«Лиш одного Кармалюка як собаку гонять»

27 лютого (за старим стилем) і 10 березня за новим відзначалося 220-річчя з дня народження чи хрещенння за православним обрядом Устима Якимовича Кармалюка. Переоповідати біо­гра­фію Кармалюка ні до чого, про нього писали і пишуть в істо­ричних довідниках, краєзнавчій літературі, йому присвячують дисертації та наукові конференції. Восковий бовван прикрашає Папську (Кармалюкову) вежу в Кам’янці-Подільському, його ім’ям названо вулиці, по всій Ук­раїні встановлено пам’ятники.

Але сьогодні — час повалення ідолів та ламання стереотипів. Дійшло й до спроб понівечити кармалюковий міф. Такі спроби раз по раз роблять і короновані історики (фахівці, кандидати наук), і майстри журналістського пера. Донедавна Кармалюк був однією зі священних корів радянської ідеологічної машини, тому до 1991 року зазіхання на світлий образ народного месника були неможливими. З набуттям незалежності, відкриттям «білих плям» вітчизняної історії, розвінчанням старих авторитетів і появою нових захитався непорушний, здавалося б, монумент кармалюцького архетипу. Руйнівники шаблонів та борці за історичну справедливість почали розглядати діяльність Кармалюка виключно в руслі криміналістики. Такі матеріали почасти можна зустріти на ксенофобських псевдоісторичних сайтах та на шпальтах газет і журналів.

Кармалюку закидають здирство не тільки над панами і багатіями, але і над простими селянами, до того ж наводять статистику, де в переважній більшості випадків він грабує якраз нещасних подільських селян. На жаль, статистика наводиться без посилань на джерела, що цілком виправдано для статей бульварного штибу. Чергову порцію вилила на сторінки всеукраїнського тижневика «Дзеркало тижня» авторка Світлана Кабачинська; матеріал було передруковано кількома регіональними та інтернет-виданнями, зокрема хмельницькою газетою «Є!».

У матеріалі пані Кабачинської з неабиякою насолодою описуються подробиці злодійського життя Устима, паплюжиться честь та гідність цієї людини, свідомо перекручуються факти та розставляються «вигідні» авторці акценти. Всі факти біографії Кармалюка пояснюються злочинним характером персонажа, добрі риси характеру замовчуються, загальновідомі періоди та моменти кармалюцького руху, які можуть бути в колонці позитивних характеристик, просто не згадуються. Для прикладу: на самому початку матеріалу журналістка пише, що справжнє прізвище народного месника Карманюк, похідне від «карман», кишеньковий злодій. Згадується, що таке прізвище носили і нащадки, і предки Кармалюка. Проте, є й інша версія: після гучного судового процесу носити знакове прізвище стало небезпечним, тому й була змінена осоружна буква.

«Він утік з війська. Ставши дезертиром, Устим поставив себе поза законом. І з березня 1813-го почалося розбійницьке життя Карманюка... не до ідейних протестів було тісній компанії з чотирьох здорових чоловіків. Їм просто хотілося їсти — і вони почали грабувати селянські комори, тягнучи з них сало, масло, борошно, яйця; нападали на подорожніх, причому жертви були нещадно биті...» Ось так куцо виглядає, за словами пані Кабачинської, перший період діяльності Кармалюка. У проміжках між цими заняттями Устима засилають до Сибіру, привселюдно катують, садовлять у Кам’янецьку фортецю. Розширення діяльності Кармалюка авторка, посилаючись на абстрактних «дослідників», пов’язує із конокрадством (!?). Чому не з викраданням дітей, риби, або вуликів — достеменно не відомо. Ще один блискучий пасаж відшукала пані Кабачинська у дослідженні С. Якимовича, що зробив опитування нащадків Кармалюка «в селі, де він фактично провів останні роки життя і загинув».

Виявляється, що донедавна місцеві селянки боялись ходити в ліс по гриби, усі мешканці цього села просто випромінювали щиру ненависть до Устима. Найсмішніше, що таке опитування цитований автор проводив через 100 років після «кармалюкіани». Можна взяти на озброєння його історичний метод і порозпитувати зараз нащадків революціонерів, що діяли в 1905-му, певен, з’ясувалось би багато унікальних подробиць.

Не будемо довго перераховувати, яким тортурам та перекручуванням піддає авторка біографію Кармалюка. Зосереджусь на кількох пасажах. «На користь Кармалюка свідчило й те, що він за чверть століття розбійництва не надбав жодних статків: сім’я так і бідувала, а після смерті весь скарб, що був при ньому, — це 9 карбованців сріблом. Усе вкрадене йшло на підкупи, плату за притулок, за інформацію, за мовчанку, за харчі, за різні послуги». Добре, що хоч в останньому реченні цитати пані Кабачинська не приплітає всюдисущі історичні документи, які можуть обґрунтувати написане. Для чого зводити на Устима свідомі наклепи, які неможливо підтвердити? Між іншим, крім 9 карбованців у скарбі Кармалюка знайшли торбинку з цвяхами та чоботарським приладдям, яким він заробляв на життя. Хочеться запитати у авторки: чому у пафосному матеріалі із елементами моралізаторства замовчені очевидні факти, які заважають творенню з фігури Кармалюка пересічного уркагана? Чому не вказано, що «банда» Кармалюка, за результатами допитів причетних до справи (2700 допитаних), нараховувала багато тисяч осіб? Чому замовчується, що у справі Кармалюка був зацікавлений сам імператор Микола І і він подарував за вбивство Устима перстень виконавцю замовлення? Що на придушення повстання Кармалюка височайшим указом було кинуто уланський полк та створено спеціальну Галузинецьку комісію?

Те, що Кармалюк був високоосвіченою людиною, володів кількома мовами, був обізнаний із шляхетними манерами, авторка відсилає до легенди про «бай­стрюцьке» походження Устима. Ось так одним розчерком, у гонитві за дешевими сенсаціями журналісти намагаються заробити собі авторитет на розвінчанні кумирів. Лаври Дена Брауна не дають, мабуть, спокою? Виявляється, що в усьому винна радянська влада, що зробила з кримінального авторитета національного героя. «Саме вона перетворила романтизований ореол над тричі таврованим чолом розбійника Кармалюка на героїчний німб борця за справедливість й народного месника — то не викликає жодного сумніву». А треба було б засумніватися хоч трохи, переглянувши хрестоматію української літератури дореволюційного періоду. Образ Кармалюка пані Кабачинська відшукала б у таких політично незаангажованих авторів, як Марко Вовчок, Михайло Старицький, Тарас Шевченко, Микола Костомаров. Причому вищезгадані письменники бачили в Устимі цілком позитивний, конст­руктивний образ. А якщо згадати промовисту подільську топоніміку: тисячі горбів, печер, лісів, млинів, урочищ, які називають «кармалюковими», то до цього процесу теж доклала руку радянська ідеологічна машина? Пісні, казки, легенди, де згадується Кармалюк, — теж, очевидно, справа рук партійних номенклатурників?

Наприкінці свого патетичного опусу журналістка два абзаци бідкається над долею нещасної України, що плодить Кармалюків, яким ніде діти свою кипучу енергію. І тому вони побиваються по закордонах, як Кармалюк по Сибірах. Пані Кабачинська не шкодує патетики, високих слів та образів. На мою думку, пожаліти та побідкатись треба як­раз над ідеологічною платформою, що змушує людей марудити папір. В той час, коли відбувається пошук національної ідентичності, продукувати відверту тенденційну брехню на шпальтах головної аналітичної газети Ук­раїни як мінімум непродуктивно. Кармалюк незручний, бо в нашій країні з’явилось багатенько панів, яких треба пошарпати? Кармалюк незручний, бо був символом радянського періоду? Ні, архетип Кармалюка настільки могутній, що на образі Устима легко заробити собі дивіденди, — приклад Олеся Бузини надихає. Ось і вправляються новітні манкурти в руйнації відомих з дитинства світлих образів. Але не так легко і просто знищити пам’ять предків, не так легко зруйнувати віковий міф. Міфи треба живити, розвивати і берегти, а особливо той, що ґрунтується на титанічному життєвому шляху Устима. Україні потрібен Кармалюк саме зараз. І я вірю: знайдуться люди, які наситяться його Духом та його ділами!