Лицар сумного образу на шляху світової літератури. До 400-річчя виходу першої частини роману «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса

Протагоніст оповідання Борхеса «П’єр Менар, автор «Дон Кіхота» наново пише роман Сервантеса, мотивуючи це тим, що «Дон Кіхот» — книга випадкова, «Дон Кіхот» зовсім не необхідний. Загальне враження від «Дон Кіхота», спрощене забудькуватістю та байдужістю, можна цілком прирівняти до невиразного попереднього образу ще не написаної книги». З погляду історії літератури таку випадковість слід іменувати не інакше, як «Його Величність Випадок». Книга, без котрої сьогодні неможливо уявити світову літературу (друге місце за накладами і кількістю перекладів після Біблії), відкрилася світу 1605 року, коли після другого тюремного ув’язнення через обвинувачення в грошових зловживаннях ідальго Мігель де Сервантес Сааведра (1547—1616) опублікував opus magnum, головну працю свого життя.

Дон Кіхот, мандрівний лицар і шляхетний мрійник, любитель лицарських романів і борець із вітряками, шанувальник Дульсінеї Тобосської і захисник усіх знедолених, виїхав на шлях європейської культури та світової літератури. Оскільки все велике бачиться на відстані, силу та глибину цього образу було помічено лише через кілька століть після публікації книги. Зате, будучи сприйнятим насправді, цей твір визнано одним із найбільших витворів людської думки. Шляхи Дон Кіхота і шляхи світової літератури чи то випадково, чи то не випадково збіглися. Тому й у романі, і в історії літератури Дон Кіхот завжди в дорозі. Один із найбільш вдумливих літературознавців ХХ століття Михайло Бахтін (1895—1975) зауважив із цього приводу: «Дорога особливо вигідна для зображення події, керованої випадковістю. Звідси є зрозумілою важлива сюжетна роль дороги в історії роману. На рубежі XVI—XVII століть на дорогу виїхав Дон Кіхот, щоб зустріти на ній всю Іспанію, від каторжника, котрий іде на галери, до герцога». Продовжуючи думку Бахтіна, можна сказати: славний ідальго все ще продовжує свій шлях, зустрічаючи все нових читачів, щоб ті, у свою чергу, зустрілися з Дон Кіхотом.

Запитання, чи був у Дон Кіхота реальний прототип, ставилося вже сучасниками Сервантеса. У XVIII столітті англійський письменник, автор ще одного харизматичного героя світової літератури, Робінзона Крузо, Даніель Дефо вважав, що Сервантес в образі Дон Кіхота зобразив злощасного командувача Непереможної армади, відправленої підкорити Англію, який зазнав цілковитого фіаско, — герцога Медіна-Сідонію. Були й інші версії. У цілому ж цей образ Дон Кіхота настільки складний, суперечливий, рельєфний, що можна з упевненістю твердити про його збірний характер.

З мотивом дороги, мандрівки тісно пов’язаний і мотив утечі, властивої герою роману Сервантеса. Дон Кіхот утікає від буденності і повсякденності в пошуках ідеального, героїчного і прекрасного світу лицарських романів і ширше — світу людської літератури і культури. Шлях останнього мандрівного лицаря в чомусь скидається на шлях українського мандрівного філософа Григорія Сковороди, із тією лише різницею, що Сковороду «світ ловив, але не впіймав», тоді як Дон Кіхота перед смертю все ж таки поневолила стихія реального. Адже наприкінці другого тому заповіт складає вже не Дон Кіхот, а Алонсо Кіхано Добрий, і він звучить так: «Item, бажаю, щоб племінниця моя Антоніо Кіхано, якщо вона наміриться вийти заміж, виходила за такого чоловіка, про якого було б заздалегідь відомо, що він про лицарські романи не має поняття; коли ж буде встановлено, що він їх читав, а племінниця моя все ж захоче вийти за нього заміж і справді-таки вийде, то в цьому разі я позбавляю її спадщини і прошу виконувачів духівниці моєї ужити її на їхній благорозсуд на добрі справи». Алонсо Кіхано Добрий, як бачимо, гранично категоричний у своїх учинках. Зовсім як Дон Кіхот!

У чому ж загадка Дон Кіхота, де криється секрет його нестаріючої актуальності, котра перемагає простір і час? Гадаю, Сервантесу парадоксально вдалося схопити і зберегти в цій уяві споконвічну двоїстість людської культури, в основі якої — протиріччя між реальним й ідеальним, між сном і явою, між тим, що людина хоче робити, і тим, що вона робити вимушена. Вигаданий світ літератури, у якому живе Дон Кіхот, «один із тих ідальго, чиє майно складається з фамільного списа, древнього щита, худющої шкапи і хорта», часто не збігається з реальним життям і водночас неймовірним чином проясняє його суть. Виходить своєрідна гра життя з культурою, в якій дія передбачає сюжет, а сюжет веде до дії.

Де ж Дон Кіхот насправді, де, говорячи словами Мартіна Хайдеггера, його буття стає автентичним? Може, хтось вбачатиме певну некоректність у такій постановці запитання. Однак давайте спробуємо порозмірковувати над буттям літературного героя як живої людини, причому справжність її існування визначатиметься здатністю залишатися в пам’яті нащадків і тим самим впливати на теперішнє. Парадоксально, але цей роман і сьогодні, у XXI столітті, на диво сучасний. У чому причина цього? У прихованій магії тексту, геніальній прозорливості автора, інтризі сюжету? Так, відповім я, і ще в чомусь невловимому, котре лише силкується виразити себе в словах.

Роман Сервантеса — це книга про книгу, література, котра продовжується в житті, і життя, що стає літературою. Разючий, абсолютно постмодерністський ефект, який дозволяє зазирнути в безодню культурної реальності. Щось на кшталт нескінченності, котру створюють наставлені одне на одного дзеркала. Дон Кіхот, який читає Сервантеса, Сервантес, який переказує рукопис Cіда Ахмета Бен-Інхалі, славні лицарі, яких із пафосом або ж із іронією наслідують герої книги, — є в цьому перетіканні фантазії в реальність якась чортівня або, якщо завгодно, магія. Тобто те, що дає книзі символічну перепустку в безсмертя, та перчинка, якою приправлені найкращі твори нашого великого співвітчизника Миколи Гоголя.

Сервантесу вдалося зберегти задзеркалля культурної реальності, співпричетне до змісту та суті літератури. Тому я не погодився б із тезою Олексія Лосєва про те, що «Дон Кіхот — символ загибелі епохи Відродження, символ загибелі великої, богатирської особистості, котра титанічно й красиво утверджувала себе на всі часи як у своїх власних очах, так і в очах усієї навколишньої громадськості». Дон Кіхот радше провісник нашої перехідної історичної епохи, літературне кредо якої відображене у відомій тезі Ролана Барта про те, що будь-який текст — це порожня форма, котра наповнюється матеріалом свідомості читача. У цьому сенсі книга Сервантеса нагадує мені романи Мілорада Павича, наприклад «Хазарський словник» чи «Остання любов у Константинополі». Сервантес знає, що його герой існує самостійним буттям, незалежним від буття автора, про те, що, говорячи словами Павича, «Verbum caro factum est» — «cлово стало м’ясом». Певне, тому в передмові він називає себе не батьком, а «вітчимом Дон Кіхота».

На жаль, Сервантес не написав, ким він мислить себе стосовно іншого ключового персонажа книги, Санчо Панси. Цей онтологічний антипод Дон Кіхота, попри свою хитрість і приземленість, жагу влади і відверто расистські висловлювання (чого лише варті його розмірковування у зв’язку з перспективами Дон Кіхота стати імператором Мікоміконським: «Одне тільки засмучувало його — те, що це королівство перебуває у країні негрів і що люди, яких дадуть йому у васали, будуть чорношкірі; втім, уява його відразу підказала йому непоганий вихід — повантажити їх на кораблі, привезти до Іспанії, продати їх тут, одержати за них готівку, купити на ці грошики титул або посаду — от і все, а там доживай, не сумуючи, свого віку»!), викликав симпатію навіть ідеологічно перевантаженої радянської літературної критики. А інтелектуал Михайло Бахтін так прокоментував образ cлавного зброєносця: «Санчо — прямий нащадок древніх череватих демонів родючості, постаті яких ми бачимо, наприклад, на знаменитих коринфських вазах. Матеріалізм Санчо — його пузо, апетит, його численні випорожнення — це абсолютний низ гротескного реалізму, це весела тілесна могила, вирита для відокремленого, відстороненого й омертвілого ідеалізму Дон Кіхота; у цій могилі «лицар сумного образу» немов би мусить померти, щоб народитися новим, кращим і більшим; це — матеріально-тілесний і всенародний коректив до індивідуальних і абстрактно-духовних претензій; крім того, це народний коректив сміху до односторонньої серйозності цих духовних претензій (абсолютний низ завжди сміється, це смерть, яка породжує і сміється)». Однак цей «матеріально-тілесний і всенародний коректив» занадто легко підпадає під уплив фантазій Дон Кіхота, я навіть сказав би, практично повністю розчиняє своє життя в снах ідальго. Санчо Панса справді супроводжує мандрівного лицаря, тобто розділяє з ним не лише дорогу, а й долю. У цьому сенсі «єдність і боротьба» Дон Кіхота й Санчо Панси гармонійно врівноважуються в тексті Сервантеса так само, як врівноважуються жіноче і чоловіче начала, інь і янь, у гексаграмах китайської книги І Цзинь. Саме Санчо Панса пропонує Дон Кіхоту назвати себе Лицарем сумного образу, або ж говорить про нього як про людину з «голубиним серцем». Це — найбільш зворушливі, я навіть сказав би сентиментальні епітети, яких Дон Кіхот удостоївся в романі.

Можна ще довго говорити про безсмертний роман Сервантеса, та все ж велику літературу краще вдумливо читати самому. Читання в даному разі перетворюється на захоплюючу інтелектуальну та духовну гру, своєрідну містерію, яку треба прийняти і відчути. Як зауважив Борхес: «Якщо судити за правилами риторики, стиль, гірший за сервантесівський, важко вигадати. Автор постійно повторюється, фрази у нього провисають, голосні зіштовхуються, синтаксис неправильний, епітети зайві, а то й просто шкодять справі, він часто й густо не пам’ятає, про що починав говорити. Але все це перекреслюється або приборкується переможними чарами цілого. Існують письменники — Честертон, Кеведо, Вергілій — абсолютно невразливі для аналізу. У творчості інших — Де Куїнсі, Шекспіра — є чимало ділянок, до яких допитливому розуму краще не підступатися. Треті, найбільш загадкові, не витримують жодної критики. Будь-яка їхня фраза, варто її перечитати, сповнена вад, однак цей роздраконений текст бере за живе, та ще й як, хоча ніхто вам не скаже — чим. До цього розряду письменників, яких звичайним розумом не поясниш, і входить Мігель де Сервантес».