ЛИСТОПАД. ШЕПТИЦЬКИЙ

Мене запрошено на вечір, присвячений 50-річчю від дня народження лат-війського кінорежисера-документаліста Юріса Поднієкса. Поднієкс був однією з культових постатей перебудови і загинув дуже молодим — влітку 1992 року втопився в одному з латвійських озер… Я саме тоді перебував у Латвії і пам’ятаю, як уся країна була приголомшена цією несподіваною смертю молодої енергійної людини… Однак із загибеллю Поднієкса в мене пов’язане ще одне враження. Я не став би про нього говорити, тому що воно якраз не є справедливим стосовно самого Поднієкса. Однак було, напевне, таким гострим, що саме про нього я згадав, побачивши листівку-запрошення із портретом режисера.

Саме в дні прощання з Поднієксом помер великий шахіст Михайло Таль — єдиний чемпіон світу з шахів, якого дала Латвія. Так, він грав під радянським прапором, однак вибору в нього не було. Та саме завдяки Талю про Латвію, про Ригу дізналися мільйони людей — він був не просто чемпіоном світу, а ще й яскравою інтелектуальною постаттю. Я зовсім випадково на одному з шахових турнірів бачив уже старого і хворого Таля за грою — і запам’ятав на все життя. Бо це було таке несамовите випромінювання інтелектуальної енергії, коли літня людина за дошкою здається атлетом, артистом і вченим водночас… Я впевнений, що Таль мав би бути не тільки частиною латвійської історії, а й частиною латвійського образу. Тим більше що він залишився вірним Ризі до останнього дня життя. І ховали його не біля кремлівської стіни, як іншого народженого в цьому місті академіка — Мстислава Келдиша, а на старому єврейському цвинтарі Шмерлі… Однак латвійські газети, радіо, телебачення — і латиською мовою, і російською — майже не згадували про Таля. Вони були переповнені Поднієксом. І в цьому тра-гічному збігу смертей я несподівано побачив певне віддзеркалення латиського світосприйняття: Латвії не хотілося бути чимсь більшим, ніж вона є, їй конче важливо було довести самій собі, що в особі Поднієкса вона втрачає важливу частину свого національного мистецтва. Так воно і було. А в особі Таля вона втрачала світову знаменитість, частину свого історичного престижу. Однак у Ризі цього не те щоб не бажали розуміти — просто не бачили.

Наше світосприйняття близьке саме до такого усвідомлення світу. Однак Латвія — маленька країна, вона може собі це дозволити. Бо Латвія неминуче повернеться до європейської цивілізації. А нам належить спочатку вибудовувати цю цивілізацію в собі, у своїй країні. А вже потім іти до сусідів.

Ми ж і досі не помічаємо європейських постатей в нашій історії. Незалежність означала для офіційних інстанцій тільки перейменування вулиці Леніна на вулицю Богдана Хмельницького. З руїн міфу Радянської України почали нашвидкуруч ліпити міф України козацької, замість портретів героїв Жовтня почали штампувати портрети гетьманів… Однак козацька Україна — це просто наше середньовіччя. Ніде правди діти, скандинавські країни, скажімо, теж захоплюються героїчним періодом своєї історії. Однак для них це — пригодницькі романи або фільми, а зовсім не сутність сприйняття себе у світі. Сучасний швед пишається тим, що він — співвітчизник Рауля Валєнберга чи Улофа Пальме, а про вікінгів згадує у затишних музеях. Ми ж хочемо перетворити на музей козацької слави сучасну країну. І не помічаємо, що поруч з нами були люди, які набагато зрозуміліші Європі, ніж гетьмани Виговський чи Мазепа із їхніми суперечливими, справді-таки візантійськими біографіями…

Днями прочитав в одній з польських газет великий нарис, присвячений митрополитові Андрію Шептицькому, — виявляється, наших сусідів, попри всю складність взаємин між римо-католиками і греко-католиками на польських землях, на непросту біографію самого Шептицького, захоплює і цікавить ця особистість. І я розумію чому. Тому що навіть з образливого і несправедливого памфлетика Ярослава Галана про Шептицького — а це було моє перше «знайомство» із митрополитом у дитинстві — прозирав європейський дух і масштаб цієї людини. Тому що ще 1914 року 26-річний священик писав про небезпеку «варварського патріотизму» (згодом більшовики і Гітлер побудують непорушні моделі такого патріотизму) і вважав, що «доки людство не виробить у собі почуття міжнародної справедливості і етики, доти мир буде можливим тільки в тих випадках, коли сам егоїзм наказуватиме відступати від егоїстичних завдань». Хрестоматійна думка нашого часу, проте були потрібні дві світові війни, Голодомор, Холокост і повалення Берлінського муру, щоб людство остаточно переконалося у слушності позиції, висловленої на початку ХХ століття предстоятелем української церкви. Як на мене, ми ще не здатні оцінити зусиль Шептицького із «вписування» українства в європейський цивілізаційний контекст — хоча, здавалося, обставини самої історії суперечили цим зусиллям. Листи рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру з протестом проти знищення єврейського населення Галичини, євреї, яких переховували в соборі святого Юра, самі відозви «Не убий» та «Про любов до ближнього», видані страхітливого 1942 року, — чи багато таких осяжних і ошатних проявів гуманізму знає українська цивілізація? І чи не є ці дії вже старого і хворого митрополита, життя якого добігало кінця, набагато важливішими для майбутніх громадян України, ніж блискотіння шабель у її стародавній історії?