Львівський вокзал. Місце обіймів

07 березня, 2022, 19:31 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Кого і як зустрічають у столиці українського тилу

Львівський вокзал. Місце обіймів
© Kai Pfaffenbach/Reuters

Львівський залізничний вокзал у ці дні нагадує море, куди струмочками стікаються з гарячих точок харків’яни, кияни, жителі Бучі і Гостомеля, Запоріжжя і Маріуполя. Війна—транзит—невідомість

Налякані, втомлені, засмучені. «Нас у купе їхало 19 чоловік. Дітей поклали на полиці впоперек, а дорослі стояли. Спали по черзі у коридорі на підлозі», — розповідає мама трьох дітей. Однією рукою штовхає візочок із дитиною, іншою примудряється тримати за руки ще двох. А через плече — велика сумка. Що туди влізло з необхідних речей, можна лише здогадуватися.

Люди з потягу йдуть суцільною стіною, дуже повільно, спиняючись ледь не кожні кілька метрів. А далі черги — у зал очікування, на автобуси до Польщі й Німеччини, до волонтерських наметів, де роздають канапки і чай. Мені тривожно й гірко: здається, що вся Україна маленькими річками розтікається у різні боки. Рідні мої, як я хочу, щоб ви повернулися потім! Моя пошта завалена листами від іноземних університетів — запрошують нашу молодь. Я бачу повідомлення європейських наукових лабораторій — кличуть найкращих. І я розумію, що це порятунок. Але не знаю, скільки моїх співвітчизників повернеться додому з чужини і коли.

Євгенія Онищенко

А зараз щоранку йду на львівський вокзал — допомагати волонтерам Червоного Хреста зустрічати евакуаційні потяги. Поруч стоять волонтери з усієї України. «Хто тут з Києва? Хто з Маріуполя?» — питаємо один одного. Так хочеться побачити своїх, хай навіть і незнайомих.

Ще 2014-го я допомагала переселенцям із Донбасу і думала, що розумію їхній біль, уявляю, як це — залишити свій Дім. Та тільки зараз відчула, що насправді не уявляла й половини того, що бачили вони. Тут, у Львові, я ношу в сумочці ключі від своєї київської квартири, — коли дуже важко, коли здається, що сил зовсім немає, намацую їх руками і ніби торкаюся свого Дому. Якось мене заскочила за цим заняттям волонтерка з Херсона. «А я знаю, що це за ключі, — сказала. — Бо я так само роблю».

Євгенія Онищенко

Біля наметів ми роздаємо людям чай і канапки. «Ви звідки?» — питаю жіночку у легкій курточці, яка червоними від холоду руками бере бутерброд і трохи ніяковіє від цього, бо «краще віддайте їх дітям, а я можу й просто чаю попити». Вона з Харкова. «Мого міста фактично більше немає, це випалена пустеля», — прориває її сльозами, і вона вже ридає вголос. Ми обіймаємося і на кілька секунд завмираємо посеред натовпу і бутербродів.

Євгенія Онищенко

«А можна канапку для мене і для сестрички?» — питає хлопчина років дванадцяти. Ну звісно, можна! Якраз привезли гамбургери з місцевого МакДональдза, спеціально для дітей. Малий хапає веселі макдональдзівські пакуночки і вже збирається йти, як я запитую: «Ви ж з мамою їдете? Чому мамі не береш канапку?» — «Бо мама сказала, що їй незручно просити». — «А ну веди мене до мами!» — кажу. Беру з собою бутерброди і варене яйце, пояснюю мамі, що від її здоров’я і сил залежить безпека її дітей. Мама бере бутерброди, а яйце пхає десь під сумки. І раптом звідти з’являється мордочка маленького цуценяти. «Для нього їжу зовсім незручно просити, тут хоч би людям вистачило». «От біда з цією інтелігенцією», — зітхнула прибиральниця вокзалу, що підмітала поруч і жалісливо дивилася на маму. Словом, нагодували ми і собачку.

Цікаво, що біля волонтерських наметів майже немає чоловіків. До них тут ставляться суворо. «А вас погодують безкоштовно у їдальні ЗСУ, ми годуємо лише жінок та дітей», — кажуть волонтери. Але я порушую цей наказ, каюся. Побачила чоловіка з Харкова. Він не просив канапок, бо знав, що йому не належить. Але по тому, як він дивився на наш стіл, я зрозуміла, що дуже голодний. Підійшла, розговорилися. «Я сидів під обстрілами у Харкові, потім їхав потягом. Не їв кілька діб. Я не встиг ні до воєнкомату піти, ні до тероборони записатися. Я взагалі не знаю, де я, хто я і як жити далі».

До речі, до чоловіків тут ставляться з осудом навіть на блокпостах. «Відвези сім’ю у безпечне місце і повертайся назад, будь мужиком!» — кажуть тим, хто приїжджає у тил. «А що мені робити, у тероборону вже не беруть, тут у Львові пішов у військкомат, чекатиму повістки, — розповідає мені один . — А поки що допомагаю тут — відгукуюся на оголошення, що потрібні руки, аби розвантажувати та сортувати гуманітарку».

Не випускають на кордоні чоловіків призовного віку. Навіть із поважних причин. І навіть якщо комусь вдається перетнути кордон з українського боку, поляки нещадно завертають назад, — розповідають місцеві. Нещодавно чула історію, як чоловік намагався проїхати до Польщі разом із вагітною дружиною, що мала от-от народити. «Як же вона там без мене, — бідкався він. — Сама у чужій країні. Я маю бути поруч, я маю знайти якусь роботу, щоб малюку було на що жити». Але його все одно не випустили, дружину волонтери перевели саму пішки через кордон.

Євгенія Онищенко

Львів як глибокий тил узяв на себе шалене навантаження з допомоги біженцям. Я щодня бачу, як львів’яни йдуть до волонтерських наметів із сумками, у яких харчі — готові канапки або усілякі домашні смаколики. Я бачу сім’ї, які спеціально приїздять на вокзал, аби запросити до себе тих, хто врятувався від обстрілів і вирішив залишитися у Львові. Та багато вимушених переселенців не довіряють нікому. Я допомагала сім’ї, у якій дитинка мала діагноз ДЦП. Принесла їм їжу, бо до намету мама і син не могли дійти самотужки. Розговорилися, вона сказала, що далі не їхатиме, хоче залишитися у місті. Я одразу запропонувала: є сайт «Прихисток», там небайдужі люди з усіх куточків України та з-за кордону залишають свої адреси, аби цим могли скористатися ті, хто шукає житло. Моя співрозмовниця одразу замкнулася і наїжачилася: «Ні, я нікуди не писатиму, я нікому не вірю і боюся, і ви відійдіть від мене, хто ви така?!» Когось війна отак бетонує, а когось, навпаки, наділяє безмежною вірою в своїх.

Сама я також знайшла житло за цією програмою. Їхала з Києва в нікуди, не знаючи, що буде завтра. Відкрила перше ж оголошення і зателефонувала.

Зустрічати нас із дітьми на новому місці вийшло кілька сімей — тут були не лише львів’яни, а й ті, кого, як і мене, гостинні господарі запросили до себе. «Ви в безпеці, все буде добре», — перше, що я почула.

Я ніколи цього не забуду. Коли все закінчиться, обов’язково запрошу цих чудових людей до Києва, і ми ще погуляємо Андріївським узвозом та улюбленими куточками мого міста. Я обіцяла.

Здається, все це — якийсь сюр, це відбувається не з нами. Психологи радять не думати про майбутнє чи минуле, просто робити добре те, що ти можеш. Зосередитися на тому, яку користь ти можеш принести своїй країні тут і зараз. Усе для перемоги. Я намагаюся. Я щодня буваю на вокзалі, а людей і потягів там дедалі більше. І у залі очікування навіть на підлозі постелені простирадла — на них сплять жінки з дітьми. Добре, що їм є кому допомогти, є де знайти прихисток. Сумно, боляче, але добре.

Євгенія Онищенко

А з учорашнього дня на львівському вокзалі з’явився піаніст. Його піаніно стоїть прямо навпроти входу, між великими чергами на автобуси до Польщі. У невеличких паузах чути переклички переселенців за списками: «Бондаренко? — Я!— Іващенко? — Я!». А решту часу вокзал перебуває у полоні музики: здається, вона заливає кожну шпаринку, кожен куточок переповненого залу, намети волонтерів і натовпи на пероні. Вона нагадує про велике, світле, вічне. Просто музика — невмируща. Як і наша людяність. Як і наша Країна.

Related video

Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: CNN: Анексія частини України не приховає прірву між бажаннями Путіна і можливостями його армії Той факт, що Кремль оголосив про «приєднання» окупованих регіонів України до РФ якраз в той момент, коли українська армія успішно йде в наступ, говорить, що російська влада відчайдушно чіпляється за вигаданий нею світ. Чи не час НБУ знижувати облікову ставку? Про консолідацію монетарної та фіскальної політик Україна сьогодні подає заявку на членство в НАТО — Зеленський Заявку просять розглянути у пришвидшеному порядку. Ми ніколи не визнаємо цю незаконну анексію – заява країн Європейської ради Путін підписав "документи" про "приєднання" окупованих територій України Жодна з цих областей не є повністю захопленою РФ. Ба більше, на деяких напрямках фронту ЗСУ просто зараз відвойовують стратегічно важливі населені пункти.  
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК