючий) вплив. Природно, це не може не впливати на людей, які перебувають у цій ситуації. Це не може не впливати на них як на батьків, на їхніх дітей. Можна говорити про воєнне, навіть більшою мірою - повоєнне покоління. В таких ситуаціях історичних катаклізмів формується такий собі загальний портрет покоління.

Якщо ж таких потужних катаклізмів, які впливають однаково на всіх, немає, то в нормі люди різні. Так, можна говорити про якусь істотну зміну, наприклад технологічну. Поява Інтернету й масово - ґаджетів певним чином вплинула на людей. Але цей вплив не тотальний. Він не про цінності всіх, а про якісь звички, можливо способи сприйняття, патерни поведінки. Це не про всіх людей, взагалі.

Якщо говорити про покоління, то в мене є такий образ. Уявіть собі луг, на якому квітне різнотрав'я - жовтці, ромашки, дзвоники тощо. Якщо екологія хороша, в середньому, кажуть, - 20–30 різних видів трав на квадратний метр. Вони так і мають рости - різномасті і врозбрід. Але ось ми пустили туди газонокосарку. Залишилася тільки стерня, за якою, коли ти не ботанік, не розрізниш, жовтець це був чи ромашка. Все стає однаково обрізаним після травми. Ось це вплив історичного катаклізму. Коли всі стають у чомусь схожими. На певний період. Але життя йде, луг відновлюється й знову стає різнобарвним. Тому мені здається, що екстраполювати теорію поколінь в усі боки й на всі часи просто некоректно. Теорія поколінь автентична з періодами під час і після (більше - після) великих катаклізмів.

- Тобто про спільні риси 35-40-річних ми говорити не можемо? Розпад СРСР, наприклад, не був історичним катаклізмом у їхньому дитинстві?

-Не думаю, що розпад СРСР був явищем, котре на всіх вплинуло однаково, що всі голодували, розлучалися, втрачали домівки, як це відбувається під час війни. Все було по-різному. Ну, мабуть, діти були менш контрольовані, ніж зараз.

- Війна, яка триває в Україні шість років, - це вже катаклізм.

-На щастя, вона торкнулася не всіх поголовно. Точніше, торкнулася всіх, але не всіх прямим доторком.

- Якими можуть бути наслідки? Зокрема для держави?

-Стираються межі допустимого/недопустимого, відбувається падіння якихось культурних обмежень, спрощення якихось відносин, втрата правил, злітає наліт цивілізації. При тому, що є чимало історій героїзму й самопожертви, назагал війна погано все змінює. Це драматичний досвід і велике навантаження на суспільство. Добре, що співвідношення травмованих і нетравмованих усе-таки на користь останніх. Тим вищий шанс, що в нетравмованих залишиться ресурс на підтримку, розуміння, співчуття тим, кому довелося через це пройти. Чим більший ресурс, тим вищий шанс на те, що нетравмована частина допоможе відновитися, реабілітуватися, відтанути постраждалим, щоб їм не доводилося дисоціюватися або помирати швидше, аби не жити з цим своїм болем серед здорових і щасливих, які не втрачали своїх близьких.

- Що стосується дітей?

-Дітей війна теж по-різному торкнулася. Хтось безпосередньо потрапив під обстріл, хтось втратив близьких, когось батьки вивезли зразу. Важливий вік, коли це сталося, і чи були поруч важливі люди, які підтримали. Хтось залишиться зі знанням, що світ навколо може розвалитися, але можна виробити стратегію й здобути якісь навички. А хтось може виробити стратегію, що будуть ті, хто про нього подбає.

Дитина втрачає звичне оточення, світ, близьких важливих людей. У результаті проживання будь-якої втрати кожен із нас напрацьовує свій антивірус, із допомогою якого потім даватиме раду схожим втратам по житті.

- Останнім часом ми бачимо, що, наприклад, на мітинги Навального в Москві приходить багато студентів, підлітків. Мені здається, раніше молодь менше виявляла свою громадянську позицію. З чим це пов'язано?

-У певному сенсі, йдуть процеси, коли суспільство тривалий час було готове миритися, а потім, упс, і вже не готове. На стадії "упс, уже не готове" починають утягуватися дедалі нові пласти. Молодь - один із таких пластів. Він просто помітніший, бо вони активні.

- Тобто це такий собі показник протестності в суспільстві?

-Показник готовності до змін, запит на зміни.

Крім того, коли йдеться про підлітків, то це ще й пошук себе, своєї ідентичності - хто я в цьому світі. Це про цінності, які транслюються близькими. Про те, що цей світ для тебе не без тебе. Підліткам хочеться якогось контролю над тим, що відбувається.

- Зняті табу з мату. Його набагато більше, ніж будь-коли раніше, особливо в соцмережах. Це добре чи погано?

-Тут така ж ситуація, як із фотографіями. Коли щось використовують постійно, воно втрачає сенс.

Узагалі ж, у більшості мов немає такого ступеня табуйованості лексики. Брутальні слова є в англійській, в іспанській мовах, наприклад. Але, суб'єктивно, вони ніколи не були такою мірою образливі, як російський мат. У цьому смислі, зараз мова вирівнюється. І немає вже такого, що коли тобі це сказали, то ти прямо не можеш із цим жити і повинен убити того, хто тобі це сказав.

- З приводу фотографій, знецінювання. Чи не з цієї серії доступність порно, коли діти бачать це інколи вже з дев'яти років?

-З цього віку й далі відбувається сплеск сексуального розвитку. Діти шукають відповіді на свої запитання. І якщо дорослі закриті, щоб про це говорити, а дитина потрапляє в місце, де отримує якісь відповіді, то окремих дітей це затягує. Дитина пізнає своє тіло, усвідомлена мастурбація приносить їй задоволення. При цьому в неї високий рівень тривоги й мало ефективних контактів.

- Якщо ознайомлення з порно відбувається раніше, умовно кажучи, від першого поцілунка, то як це впливає на психосексуальний розвиток?

-Гадаю, дуже негативно. Бо формується залежність. Важко будувати стосунки, коли статевий акт стає просто механікою. Ми хочемо дати дітям такі цінності, як повага, турбота. Але вони наче й непотрібні, якщо я можу досягти задоволення таким механічним способом. І не треба вкладатися, не треба бути гнучким, шукати компроміси, чути іншого, реагувати на його потреби.

- Звідси запитання про ґаджети. Боротися з ними чи ні? Чи обмежувати час перебування в Мережі?

-Ми можемо говорити, зі свого погляду, що ґаджети - це зло. Насправді я не знаю. Я з ними не росла. Бібліотеки - це було круто. Тепер діти туди не ходять. Бібліотеки є в них у телефонах. Вони не знають, як рости в моєму дитинстві. А я не знаю, як це - рости з ґаджетами. Ніхто не скаже вам, як це має бути. Це абсолютно нове явище. Ґаджети стали масово доступні років десять тому. Досліджень мало. Як я вже казала, аби зрозуміти, що щось відбувається, й почати всерйоз це аналізувати, нам зазвичай потрібно років десять. Тож той, хто запевняє, що все знає, м'яко кажучи, прибріхує.

Це все індивідуально для кожної дитини. Якщо вам здається, що ґаджети для неї - погано, що справу з ними вона має за рахунок якихось важливих видів діяльності, - то обмежуйте. Якщо вам здається, що для неї це, навпаки, добре, в неї є реальні друзі, вона ганяє у футбол, - не обмежуйте.

- Харчові розлади, самопорізи, обсесивно-компульсивні розлади в підлітків стали дуже поширеними. З чим це пов'язано?

-З високою тривожністю. А чого б це в підлітків не було високої тривожності? Від них усі чогось очікують, чогось хочуть, і ніколи, в жоден момент, не дають їм спокою. Вони постійно мусять відповідати якимсь нормам.

У сучасних дітей жахлива ситуація. Немає ніякого "досить". Немає ніякого пакета вимог, як раніше. Якщо ти виконав ось ці сім пунктів (закінчив чверть без трійок, помив вуха, допоміг мамі помити посуд, не кривдив сестру тощо), то ти - хороший хлопчик. Пакет вимог у різних сім'ях міг бути різним. Десь у нього входила музична школа, десь - не без трійок, а без четвірок тощо. Але в кожному разі це був зрозумілий пакет. За його межами було твоє життя. Ти це зробив, і далі ніхто не контролює, що ти робиш, - малюєш, співаєш, у футбол граєш, собакам хвости крутиш чи байдики б'єш.

У сучасної дитини цього немає, немає ніякого "досить", немає ніякого свого життя. Якщо ти зробив це, то ось же ж у тебе ще дві години вільні, куди пішов? Якщо закінчив без четвірок, то чому не олімпіада?

У жодному місці дитина не може сказати: "Фух, справу зроблено, я пішов гуляти". Цього не буває. Якщо дитина в комп'ютері сидить… Адже ці питання про ґаджети найчастіше не тому, що всі бояться короткозорості чи якихось інших шкідливих наслідків, а тому, що "дитина марнує час". А могла б…

- Тобто, виходить, це наш новий батьківський невроз? Ми самі боїмося залишитися на узбіччі, не встигнути й женемо дитину, підштовхуючи її до ОКР та інших речей?

-Ми самі не вміємо жити в цій ситуації. Нам здається, що чим більше ми в дитину впхнемо, навіть дрібних знань, яких вона не використовуватиме, бо вони їй непотрібні, тим краще ми впоралися як батьки. Чим більше гуртків вона відвідує, і робить це, тільки щоб від неї відчепилися, тим краще складеться її життя.

І якби ж можна було відвідати, припустімо, два гуртки, навіть через ненависть, а потім узятися за свої справи... Таж ні. "Ти чому займаєшся без інтересу? Чому ти нічим не захоплений? Що ж ти за людина така?" І немає спасу, в тому-то й річ. Дивно, що в них тільки ОКР. І ми ж самі приводимо їх у цей стан. Деякі діти мастурбують під час контрольних, із перших по останні класи…

- Деякі мами запитують, як жити з ОКР.

-ОКР лікується. Залежно від ступеня, в тому числі медикаментозно протитривожними препаратами. Популярна зараз когнітивно-поведінкова терапія. Вона вчить, як реагувати інакше, пропонує інші способи й моделі поведінки.

Треба розбиратися, де мої претензії, яких дитина не може виконати. Вона ж не всю добу тривожна. Є моменти, коли вона розслаблена, налаштована на взаємодію. А є моменти, коли вона зібрана, бо реально намагається вижити.

Коли у випускному класі дівчинка запитує: "А если я не сдам ЕГЭ?" (в Україні - ЗНО. - А.К.). Що означає "не сдам"? Майже не буває такого, щоб випускник не отримав атестат і не випустився зі школи. "Не сдам" - означає "не складу на відмінно". "Моя мама цього не переживе"... Як це, не переживе? Під поїзд кинеться чи що? Ну звідки в дитини фантазія, що це так нестерпно для батьків, що дитина за них боїться. І ця істерика починається з першого класу. У тому числі за сприяння вчителів.

Ми не дивимося на дитину з позиції того, що вона може. Ми дивимося з позиції того, що нам хочеться побачити. При цьому жоден інтерес чи спроба дитини не залишаються безкарними. Не дай боже ти чимсь зацікавився. Все. Батьки тут-таки пікірують шуліками і бачать дитину на олімпійському п'єдесталі. Купують усю екіпіровку, нерідко дуже дорогу, а потім починається: "Я стільки грошей на тебе витратив, а ти…" Проблеми дітей насправді в нас, дорослих.

- Тобто треба просто дати їм спокій?

-Так. Спокій - це і є точка розвитку. Коли дитина відчуває, що вона може, коли батьки повертають їй цю її могутність, яка є в усіх дітей до п'яти років, - їхнє магічне мислення, коли вони можуть змінити весь світ. Коли в дитини є точка спокою, щоб подивитися, що, взагалі, відбувається навколо, зрозуміти, чого вона хоче, - вона тоді розвивається набагато краще.

- Уперше я почула про вас у зв'язку з темою сирітства. Як ви прийшли в цю тему?

-Власне кажучи, зразу ж. Коли здобула другу психологічну освіту в 1999 році, мій науковий керівник познайомив мене з 15-м дитбудинком. І я пішла туди попрацювати. Так і пішло. Мене завжди цікавила ця тема, не знаю чому. Я читала книжки, дивилася фільми про це.

- За ці роки ваші переконання стосовно цієї сфери якось змінилися?

-Все, що я розумію в цій темі зараз, з'явилося завдяки моїй роботі в цій сфері. Неможливо нічого зрозуміти про теорію прив'язаності, працюючи з благополучними дітьми. Ви дивитеся впритул і не бачите. Все таке природне й саме собою зрозуміле, що тільки спостерігаючи наслідки, коли дитина позбавлена цього, ти можеш зрозуміти й усвідомити значущість прив'язаності для дитини, як це на неї впливає й наскільки на цьому все тримається. Я нічого не розуміла б у теорії прив'язаності, якби не бачила дітей, у яких на цьому місці були рани.

- Понад 20 років у темі сирітства. Це важка тема. Як зберегти ефективність і не вигоріти?

-Все-таки я не постійно працюю з сім'ями й дітьми безпосередньо. Але в мене бували періоди, коли я вигорала дуже. Відновлювалася й знову потім продовжувала. Певна річ, є способи, як блокувати вигоряння. Не завжди це вдавалося робити вчасно. Згодом, із досвідом, виробляється здатність виявляти вигоряння не тоді, коли ти вже далеко за буї заплив і розумієш, що більше не можеш, а коли "ось зараз почнеться". Але поки ти пару разів там не побуваєш (хоч би скільки тобі розповідали), не зрозумієш.

І все одно в цій сфері, з цими темами ти ніколи не можеш усе розрахувати. Буває, що все розрахував, запланував собі відпустку, і за два дні до неї на тебе падає кейс, який ти не можеш відкласти, не можеш послатися на відпустку. Включаєшся, щось робиш, вирішуєш, а потім замість відпустки лежиш два тижні з бронхітом. Тому що все було розраховано з великою точністю, в цей момент у тебе мали вичерпатися сили, але ти пошкрябав по засіках і ось дошкрябався. Ну а що робити? В цьому сенсі, звісно, добре, коли є професійна спільнота, колеги, яким ти можеш передати якусь ситуацію. Але коли ми починали, поле для маневрів було дуже вузьке, тобто якщо не ти, то майже ніхто. Зараз це все-таки інакше.

- Якби в певний момент ви раптом вирішили змінити професію, то що б це було?

-Перша освіта в мене філологічна, мені подобається все, пов'язане з літературою. Пишу я, взагалі-то, й так. Мені подобається викладати. Не обов'язково психологію. Мені подобається лінгвістика.

Якщо ж говорити про романтичну історію, то мені хотілося б бути власницею книгарні. Щоб там - лекції, посиденьки, кава, чай. Щоб там казки дітям увечері читати.