Людина-бонсай

Лауреат Нобелівської премії миру професор економіки Мухаммад Юнус, відомий як послідовний борець із бідністю в усьому світі, зазначав, що «бідняк — це свого роду «людина-бонсай», яку штучно позбавляють життєвих ресурсів і не дають їй реалізувати свій потенціал». Це визначення чітко вписується в українські реалії. Всі умови життя в державі Україна орієнтовані саме на бідну людину, і ця убогість «просвічує» у відсутності в пересічного українця права зробити себе економічно незалежним від держави. Наша людина традиційно не хоче мати з державою жодних справ, а тепер це небажання посилюється реаліями: податки стали схожими на пристойні хабарі, малий бізнес скоро покінчить «самоудушенням», політичне життя дедалі різкіше тхне застоєм, а громадська думка ніколи й не наважувалася визнати себе владою...

«Патологіка речей» така, що всі ми палко прагнемо... норми, простої й елементарної: нормальних законів, нормальних прав, нормальних умов, нормальних відносин у соціумі, тобто того, що робить життя повноцінним і немарним. Але ця норма в нас недосяжна: теперішня влада в умовах покірної байдужості суспільства грубими лезами безправ’я «обстригає» духовний потенціал громадянина. І про опір людей системі поки що не йдеться...

Недавно в центрі Києва перехожий запитав у мене, як пройти на вулицю Рейдерську (Рейтарську): схоже, масова свідомість впустила в себе «особливі прикмети» часу й змирилася з ними...

Світова економічна криза, хоч як це дивно, не стала для нас катастрофічною — вона просто «наклалася» на кризовий стан особистості й суспільства, що становить собою феномен нинішнього соціального життя України. Ущербність кризової свідомості в тому, що вона повертає нас до примітивних моделей життя, про які давно час забути. До того ж вона робить людину самотньою: теперішнє суспільне життя аж ніяк не може скластися з мільйонів окремих стратегій виживання його громадян.

Наш співрозмовник — доктор економіки й соціології, професор Юрій Саєнко.

Вдаримо безправ’ям по свідомості?

— Яке визначення можна дати кризовій свідомості?

— Це свідомість, зациклена на ризиках соціуму, яка не бачить і не шукає шансів вийти з кризового стану: вона формується, коли людина в суспільстві переживає стан ступору, безвиході й невизначеності. Бо всі роки незалежності, за даними моніторингу Інституту соціології НАНУ (квітень 2010 року), «стабільно» тримається на рівні 75—85% страх населення перед підвищенням цін, безробіттям і невиплатами пенсій та зарплат. Тобто держава тримає наших громадян у стані перманентної невизначеності.

— Чи скочуються наші люди до більш примітивної моделі суспільства?

— Вони вже скотилися. Внутрішній опір спостерігається в людей творчих, які щосили опираються саморуйнуванню. А в більшості бідність звужує діапазон інтересів, примушуючи зосередитися на примітивних способах виживання. Ми запитували людей, яким має бути щомісячний дохід на кожного члена родини. Запити виявилися скромними: прожитковим мінімумом вони визначили 1700 гривень. Але водночас вважають: щоб достойно жити, на одну людину має припадати 5800 гривень на місяць. Виявляється, для дуже багатьох недосяжні й «мінімальні» 1700 гривень. Є таке поняття як споживчий коефіцієнт Енгеля: якщо відсоток витрат домогосподарств на харчування перевищує 40% їхніх загальних споживчих витрат, то це означає, що ми маємо справу не з розвиненою країною, а з такою, яка розвивається. А в нас витрати на харчування становлять 50—60% від загальних витрат середньої сім’ї, і вони в перспективі тільки збільшуватимуться, оскільки ціни зростають разом з інфляцією, а зарплати залишаються колишніми.

Навіть у бідності, якщо людину не позбавляють можливості відкрити свою справу — в економічному, науковому, політичному плані, — вона не втрачає себе і, попри свій жалюгідний матеріальний стан, у її житті є духовна і громадська складова. А в нас громадське життя відпадає відразу, а духовне обмежується релігією, оскільки чесні й порядні лідери нації трапляються вкрай рідко. Тобто в нас відбувається громадянська деградація суспільства. І на цьому дереві, з якого утворюється «бонсай», відтинаються три головні гілки: матеріальне, духовне й громадянське. Людина не вміє жити — і їй не дають шукати й навчатися.

За попередніх дев’ятнадцять років вибудувані справжнісінькі заслони, щоб суспільний інтелект не проникав у сферу політики, — це корпоративні інтереси чиновників, партократів і олігархів, які приватизували цю сферу.

— Один мій колега висловив думку, що наша людина може змінити своє становище засохлого і з усіх боків обдертого «бонсая» виключно волею до життя, силу якої оспівав ще Джек Лондон. Але воля до життя полягає в доланні перешкод, а в нас вона трансформується в бажання за будь-яку ціну триматися на плаву. Давати нескінченні хабарі, щоб зберегти свій бізнес, — невже воля до життя в цьому?

— Депутатів перекуповують нувориші на найвищому рівні, а звичайна пострадянська людина дає хабарі, оскільки все життя виховувалася з думкою, що все за неї вирішує чиновник. Причому в радянські часи можна було поскаржитися на нього в партійні органи, в народний контроль, — сяке-таке «пугало» для занадто нахабних хабарників було. А тепер людина, котра вирішує свої ділові питання, потрапляє в якийсь «чиновницький загін», її обложили з усіх боків, як вовка прапорцями. Сама система влади не дає їй вибору, крім як брати участь у корупційних схемах. А в суді теж треба давати хабарі...

Створена система не дає можливості людині побудувати свою соціально-економічну діяльність так, як вона вважає за потрібне. Тому не розвивається середній клас, зростає інфляція, поширюється безробіття. Працю знецінено: із середньою зарплатою 2000—2500 гривень яка буде мотивація працювати в людей, котрі втрачають на роботі здоров’я? Яка мотивація у вчителя, що отримує менше тисячі гривень? А в лікаря, інженера, вченого?

Тому воля до життя тут нічого не вирішує.

Перспектива без позитиву?

— На мою думку, «людина розгублена» все таки хоче бачити перспективу свою та країни. Їй важливо знати, як розвиватимуться події за кращих і гірших розкладів у суспільстві.

— Західна людина «програє» для себе ситуації майбутнього, тим більше що світ постійно ускладнюється і змінюється. Тільки ми не відчуваємо цієї динаміки. У нас немає моделі майбутнього для країни і сім’ї. Дача, квартира — їх ніхто не відбере, а ось як розвиватимуться відносини в суспільстві, що це буде за суспільство, яка буде податкова політика, кого душитимуть, кого садитимуть? Соціологи ж не здатні розписувати сценарії майбутнього країни: до них ніхто по це не звертається, і самі вони не хочуть цим займатися. А головне — в нас немає теорії суспільства. Та й у нинішніх реаліях замість прогнозу, в основі якого лежить точний розрахунок, може бути хіба що передбачення. Я б із задоволенням трудився над такою проблематикою, але над нею має працювати весь комплекс гуманітарних наук.

Немає конструктивної моделі суспільства — а вона обов’язково має бути поетапною, зрозумілою і реальною. Оскільки немає образу майбутнього й не розписано поетапно шляхи його досягнення, зрозуміло, що свідомість українського громадянина утримується у кризовому стані. 2007 року ми зафіксували дивний показник. На запитання «Чи потрібно реформувати суспільно-політичний лад України?» 80% респондентів відповіли позитивно. Мене це вразило. З цієї кількості 47% заявили, що змінювати лад треба радикально й негайно. А решта 43% висловили готовність до поступового реформування.

— Але серед цих 47% можуть бути й ті, хто не в змозі зректися комуністичного «старого світу»…

— Звісно. Це запитання і до соціології, і до влади. Таких досліджень ніхто соціологам не замовляє. Влада не хоче знати, чим живе народ, і, я впевнений, там ніхто не читає матеріалів, які ми щорічно туди пересилаємо. Політиків цікавлять тільки передвиборні рейтинги. На яку систему замінювати нинішню? На це запитання повинна дати відповідь справжня креативна еліта суспільства. Але до неї ніхто не звертається…

— У наших умовах невизначеність уже означає кризу. І триває вона всі роки незалежності.

— Слід пам’ятати, що чим більше в повсякденному житті проблем, які вирішуються відносно майбутнього, тим здоровіше суспільство. Україна занурена в якусь шизофренічну зацикленість на минулому. Нам трапляються в опитуваннях Інституту соціології НАНУ один-два відсотки людей, котрі зізнаються, що інколи голодують. Це, звісно, не той голод, який був у 30—
40-х роках. І все ж 1992 року 50% респондентів заявили, що бояться голоду, а 2000-го — уже 72%. Тільки тепер цей показник знизився до 30—40%. Голодомор справді був геноцидом — він поки що незнищенний у свідомості нації.

Усі 19 років нашої незалежності 30% респондентів висловлюють бажання повернутися до радянської планової економіки. При цьому близько 5% із них — молодь віком 18—30 років, яка не має досвіду життя за радянської планової економіки. Питається: як таке може бути? Кількість прихильників СРСР поповнюється молоддю та середнім поколінням, — жахіття радянської системи забуваються, а працює властивий їй феномен соціальних гарантій.

До речі, 40% опитаних висловлюються за вступ до ЄС. Але вони не уявляють собі, як треба працювати, аби стати конкурентоспроможними. А за вступ до НАТО висловлюються всього 16% населення. Проте втішно, що в нас формується новий громадянин. Молодь отримує зовсім іншу освіту, не таку, як їхні батьки, спостерігає, як живуть і працюють люди на Заході. Вона буде іншою і сформує нову еліту. Проте станеться це нескоро. Я думав, що для цього достатньо двадцяти років, але помилився.

— То що ж, за всі 19 років незалежності країни в зацикленій і полохливій свідомості її громадян не було жодного проблиску вільної волі?

— Був Майдан. Але він не підвищив протестного потенціалу соціуму у разі нехтування з боку влади правами та інтересами громадянина: готовність до протесту залишилася на рівні 8—9%. Тим часом українців значно більше турбує погіршення їхнього матеріального становища, — частина готових протестувати проти цього зросла з 23% 1992 року до 45% 2005 року, а потім поступово знизилася до 40% 2010 року. Українцям, як бачимо, хліб із салом у 4,5 разу важливіші, ніж права та свободи.

— Чи можна сказати, що в наших людей знижується рівень домагань?

— Ні, він не знижується, просто для їх реалізації стає менше можливостей. Розширюється розуміння того, що потрібно людині для нормального життя, але все це нівелюється неможливістю реалізувати права та свободи. Народ живе у своєрідній резервації.

— Як «розмикається» кризова свідомість суспільства?

— Трьома способами. Перший спосіб — найтриваліший у часі, його можливості мінімальні: це пробудження індивідуальних вольових сил особистості. Все-таки більшість населення перебуває в патерналістських моделях життя, де не індивід вирішує свої проблеми, а держава. У нас тільки 15% населення стверджують, що їхнє життя залежить виключно від них самих. А тих, хто посилається на незалежні від них обставини, близько 40%. Другий спосіб — розвиток середнього класу, який у здоровому суспільстві становить 70—80% населення, а в нас поки що — мізерно малий. Звідси випливає й розвиток громадянського суспільства. Третій спосіб у нас поки що недосяжний — це реформи держави і створення нею умов для розвитку середнього класу.

А починати треба зі створення громадянського суспільства, тільки воно примусить владу працювати на благо народу, — адже з власної волі влада змінитися не зможе...