Людина, яка може

Починається рік. Він не питає мене, хочу я цього чи ні. Його прихід не залежить від мого бажання, як і те, що кожен день починається вранці й закінчується увечері. Навіть якщо я просплю день, він через це ніччю не стане. Час — це те, на що я вплинути не можу. Можу лише обрати, на що буде витрачено моє життя.

Мій вибір — єдине, що завжди залежить тільки від мене. Мить за миттю я рухаюсь у просторі власного життя, краплина за краплиною випиваючи чашу, назва якої — «мій вибір». У дитинстві я не підозрювала про його існування. Моя мама металася по Москві (тато навчався у військовій академії) у пошуках лікаря, який допоміг би мені почати ходити та правильно говорити. Їй пояснили, що в мене дитячий церебральний параліч і слід радіти — адже буває набагато гірше, а її дитина все-таки має можливість ходити та говорити, нехай не зовсім чітко.

Завдяки невтомному піклуванню батьків я закінчила звичайну середню школу. Вдома мене оточували безмежною любов’ю і трепетною турботою, але дедалі частіше я залишалася сам на сам із великим світом, а він не завжди зустрічав мене так тепло й радісно, як батьки. Доводилося «приручати» оточуючих до себе. Щоб спілкуватися зі мною, були потрібні увага й терпіння — а їх і дорослі часто позбавлені, не те, що діти. Школа стала досить тяжким випробуванням. Хоча в мене завжди були друзі серед однолітків, нерідко знаходився хтось, хто мучив мене образливими насмішками та кривлянням. Якось, класі у восьмому, я не витримала й у шкільній їдальні пожбурила в кривдника чашкою. Він відскочив, вимовивши: «Ненормальна», і відтоді мене вже ніхто не чіпав.

Я закінчила школу з відчуттям полегшення. Але це тривало недовго. Подальше навчання передбачало спілкування з викладачами. Уявляти, що мене питають, а я не можу відповісти не через незнання, а тому, що горло перехопив спазм, було нестерпно. І хоча батьки наполягали — треба навчатися далі, я зрозуміла, що в мене є вибір, і доклала максимум зусиль, аби нікуди не вступити. Зрештою, попрохала маму допомогти влаштуватися на роботу.

А в 25 я нарешті зрозуміла, що не хочу до кінця своїх днів мерзнути в НДІ, відсиджуючи з дев’ятої до шостої і не дуже добре друкуючи на машинці, а хочу й можу ще чогось навчитися. Для цього довелося вступити в доступний для мене тоді ВНЗ, іменований у народі «Кульком». У мене знайшлися сили й терпіння його закінчити. Звісно, як завжди, підтримували батьки. Я вийшла заміж за кохану людину, в нас народилася донька. Народження дитини зміцнило в мені відчуття, яке пізніше переросло в переконання, — є щось, що під силу лише мені. Напевно, тому пішла вчитися знову й опанувала улюблену професію — психолога. Але найцінніше — за цей час я віднайшла свій вибір і нікому його не віддам.

…З дитинства проступає монотонно рожевий колір — такими у книжках зображували маленьких лагідних паць. У такий самий колір на карті світу було пофарбовано 1/6 частину суходолу — країну, в якій ми жили. На протилежному боці земної кулі теж розташовувалася велика країна, хоча й менша за площею. Мас-медіа розповідали, що її жителі називають себе суспільством рівних можливостей. У коментарях лунала недовіра з різними відтінками — від уїдливої іронії до обурення. Адже в основу нашої держави було закладено інший принцип: «Від кожного за здібностями, кожному — за працею». У ньому явно відчувалася присутність когось суворого та невблаганного — того, хто збирався оцінювати і мої здібності, й мою працю.

Тепер державу, в якій я виросла, мені хочеться назвати суспільством обмежених можливостей. Людьми з обмеженими можливостями прийнято називати інвалідів — у тій, заокеанській державі. У нас такому визначенню чомусь прижитися важко. Кому ж хочеться бути калікою? Що може зрости на грунті суспільства з обмеженими можливостями, яке особисто я хотіла б якомога швидше відправити в минуле? Звісно ж, люди з обмеженими можливостями. Серед моїх однолітків, друзів, знайомих декому вдалося реалізувати себе. У кожного — свої проблеми. Однак, можу припустити, тут не обійшлося без роботи того самого невблаганного радянського оцінювача здібностей і праці. В мого покоління нині найбільш плідний період у житті — від 40 до 50, а ми змушені переварювати «повноцінний» досвід простору обмежених можливостей. Здібності багатьох нерозвинені або взагалі поховані.

Напевно, слово «інваліди», тобто люди, ні до чого неспроможні, недієздатні, закріпилося, аби відрізнити їх від людей фізично здорових. Це слово означало: «Сиди тихо й не висувайся». Так було за часів мого дитинства. Саме відчуття простору обмежених можливостей породжує бажання стати інвалідом. Як часто ви бажали мати не те, що заробили, а те, що дають просто так (гадаю, саме це бажання підживлює корупція, яка пронизує нашу дійсність)? Бажання одержати подарунок є природним для дитини, котра ще так мало вміє сама та покладається на дорослих. Але коли чую від молодих і цілком дієздатних людей, що пенсію потрібно одержувати не після досягнення похилого віку, а тоді, коли ти сповнений сил і енергії, — наприклад, після повноліття, доходжу висновку: сама дорослість не залежить від кількості прожитих років. Це спадщина нашого досвіду життя в суспільстві обмежених можливостей. Може, наше сьогоденне життя настільки безпросвітне й тяжке тому, що ми самі зробили його таким?

Скільки ж має минути часу, щоб ця спадщина, нарешті, відпустила нас?

Як психолог я досить часто буваю в організаціях, які об’єднують людей з інвалідністю. Мене вражає схожість життєвої позиції багатьох із цих людей із тими, хто інвалідами себе не вважає, але виріс на нашому інвалідизованому просторі. І перші, й другі практично позбавлені ініціативи, чекають, що їм хтось має дати роботу, пенсію, квартиру, друзів і коханих. Вони не здатні створювати власний життєвий простір. Власне, люди з таким світовідчуттям справді мають екзистенціальну інвалідність. І ними так зручно маніпулювати, прикриваючись добрими намірами.

Але є серед них і інші — ті, які захоплюють духовними силами і справжньою життєвою стійкістю. Одна з моїх знайомих не лише закінчила юрфак університету з червоним дипломом і щодня їздить на роботу в юридичну контору, а й зробила стрибок із парашутом, — а вона ж не може самостійно пересуватися навіть в інвалідній колясці! От кому б проводити семінари-тренінги з виживання та прагнення до повноцінного людського буття... Таких людей неможливо, приміром, позбавити права голосувати. Дівчина з ДЦП, яка дуже повільно пересувається на милицях, усі три тури самостійно ходила на свою дільницю, і скриньку додому принципово не замовляла, вважаючи: піти самій — це її обов’язок.

Часто ставлю собі запитання: чому лише нині, коли у мене вже доросла донька, котра шукає свій шлях у житті, я сама починаю повною мірою реалізовувати свої здібності? І розумію, що суворий і невблаганний оцінювач моїх здібностей і праці дедалі менше впливає на мене й є надія, що я і зовсім його позбудуся.

Батьківська гіперопіка може стати катастрофою для звичайних людей, тим більше людей із інвалідністю. Якщо погано функціонує нога, можна навчити дитину користуватися милицями. Та коли у вигляді психологічного опертя підсувають милицю гіперопіки, в дитини зникає відчуття власного Я-можу. З неї виросте лише немічний інвалід, а от людина, здатна створювати власний життєвий простір, — навряд чи.

Те саме що гіперопіка батьківська — гіперопіка держави (тотальний контроль і розподіл). І перша, й друга породжують інвалідизацію свідомості. Така людина не здатна реалізувати свої можливості та здібності, оскільки просто не бачить їх.

При соціальних службах протягом останніх кількох років було створено реабілітаційні центри для молоді й дітей із інвалідністю. Там проводиться реальна робота з пробудження творчого потенціалу, який закладений у кожному, але виявляється лише за сприятливих умов. Тут у доброзичливій атмосфері зав’язуються приятельські контакти, яких так не вистачає цим людям. Вони починають відчувати, що потрібні й цікаві комусь іще, крім свого домашнього оточення. Переконана: молоді люди, котрі мають можливість бувати там регулярно, зможуть увійти в життя повноцінно та впевнено сказати про себе: «Я — людина, яка може».

Нині намагаюся реалізувати ідею створення центру розвитку соціально-психологічних навичок самостійного життя у підлітків і молоді з інвалідністю. Його робоча назва «Це я можу».

Однак для величезної кількості фізично здорових людей, які не хочуть «могти», знадобиться набагато більший реабілітаційний центр — розміром із цілу країну. Адже нині саме час його будувати. Спробуймо разом!