"Любій Любі", або Про шкоду інтернатів на клітинному рівні

Уже на початку 2000-х стало зрозуміло, що тисячі жінок-"човників", які не бачать нічого, крім базару та тягарів, перестали бути матерями своїм дітям. Батьки, втративши роботу на половині закритих шахт і заводів, впали у непробудне п'янство, самогон лився річкою, "закушували" водою з крана.

Явище деградації та бідності чітко позначалося територією від центру до околиці, тому діти, втікши з дому, рушили у бік центру, ближче до ринків. Хлопчики так і залишилися в підвалах, теплотрасах, люках, доїдаючи голови оселедців, викинуті на смітник; немовлята й дівчатка потрапили в інтернатну систему, не маючи достатньо сил умонтуватися в альтернативне вуличне життя. Сьогодні їм від 20 до 30 років, і багатьом пощастило вижити й народити своїх дітей.

"Для голодних кошенят у місті є притулки"

Так відповіла багата тьотя Кішка на прохання племінників дати їжі, й мала рацію. "Притулки" створили саме тоді, коли лавина безпритульності не так після осиротіння в революцію і війну, як після розкуркулювання та Голодомору накрила міста своїми чорними зграями. Радянські правителі пометушилися й, оскільки мислення їхнє було заточене виключно під зони та тюрми, створили систему державної опіки, яка мало від них відрізнялася. Перед владою не стояло завдання зберегти дитину. Швидше, навпаки: системі був потрібен продукт, нездатний на бунти і прийняття рішень. Тому республіки ШКІД досить швидко впоралися з придушенням незадоволених знахабнілих підлітків, нащадків ворогів народу, переконавши громадян у тому, що інтернати корисні, й озброївши ідеями про осередки суспільства та чільну роль радянської влади в розвитку будівників комунізму. Інтернати вирішували проблему держави, а не проблему людини. На жаль, та ж сама система, без змін, працює в Україні й досі. Із 1918 р., від соціальної кризи величезної території, минуло рівно 100 років. Змінилися 5 поколінь людей, технічно кількість тодішніх сиріт примножилася й активно пробралася в тіло суспільства, лихо сирітства трансформувалося у світогляд та менталітет. І на спроби його усунути система агресивно оскалюється, будучи самодостатньою, витрачаючи гроші платника податків на те, що, по суті, робить народ слабким і споживацьким.

"Я хочу знати, навіщо люди обіймаються, що вони відчувають"

Ці слова сказала 34-річна Наташа на останньому місяці вагітності. 29 років вона прожила в інтернаті для психохроніків, не маючи захворювання. Процес "виходу" з системи зайняв два роки. Потрапляють в інтернат значно легше: тиждень лежання в педіатрії - і ти вже там, і все в тебе як годиться - документи, діагнози, ліжко.

Ти живий, але мало хто зацікавлений у твоєму першому кроці, у твоєму першому слові, у твоєму першому зубі. Все це розглядається з погляду твого догляду. Виросли зуби - не треба стежити за харчуванням, з'їси, до чого дотягнешся. Користуєшся унітазом - о, супер, менше прання. Не користуєшся -користуватимешся, нікуди не дінешся, бо бруднити штани шкідливо для няньки. Не їси - а зонд для чого, ввіллємо! Не ходиш -лежатимеш на сітці, горщик підставимо. За тебе вирішать, що надягти, чим дихати, як думати.

Наташа жодного дня не вчилася в школі, освіту здобула, переписуючи Біблію, що випадково дісталася від заїжджого місіонера. Прочитати текст, правда, не могла, але дуже хотілося стати грамотною, ось і переписувала. Нагодувати лежачого хворого, обробити пролежні, правильно поводитися, коли в людини напад судоми, перекласти незрозуміле іншим белькотання паралізованого, розрахувати дозу снодійного та багато інших вузькоспеціальних знань, що дісталися їй "пакетом" від звичного оточення, роблять із неї ідеальну сиділку. Ось тільки мріє вона стати малярем, і мрія ця, практично, недоступна не через відсутність середньої освіти - через інвалідність 2-ї групи з психічного захворювання, якого не було й немає. Але хіба це визнає система? Адже наступний крок - в'язниця для кожного лікаря, котрий роками підписував її повторний огляд.

Зараз Наташі 37. Екстерном закінчила середню школу, народила Святика, торік почала зовсім самостійне життя, окремо від інших мам-бідолах, соціальних працівників та психологів. Правда, зі стосунками не складається, попри милу зовнішність та безліч прекрасних рис. Бо для партнера важить не догляд, а любов, обійми, співпереживання, ніжність. Те, що, як нам здається, мають усі люди від народження, те, що насправді дають нам, не замислюючись, наші мами, аби ми віддавали задарма своїм дітям.

"Віко, я купила подарунок!"

Цими словами Люба зустрічає мене досить часто, але я ніколи не забуду, як вона вимовила їх уперше. Тоді, 9 років тому, я попросила її поділитися своєю радістю й показати подарунок. Я не встигла запитати, для кого він: на яскравому пакувальному папері, на золотій мотузочці висіла бирка: "Любій Любі". Дівчина купила чашку в коробочці, підійшла до відділу пакування подарунків і попросила зробити напис. Цей подарунок був для неї. Потім і для інших, звісно. Вона дуже любить давати. Вона - одна з небагатьох, кому можна довірити будь-які гроші: спростовуючи міфи про вроджену злодійкуватість ромів, Любаня, швидше, віддасть своє, ніж візьме чуже. Дівчинку загубили в Донецьку, коли їй було чотири роки. В інтернат для розумово відсталих вона потрапила через незнання російської мови. Лікар теж не знав роми, але був старшим і сильнішим, тому розумову відсталість отримала вона і поїхала по етапу.

Закінчила бонусом до інтернату ПТУ, не маючи жодних навичок самостійного життя. Любу прилаштували до нас у громадську організацію - чекати своєї путівки в будинок пристарілих. Чекала вона її два роки, за цей час зрозуміла, що ходити в магазин і варити борщ - справа нехитра, і від путівки ми допомогли їй відмовитися. У дитинстві її, очевидно, любили. Тому вона шукає цю любов у кожному.

Одного разу з соціального будинку її забрав такий же, як вона, хлопець: чорнявий маленький принц. Після року мук із наркоманом Люба повернулася до нас, схудла й побита, з Микитою в животі. Тепер хлопчикові чотири роки, і він прекрасний. Але в Люби батьківське обмеження - вона не вміє ставити рамки. Коли малюк занадто активний і мама втрачає контроль, розуміючи, що дитині загрожує небезпека, вона його б'є, безсило й боляче. Б'є і тоді, коли хтось зробив йому зауваження, особливо якщо стосунками з цією людиною Люба дорожить. Вона постійно боїться втратити ці стосунки, вдаючись до абсолютно неадекватних спроб їх зберегти: підкупу, надмірної близькості, готовності робити що завгодно, аби тільки бути поруч. Тому Люба з Микитою залишаються в соціальному будинку до моменту дорослішання Микити, поки він не стане усвідомлено діяти і, як мінімум, розпізнавати небезпеку та кликати на допомогу.

"Ой, ялинка, а ми тут із мамою грошиків просили!"

Після закінчення училища в 16-річної дівчинки-сироти шлях один. Чи два. Народити - і жити на державні гроші, або на трасу, якщо з документами не склалося. Так трапляється з усіма, тому ні вагітність, ні ранній секс за гроші особливо не дивують. Валю зґвалтували в 6 років. Вона не дуже знала, що з нею сталося, та, оскільки відбувалося це регулярно і з усіма, хто жив у дитячому будинку, особливо її це не турбувало. Тільки б не били. За секс можна було отримати солодощі, інколи й невеликі гроші, якщо було це не з інтернатівськими, а з місцевими або вантажниками на ринку. В 17 вона народила Віолету, потім - Альонку. На той час ВІЛ і гепатит С дали їй 3-тю групу інвалідності, і доходу від "дитячих" грошей, сирітської пенсії та інвалідських їй самій вистачало б, якби не хлопці, що хотіли на них купувати в аптеці наркотики. Багато наркотиків, дешевих і різних. Житла в них не було, доводилося спати в кімнатах хлопців. І вживати разом. Її привезли до нас міліціонери, попросили приютити після розгрому кубла в сусідньому мікрорайоні. Валя погодилася пожити в соціальному будинку, доки знайде інше пристанище. Альонку врятували стрептодермія, анемія від недоїдання й температура, яку не змогли збити. Дівчинку поклали в лікарню. Без наркотиків Валя протрималася довго: майже два тижні. Потім узяла Віолету й пішла без попередження, залишивши все: одяг, їжу, Альонку в лікарні.

31 грудня, коли країна нарізала олів'є, начальник районної служби зателефонувала мені й сказала: схоже, Віолета з якимось бомжем стоять на перехресті в центрі Донецька, і треба терміново її звідти забрати. Новорічним дивом удалося вмовити патрульних їх затримати. Коли ми домчали з іншого міста, бомжа вже не було, і розгублений міліціонер передав нам чотирирічну феєчку. Вона була неймовірно гарна, великоока, мініатюрна, брудна і смерділа так само неймовірно. Відігрівшись у машині, дівчинка заговорила: "Ой, ялинка, гарна, ми тут з мамою грошики збирали. О, ще одна, і тут! А тут ми спали, он там, на ліжечках (показала на палети, складені біля "Епіцентру"), а тут дядя Льоша хлібця нам давав…" - "Дядя Льоша хороший чи поганий?" -"Він хороший, тільки маму б'є завжди"… Ми шукали їх два місяці. Щодня я посилала Валі есемески, в яких благала повернутися, адже почати нове життя в теплі та спокої в її 22 роки було можна й потрібно. Я писала їм молитви за неї, бажала доброї ночі, розповідала, як буде славно їм разом, коли вони повернуться й заснуть у постелі. Вона відповіла мені одного разу одним словом: спасибі. Дітей перед самою війною всиновила сім'я з іншої області. Доля Валі мені невідома, проте дуже передбачувана, як і долі тисяч дівчаток із системи. Навіть якщо вона жива, про це ніхто не знає.

Щоб стати людиною, людині потрібна людина

У дослідженнях теорії прив'язаності вчені відзначають кілька розладів, які необоротно впливають на психічне здоров'я людини, що виросла без близького дорослого, сім'ї. Наявність її формує поведінку дитини стосовно інших людських істот. Тобто, не маючи такого дорослого, людина не може будувати зв'язків, не може довіряти чи не довіряти, відповідно, не може відрізняти небезпечне від безпечного, часто в такої людини бувають труднощі з визначенням відстані, кількості, просторовим сприйняттям. Виправити ситуацію з відсутністю базової довіри до світу може тільки серйозна робота над собою, для якої й необхідні це саме сприйняття себе і довіра хоч до чогось або когось. Так, потрапляючи в замкнене коло, дитина, згодом дорослий, у вкрай рідкісних випадках може його розірвати, щоб мати можливість жити повноцінно.

Коли ми народжуємо дітей, усього, що вони вміють, вони навчаються від нас. Тому й народжені "системними" батьками діти багато чого навчаються від них, передаючи спотворення від покоління до покоління. Найперше, що вони сприймають від світу: ти не цінний. "Не треба підходити, хай плаче, а то звикне до рук, що тоді робитимеш? Спати з дитиною разом? Та ти що, ти її задушиш! Годувати, коли просить? Має бути режим! Грудне молоко? Дивися, воно в тебе синє, ми зараз проведемо контрольне зважування, подивимося, скільки вона з'їдає за один раз, держава догодує з пляшки, там видно, скільки дитина їсть". Ці слова, практично, кожна мама чула від своєї. І якщо нам здається, що сирітство далеке й не про нас, даремно. Ми всі - продукт радянської системи вирощування людини державою. Для своїх вузько спрямованих потреб.

Психіка людини формується, практично, блискавично, прямо з народження. 90% того, що рухає нами все життя, ми отримуємо до року. Саме тому розлучення з сім'єю в ранній період - це злочин проти людства. Біологічні механізми, які регулюють вид, не запускаються, і чим більше "змінених" людей на один народ, тим більше це позначається на функціонуванні суспільства. Ті, хто приймає рішення у справі неблагополучних матерів, уперто не хочуть брати до уваги давно відомі медичні факти саме з тієї ж причини: сформований травмою розлуки соціальний інтелект відкидає логіку, сприймаючи її як загрозу, система прагне до самозбереження. У нашій країні створені механізми переривання цього жорстокого ланцюжка залежностей: працюють будинки матері та дитини, соціальні служби. Їх мало, але вони є. Та ось із будинками лихо - стоять порожні, і зі службами лихо - як із вивченням англійської в СРСР: 10 років загальної освіти, а знають мову одиниці. Ми дивимося на неблагополуччя як на те, що залежить від волі сім'ї. Але випускаємо з уваги факт, що якби сім'я могла, вже було б усе інакше. Розробляючи програми для вилучених дітей, служби не враховують основного пункту: зберегти зв'язок із матір'ю, відкидаючи її важливість для безпеки та життєзабезпечення дитини. Коли ми говоримо про споживацтво маргіналів, слід згадати, що вони - лише частина системи, їхнє споживацтво забезпечуємо ми, беручи його в діапазон прийнятності для себе. Не обмежуючи споживання в часі, пропонуючи неадекватну допомогу, наприклад некваліфікованого психолога замість кваліфікованої няньки або прибиральниці.

Шлях до вільного суспільства лежить через визнання помилок та їх усунення. Можна бачити зовнішню картинку і судити по ній: сім'я не в змозі виховати дитину, отож дитину треба відібрати. Але, знаючи передісторію, в цій логіці починаєш помічати серйозну ваду: її повну відсутність. Вирішення проблеми сирітства, споживацтва і кримінальності лежить у бажанні її розпізнати, назвати речі своїми іменами й просто перестати робити неправильно.