Людина на всі часи

Депутат Одеської міської ради, почесний громадянин Одеси, Герой України.

Бували в Одесі взимку? Море сиве, а небо синє... Люди... Ходиш, розглядаєш, думаєш. Є люди як хмари — пливуть, куди вітер несе, змінюють обриси, тануть і розчиняються без рештку. А є люди — скелі. Стрімчаки… Стоять, височіють над усім і всіма, але не з гордощів, ні. А щоб захищати, берегти і прикривати…

Це про Литвака, якщо ви не зрозуміли. Про Бориса Давидовича Литвака і тих, хто завжди поруч із ним.

Про нього та його центр уже написано багато, розумно й професійно, у мене не вийде краще: і книжка талановитої чуйної Олени Каракіної «Дом с ангелом», і стаття блискучої журналістки й письменниці Алли Боссарт «Послан­ник», і чудесні оповідання Георгія Голубенка, і ціле море чудових віршів та вражаюче душевних, теплих, дружніх текстів відомих людей — його, Литвака, вірних товаришів: Михайла Жванецького, Резо Габріадзе, Ернста Нєізвєстного, Євгена Євтушенка, Юрія Роста, Олександри Ільф, Віктора Лошака, Ігоря Іртеньєва, Вадима Жука, Михайла Мішина, Юрія Михайлика. Інших багатьох, не таких відомих, але таких же вірних і люблячих... Хто його не знає, Бориса Литвака, подвижника, зухвалого мрійника, творця, ратника великого, просту людину, істинного одесита, яких залишилося в Одесі не так уже й багато... Скажу більше: не було б в Одесі Литвака — це було б зовсім інше місто.

То навіщо, запитаєте ви, після такої незліченної кількості статей, оповідань, репортажів, інтерв’ю знову братися за ту ж саму тему?

Ну, по-перше, за ним не встигаєш, за Литваком, і так було завжди. Тільки-но написали про нього як про вихователя чудових спортсменів, а він уже центр для хворих дітей задумав. Тільки-но в інтерв’ю в нього запитали, як це він наважився будувати, коли все навколо валиться (дев’яності роки, пам’ятаєте?), а він уже Янгола на фронтоні встановлює. Тільки-но необхідні для хворих дітей космічні диво-костюмчики в Москві роздобув, а у нього вже новітнє диво — і кімната м’яких модульних меблів, і сенсорний кабінет. Тільки встигай, бігай за ним і записуй. Цікаво, хоч хтось зміг захронометрувати його робочий день? Навряд чи.

Інколи дивишся на щось, створене людською працею, і бачиш, які за цим колосальні зусилля стоять, які м’язи, яке напруження. Скільки сліз, поту, безсонних ночей за цим. Які за цим життя і долі. Та ось інші натужилися, спорудили — і все, забули. А в Литвака, коли щось створив, то відтоді все тільки починається. Побудував центр — потрібне устаткування, дістав устаткування — потрібні хороші спеціалісти на мізерну зарплату (їх же ж повно, правда — за мізерну-то зарплату?!) Знайшов спеціалістів-медиків, а тут уже ком­п’ютерники потрібні — обслуговувати комп’ютерні класи, в яких дітки разом із мамами й татами навча­ються. А тут уже й пацієнти з усього світу в центр рушили — отже, пот­рібен готель, потрібно налагодити харчування, потрібні нові при­міщення для реабілітації хворих, для майстерень. І таких момен­тів — не злічити. Інакше й бути не може. І думати не можна. Бо за всім цим умовним «інакше» — хвора дитина в інвалідному візку. І її діагноз — дитячий церебральний параліч за цим ось умовним «інакше».

Все це — по-перше.

А по-друге... Чому все ж таки, попри безліч публікацій про Литвака та його центр, я теж наважилася про це написати? І не про чудеса центру, не про чудові, неймовірні умови для пацієнтів, що насправ­ді — факт, що хоч і фантастична, але реальність, воістину диво не лише для нашої країни, а й для всього світу. І навіть не про те, як мене вразила цифра — 18 700. Саме стільком дітям із дня відкриття центру було надано безплатну медичну допомогу!.. Мені здалося необхідним розповісти про виснажливу щоденну працю Бориса Литвака та його надійних помічників, про те, які для цього всього потрібні сталеві нерви, яке напруження серця, розуму, душі, які витримка й воля, сміливість, відвага, віра і самопожертва.

І ще про те, як багато важить для нього і тих, хто з ним поруч, будь-яка підтримка. Підтримка живих нормальних людей.

* * *

Борис Литвак: «Ідея створення Центру допомоги хворим дітям належить моїй покійній дочці Ірочці. Перед смертю вона сказала мені: тату, твої тренери ходять по школах, відбирають найвищих, найдужчих і найгарніших, найбільш готових до життя дітей. Ти створюєш їм умови для розвитку, хоча вони й без тебе можуть обійтися. А ти не хотів би подумати про слабких, хворих, інвалідів, які нічого не можуть самі, які приречені, якщо їм не допомогти?..»

Заповіт цей було виконано. Че­рез кілька років на розі Пушкінської та Базарної виріс Будинок із Янголом.

Литвак honoris causa (почесне звання «Литвак»)

Колись він був молодим і вродливим. Тепер тільки вродливий. Хоча як подивитися... Судіть самі: невиправний оптиміст, борець, всуперечист. Це слово «всуперечист» я винайшла саме для нього, щоб охарактеризувати модус життя Бориса Давидовича. Людина із загостреним відчуттям справедливості. Максималіст. А це властиво кому? Правильно, хлопчиськам. Отже, не тільки вродливий, а й досі молодий!

Коли розпочалася війна, йому було 11 років. Хтось із його друзів сказав, що якби він на той момент був старшим і міг воювати, війна точно закінчилася б раніше. Пару разів він, звісно, втікав на фронт. Але його відловлювали і повертали мамі. Ось досі й воює. Нереалізована у війну енергія? Радше інше. Він просто був народжений, щоб перемагати. Чоловік тому що.

І ось вам факт: у наші дні він отримує звання Героя. Отримує нагороду, яку дають за діяння, що потребують неймовірної сили духу, за те, що в усі часи називалося подвигом.

А за посадою він — директор дитячо-юнацької спортивної школи. Живе на зарплату директора і пенсію учасника війни.

Nota bene (зверни увагу)

Нещодавно було відкрито філію центру — готель-пансіонат для хворих дітей і їхніх батьків. Ще два роки тому ми бачили у Бориса Дави­довича на столі лише креслення цього готелю, вчора мені показали затишні номери з усіма мислимими й немислимими зручностями, спеціальні пандуси для візків, перильця, щоб дитина могла триматися, якщо вже навчилася ходити, величезний відкритий загороджений майданчик нагорі, з якого Одеса — мов на долоні, басейни, процедурні, їдальня, тренажерні зали, ігрові...

І, звісно, те, що для Б.Л. — принципове: житимуть і харчуватимуться батьки та діти в пансіонаті безплатно.

Однак ще дуже багато роботи… А отже, Литвак у відмінному гуморі…

Status in statu (держава в державі)

Люди його системи цінностей. Люди, котрі дихають із ним одним повітрям. Повітрям шляхетності й милосердя. Люди, незважаючи ні на що — на вітри перемін, кризи й дефолти, смішну мізерну зарплату, — завжди поруч. Тих, хто поруч із ним із початку будівництва й досі, залишилося чоловік сорок. Боюся когось скривдити й не назвати. Давайте так — я розповім лише про те, кого я знаю, кого бачила, з ким розмовляла. Решта — такі ж, звичайні янголи на договорі.

Наприклад, Вероніка Михайленко. Головлікар. Один із найкращих дитячих неврологів у країні. Кандидат медичних наук. Професіонал найвищого європейського рівня. Але інколи поводиться абсолютно непрофесійно — впадає у відчай і плаче, коли ніхто не бачить. Недовго. Потім збирається на силі. Вероніка Євгенівна каже: «Це ж мої діти, мої... Багатьох я приймаю прямо після пологового будинку. Вони ростуть і розвиваються на моїх очах. Ганнуся, Мишко, Сергійко, Ірочка, Катя... Я знаю не лише історію хвороби малюка, а й усю нерадісну історію життя його сім’ї.

Робочий день лікаря має закінчуватися о третій годині дня. Вони працюють стільки, скільки потрібно, — щоб оглянути всіх, хто перебуває в приймальні. До пізнього вечора, якщо треба.

Вероніка Євгенівна перераховує імена своїх колег, тих, на кому тримається авторитет центру, і розгублюється — бо треба називати всіх: із перших днів тут працює ортопед Євген Кучма. У нього такі руки, такі! А неврологи — світлі голови! А педіатр — золото!

«І ось іще, — зауважує В.Є. — не забудьте про наших чарівниць у реєстратурі. Там їх троє. Танечка, наприклад, працює з самого початку, вона знає і пам’ятає всіх і все. На­віть номери карток постійних пацієнтів. У неї, в Танечки, така усмішка!»

Я бачила! Я знаю! Я пам’ятаю Танечку Щапіну!

Ми колись уперше потрапили в центр якось навесні, прийшли удвох із семирічною дочкою на виставку малюнків маленьких пацієнтів (у центрі є свій виставковий зал). Танечка кинулася нас радо зустрічати й розпитувати, наче знає сто років. Моя серйозна дочка (істина її вустами) тоді зробила висновок: «Це не лікарня. Це не медпрацівник. Лікарні і медпрацівники ТАКИМИ не бувають».

— Якими «такими»?

— Ну, наче Новий рік.

Там-таки працює адміністратор Люся Красноперова. Саме Люся! Вона теж із тих, хто долі всіх дітей і мам протягує через свою душу.

Страшно подумати, що цих іншопланетних людей, цих лікарів, медсестер, масажистів, психологів, педагогів раптом почнуть зманювати в якісь приватні лавочки високою заробітною платнею. Звісно, такі спеціалісти, так би мовити, на дорозі не... Що тримає їх? Литвак. Його правда. Одна система цінностей. Одна віра. Люди здійснюють вчинки щодня і навіть не замислюються над своєю винятковістю. Але живуть не даремно. Це вони точно знають!..

Леонід Борисенко. Віце-президент благодійного фонду «Майбутнє».

Вони двоє — Борис Давидович і Леонід Іванович — доповнюють один одного. Їх удвох можна в розвідку або на винищувач, вони розуміють один одного мовчки, як близнюки. При тому що абсолютно різні. Лід і полум’я. Литвак мислить масштабно й категорично, заступник — конкретно і, де потрібно для справи, компромісно. Литвак бачить згори, Леонід Іванович — вникає в деталі. І плюс ще дружба, чоловіча й міцна.

Леонід Іванович керував будівництвом пансіонату для приїжджих батьків із дітьми. Таємничий і небалакучий, військова постава й уміння носити погони на плечах — усе, що бачу і знаю, а ось ще — генеральська пенсія. Зарплати в центрі не отримує, як і Литвак. Дуже надійний, відважний і справедливий. Відкритий, мудрий, спокійний. Так про нього кажуть співробітники.

Nota bene

Коли в сім’ї народжується хвора дитина, батьки (на щастя, не всі звісно!) прямо від скляних дверей пологового будинку, де оголошують фатальний діагноз чада, забирають ноги в туман, намагаючись зникнути і якомога швидше все забути. І з малюком поневіряються мама чи бабуся.

Ви колись бачили, як тендітна, змучена, ще зовсім молода жінка тягне з візка чотири-п’ятирічну дитину, а то й старшу, яка не може ходити. Витягує її з візка і носить, важку й немічну, тягає по клініках на руках! А вона, скорбота її й жалість, її безмежна любов і мука мученицька на все життя, поклала на мамине плече неслухняну голову, а очі тужливі, як у старого.

* * *

Далі, так?

Веронічка-маленька. Так усі називають Вероніку Ібрагімову. Вона — права рука Бориса Давидовича. Справді, сидить у його невеличкому кабінеті праворуч: папери, комп’ютер, телефони. Усе знає, все пам’ятає. Якщо Б.Л. хворіє, вона там, куди його везуть лікувати (найчастіше — силоміць везуть). Старанна, спокійна, ділова, завжди зі своїми блокнотами. А Литвак безперервно курить і щоп’ять хвилин їй: — Мась, запиши! Мась, зателефонуй! Мась, зроби! Мась, відішли! Мась, збігай!

І цей дуже симпатичний Мась усе робить вчасно, і здається, що так легко у неї все виходить... Не можна сказати, що Веронічці-маленькій так уже подобається тютюновий дим у кабінеті або нескінченні бої Б.Л. по телефону — бої за фінансування, за устаткування, зарплату працівників, за новий будинок, за ідею... Просто в ній живе переконання, що за Литваком завжди правда, і що ось це і є життя. Решта — так, сурогат.

Ще одна Танечка. Тетяна Зубчевська, керуюча справами. Вона в центрі із самого початку.

От запитують, що таке інтелігентність. Мій улюблений викладач словесності казав: щоб зажити слави інтелігентного, необхідні мінімум три дипломи університету. Один у вас, другий — у вашого батька, третій — у діда. А ще казав, що бути інтелігентним — означає розуміти іншого як самого себе.

Одне слово, це все про Таню. Запитую, чи не хотілося піти. Щоб спокійно — щоб удома не думати про роботу, щоб зарплата нормальна. Адже тут розслабитися ні на секунду не можна, треба відповідати.

Таня знизує плечима: «Це з якого ж доброго дива?! Коли все мною тут прожито, пройдено поруч із Борисом Давидовичем... Так і напиши — не хочу йти. Ніколи не піду».

Світлана Григор’єва. Це фея дитячих ігор і розваг. Кажучи по-науковому — арттерапії.

Так, вони, ці діти, ніколи не стануть капітанами кораблів, футболістами чи балетними зірками. Їх так і називають, маленьких пацієнтів центру, — діти з обмеженими МОЖЛИВОСТЯМИ. Але хто сказав, що вони — з обмеженими ЗДІБНОСТЯМИ?!

Легка і радісна, Світлана й сама вірить в абсолютну геніальність УСІХ дітей, заражаючи своєю вірою і діток, і батьків, та так, що й самі малюки стають значно впевненішими і починають творити чудеса. А Свєта знай придумує нове й нове, постійно вчиться і сама. Скільки там у них всього робиться — і виставки, і концерти, і вистави, й інші різні арт-проекти!.. Діти і малюють, і вирізають, і створюють щось вражаюче гарне й зворушливе своїми прозорими неслухняними ручками, вони танцюють, беруть участь у клоунадах, грають казки. Коли все це бачиш, здається, що у Свєтиному розпорядженні — десятки спеціалістів високого класу в різних галузях: художники, балетмейстери, постановники, музиканти...

Виявляється, нічого подібного. Всього-на-всього — сама Світлана, її ясна маківочка миготить у коридорах центру то там, то сям, вона пурхає східцями швидше від ліфта, режисер і актор із дивним ім’ям Фауст і звукооператор. Усе.

Міша Рева…Так, той самий. Найвідоміший, і не тільки в Одесі, скульптор. Здавалося б — не лікар, не педагог, не психолог. Скульптор.

Ось ви вірите в невипадковості? Інколи всесвіт із любові або співчуття раптом посилає до вас когось або щось...

Б.Л. каже: «Моя дочка Ірочка померла. Невдовзі в мене день народження. Люди намагаються розшукати мене, а я тут, у себе в спортшколі, зачинився, ховаюся від усіх. Зрозуміло ж — який день народження, навіщо взагалі все це тепер... А Мишко, морда моя дорога, проривається до мене сюди й мовчки ставить переді мною на стіл ось... ЦЕ»...

ЦЕ — відлита з якогось темного благородного металу витончена скорботна постать Сумного Янгола. Ця фігурка й зараз на робочому столі Бориса Давидовича. У нього, у цього Янгола, така пластика, вірите, здається, що він повільно рухається. І дихає.

Він, звісно, талант, цей Рева. Тобто він талановитий як скульптор, але він ще й геніальний друг, розумієте? І невідомо, що важливіше.

Потім Міша створив велику фігуру янгола, тільки іншого — Янгола Надії і Милосердя, який тепер золотиться на фронтоні центру. З ним, що природно для янгола, пов’язані містичні події. Ну, скажімо, така. Коли під час будівництва металева рама від склопакета несподівано стала падати на людей, янгол Реви раптом ніби підставив під раму своє крило, і вона, змінивши траєкторію, впала в те єдине місце, де на той момент нікого не було. А народу там унизу тоді стояло чоловік сорок...

А зовсім недавно Міша Рева подарував центру ще одну скульптуру — два симпатичні малюки, які тримають серце. Одне на двох...

* * *

Кому з друзів Литвака наснився цей сон? Чи самому Борису Давидовичу? Що він уже майже там, звідки начебто не повертаються. Ось він приходить, не випускаючи з пальців незмінну сигарету, з’являється своєю спортивною пружинистою ходою... Святий Петро біля воріт невдоволено:

— Боречка?! Не зрозумів! Чого прийшов! — До архангелів. — Ні, ну дивіться на нього! Робити йому нічого?! А ну валяй звідси! Йди працюй, кажу, давай! Ще що задумав! Давай-давай! — Кричить услід, щоб завтра був на ногах! Справ сила-силенна!

Б.Л. каже: «Якщо ми чогось боїмося, то це реклами.

Центр існує лише на пожертви організацій і громадян. У нас немає стабільного фінансування. Ми щодня виходимо на роботу як на фронт. Не треба нас хвалити. Після кожної такої статті або телевізійного репортажу до нас їдуть натовпи батьків із хворими дітьми. Певна річ: дітей із ДЦП, хворих дітей, — не має значення, звідки вони приїхали, — лікують тут безплатно. Ось уже 12 років.

Але черга в центр гігантська. Хворі повинні проходити повторні курси. Ця велетенська проблема — в Україні як ніде велика, некерована, безмежна… І всі ці люди читають тексти про центр, хапають дитину в оберемок і мчать до Одеси по останню надію».

Nota bene

* * *

2003 року в Одесі проходив саміт губернаторів України й Росії. І Литвак виступив на ньому з пропозицією. Він запропонував губернаторам свій досвід: від проекту клініки — до методики роботи з батьками хворих дітей. У центрі унікальні спеціалісти, за ці роки було видано книжки з методики лікування та реабілітації дітей, хворих на ДЦП, захищено кандидатські. Він запропонував єдиний у світі інтелектуальний продукт, напрацьований із нуля, практику, яка дає унікальні результати. Він практично пропонує людям налагоджений, уже протоптаний шлях.

Б.Л. каже: «Ми готові витратити будь-який час, щоб навчити медичних працівників, педагогів, психологів усього, що напрацювали самі. Таку пропозицію я висловив на саміті і продовжую говорити про це, використовуючи кожну трибуну, кожну можливість».

Думаєте, хоч хтось відгукнувся? Хоч хтось звернувся?

А все чому? Тому що Литвак ставить єдину, на його погляд — невеличку, але категоричну умову: ТАКІ ЦЕНТРИ МУСЯТЬ БУТИ БЕЗПЛАТНИМИ ДЛЯ ПАЦІЄНТІВ.

* * *

Б.Л. каже: «Свої допомагали. 1992 року під керівництвом Валентина Симоненка міськрада прийняла рішення про створення центру.

Мер новий і позаминулий. До речі, одна й та ж людина — Едуард Гурвіц. І багато років тому, коли створювався центр, і недавно, коли настав час будівництва пансіонату, він допомагав зрушити справу з мертвої точки.

Сергій Гриневецький, коли був губернатором, допоміг вистояти центру в дуже тяжкий період.

Микола Скорик — нинішній голова облради.

Але допомагали й допомагають не лише представники місцевої влади. Допомагають люди, достойні найвищих слів, Люди, чиї імена записані золотими літерами на дош­ці в нашому вестибюлі. На сьогодні — 206 осіб. Це вони зіграли вирішальну роль у створенні і збереженні центру».

* * *

Нічого не боїться (це я знову про Литвака). І ніколи не боявся. Він сам розповідає, що коли виходить на трибуну й починає говорити, йому стає легко. Прямо як у Булгакова. Пам’ятаєте? «Правду казати легко і приємно». Так, він спокійний і впевнений саме тому, що за ним правда.

* * *

Якось один із президентів йому:

— О! Литвак?! Чував.

— Я теж, — відповів Литвак.

Реакція моментальна, гумор вроджений.

Ще випадок.

Велике цабе відвідало центр. Дуже велике. Теж мало не президент. Ну, президент!.. Але інший. Сентиментальний. Розчулився. Сплакнув навіть...

— Ну що, допоміг?

— Яка там допомога!.. Самі сльози!..

Ще на ту ж тему...

За роки існування центру у ньому побувала сила-силенна різних делегацій. Переважно чиновники з Києва. З гостями... Ще б пак! Таким — і не похвалитися!

Минає час, і Литвака запитують: ну що, є якийсь результат від тих візитів?

— Є. «А-а-атлічний» результат!

— Що ж?

— У нас нічого не зникло!..

Справжній син Одеси. Обожнює своє місто. Одеса платить йому тим самим.

Modus vivendi (стиль життя)

Його друзі, відомі поети, інколи кепкують із його пристрасті цитувати вірші Євгена Євтушенка. Але при цьому розуміють, що у віршах радянського класика його приваблює саме пряма мова: біле — чорне, совість — підлість, добро — зло. Борис Литвак живе за цими законами.

* * *

У ньому завжди було лицарст­во. Здатність робити яскраві вчинки.

Розповідають, що одного разу, ще за радянських часів, він у складі делегації педагогів уперше потрапив за кордон. А педагоги в основному хто? Правильно, дами. Під час першого ж обіду Литвак виско­чив із ресторану і, купивши на всю валюту, яка в нього була, у квіткарки троянди, тут-таки вручив їх кожній жінці з їхньої групи...

Знаєте, що? Чоловіків люблять не за заможність, не за автомобілі й каміння. Ні-ні, дорогі мої. Це не любов. Це так, виробнича необхідність. Чоловіків люблять за подвиги. За мужність. За шляхетні вчинки, за доброту. Ну і за гумор, звісно...

Чи варто дивуватися, що жінки досі миттєво закохуються в Литвака?

Коли в чоловіку немає голов­ного, він ніякий. Має бути домінанта. Здатність до відкриття, до шляхетного діяння, неприборканий рух до гідної мети. Тоді решта обсипається, мов штукатурка.

* * *

Він усе життя був учителем, педагогом. Тому як ніхто знає, який важливий у цій професії особистий приклад. Хоч би з ким він працював — із будівельниками, інженерами, медпрацівниками чи спортсменами, — чинник особистого прикладу, «хто ж, якщо не я», діє на всіх безвідмовно.

* * *

Багато людей ображаються на нього — буцімто йому щось кажуть, а він не чує. Може, зі слухом щось?.. Утім, і раніше ображалися, коли він був молодшим. Та чудовий у нього слух! І завжди був, і тепер! Просто слух у нього теж спрямований на головне. Литвак інстинктивно чує лише те, що на користь центру, справі. Тож хай ображаються.

* * *

Ось ще про нього.

Він дуже любив і глибоко поважав одного «пристойного мужика», великого працівника пароплавства. Навколо того просто роїлися так звані друзі, всілякі підлабузники й лакизи. Литвак одного разу сказав: «Я просто мрію, щоб у нього виникли якісь проблеми! Тоді б він нарешті точно побачив, хто по-справжньому з ним поруч!»

Скажете, гумор? Але не тільки, не тільки.

* * *

А як його тішать достойні вчинки інших. І це не тільки широта натури, а й своєрідна підтримка себе: «не тільки я, не тільки...» Каже про когось: «Це совість нашого міста». Правда, в різні часи каже цю фразу про різних людей.

* * *

І ще одна дивовижна якість. Готовність ділитися своїми перемогами. Він часто повторює, що всі роки, коли будувався і працював центр, сотні людей були поруч. Він готовий кожного зробити причетним до народження свого дітища. Незалежно від внеску. І навіть коли взагалі його немає. Просто хтось сказав добрі слова про центр. Уже досить. Він уже полюбив цю людину. І все це теж має пояснення. Він, знову ж — інстинктивно, намагається втягнути якомога більше людей у цю ауру шляхетності і милосердя. І до нього тягнуться, тому що, попри нові цинічні пріоритети, фетиші нового століття, честь і совість досі у величезній ціні. На цьому стоїть світ. Як тепер сказали б — бути чесною людиною завжди престижно. Все одно сила в поєднанні зі шляхетністю приваблює, притягує до себе, як магніт...

* * *

Паралельно з головною своєю великою справою він завжди вершив і малі справи. Малі для нього. А для тих, кому він щогодинно допомагає, вони величезні, важкі, невирішувані. До нього постійно звертаються з найнеймовірнішими проханнями, і він негайно хапається за слухавку.

«А хто тебе любить більше, ніж я?» — починає він розмову з кимось, хто може допомогти його черговому відвідувачу.

* * *

Так, він зустрічається з усіма, хто хоче дізнатися про його роботу і його центр, він інстинктивно хоче, щоб якомога більше людей знали про це. Не через хвастощі, а через турботу про те, щоб це існувало довго. Вона, його справа, обов’язково має бути на очах, і тоді це не дасть нікому на неї зазіхнути. Він дружить із відомими людьми — письменниками, журналістами, акторами, бізнесменами — це не з марнославства, а, по-перше, зі щирої любові до цих людей, а головне — щоб було кому захистити його справу, справу, яка захищає слабких!..

* * *

Нагород не носить. Навіть Зірки Героя. Ще чого?! Він просто передав їх, або, як він сам каже, «перенагородив» ними своїх співробітників. Усі вони, ці нагороди, поміщені під скло в 401-й кімнаті Будинку з Янголом — кожен може побачити. І запис відповідний: «Ці нагороди вважаю оцінкою героїчної праці співробітників і всіх, хто брав участь у створенні та збереженні життєдіяльності нашого центру».

На мій погляд, одна з найбільш значимих — медаль і диплом Альберта Швейцера, праведника, трудівника і громадянина світу: «За високі морально-етичні риси і видатні заслуги у практичній охороні здоров’я». Теж віддав колективу...

Втім, деякі нагороди Борис Давидович усе ж таки носить. Двічі на рік: 10 квітня в День визволення Одеси і 9 травня в День Перемоги. Прикріплює до піджака медаль «За оборону Одеси», медаль «За перемогу над Німеччиною» і орден Вітчизняної війни...

А всім, хто допомагає центру, вручаються значок із зображенням Золотого Янгола та посвідчення. Литвак радіє, як дитина, коли згодом зустрічає людину й виявляє, що в неї на грудях значок. Що вона його носить!..

Cum deo (з Богом)

Вільям Батлер Йітс, «Кельтські сутінки»: «Капітанам далекого плавання, коли вони стоять на містку або дивляться собі з вікон рубки, часто доводиться думати про світобудову і про Бога. У рідних долинах, серед маків та спілого жита, людині дозволено забути про все на світі, крім теплого сонячного проміння, яке пестить шкіру обличчя, і привітного затінку під огорожею; але той, хто ходив крізь пітьму і шторм, думати просто зобов’язаний».

Литвак каже, що різні добрі люди допомагають центру, інколи навіть не називаючи своїх прізвищ, повторюючи його власну сакраментальну формулу, що добро треба робити тихо.

І Він — Борис Давидович — закидає голову і вказує на Золотого Янгола — з нами завжди. І ми думати про Нього просто зобов’язані, бо щодня ходимо крізь пітьму і шторм, крізь пітьму і шторм.

Тому, якщо ви вийдете на верхній майданчик нового пансіонату, то з одного боку обзивається дзвіниця православного храму, з іншого — видно синагогу, з третього — мусульманський центр. А у дворі пансіонату будується каплиця. Її будують євреї. Безплатно, звісно.

Б.Л. каже: «Хоч би хто намагався посварити людей різних національностей, навмисне чи з дурості, — Одеса була й залишилася інтернаціональним містом».

* * *

Кажуть, що зі своїми принципами він не дуже вписаний у наш час. Не в цьому річ. Просто він людина на всі часи.

«Ми народжені для насолоди працею, бійкою і любов’ю. Ми народжені для цього і ні для чого іншого...» Ці слова Ісака Бабеля — гасло всього життя Бориса Литвака.

Жителі Одеси... Стоп, чому тільки Одеси? Одесити всього світу, з ініціативи Всесвітнього клубу одеситів, збирають зараз кошти на спорудження пам’ятника Ісаку Бабелю. Це правильно. Це справедливо. Чи варто казати, що Борис Давидович, який першим уніс гроші, продовжуючи щодня ходити крізь пітьму та шторм, вважає цей проект своєю новою важливою невідкладною справою. А коли в Одесі постане бронзовий Бабель, у Литвака з’являться й інші справи. Важливі, чесні, врівень із ним.

Але це вже теми для майбутніх репортажів. Репортажів із міста, де взимку сиве море, але синє небо, де Будинок на вулиці Пушкінській, у якому трудяться дивовижні люди. Їх час заносити в Червону книгу з формулюванням: «Реліктовий вид людини — homo honestus — людина достойна».