Лінія гріха

Ці холодні дні в Києві виявилися навдивовижу теплими — всіх, хто вибирався на Майдан Незалежності, дивувала й гріла атмосфера дружелюбності та єдності, ще недавно, здавалося, безнадійно нами втрачена. Ми раптом відчули, що настав час великого єднання за зовсім новими ознаками. Настав час, коли ми нарешті можемо говорити про те, що нас об’єднує, і чітко провести лінію, за якою «вже не ми». Один із церковних документів, яких як ніколи багато було прийнято цими гарячими днями, пояснив особисто мені, що це за лінія — «лінія гріха».

«Сьогодні межа поділу пролягає не через Схід і Захід, не через політичні уподобання... Межа проходить через серця кожного з нас. Ця межа — гріх. І кожен із нас має відповісти на запитання: перейде він цю межу й стане на бік гріха чи відстоюватиме правду». Це фрагмент заяви католицьких, греко-католицьких і протестантських громад Одеської області. Її автори закликають визнати, що виборча кампанія була несправедливою і ображає гідність людини, створеної за образом і подобою Божими.

«Лжесвідок не залишиться безкарним» — цю фразу з Книги Притч було взято епіграфом до звернення, підписаного предстоятелями УПЦ КП і УГКЦ, представниками РКЦ, Церкви християн віри євангельської, УХЄЦ і Української лютеранської церкви. «Церква завжди була з народом», — стверджують автори документа. Вони засуджують масову фальсифікацію результатів виборів і закликають свою паству «відстоювати правду» й не допускати насильства. Через тиждень ті самі автори оприлюднили ще одне звернення — до Президента України, в якому заявили, що зволікання із вжиттям санкцій до тих, хто фальсифікував вибори і закликає до сепаратизму, виглядає як «частина свідомо задуманого плану», а тому Президентові слід прискорити розв’язання цих проблем і «достойно піти».

УГКЦ у своїх передвиборних заявах чимало рядків присвячувала відповідальності й активності кожного. Як випливає з тону нинішньої заяви, паствою своєю ця церква задоволена: «Коли люди виходять на вулицю захищати свої конституційні права мирним шляхом, вони не темна маса й не «вулиця». Це люди зважені, жертовні та відповідальні, їх слід шанувати, до їхнього голосу потрібно дослухатися, тому що голос народу — голос Божий». Кардинал Любомир Гузар вважає: «Стало очевидно, що народ наш справді виріс до того, щоб створити правову державу».

Найрадикальніше повелася Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ — тут відслужили молебень за «нового президента Віктора Ющенка». На екстреному засіданні єпархіальної ради було прийнято заяву, в якій ідеться про грубе зневажання волевиявлення народу на виборах і про кризу, яка стала наслідком «політики фальші та цинічної зневаги і до Божого закону, і до Конституції». У заяві висловлено захоплення позицією молоді та студентства, заклик молитися за всіх, хто захищає громадянські права і свободи на майданах країни.

На тлі цієї зливи заяв, коментарів, відкритих листів мовчання Української православної церкви видавалося досить дивним: відразу після виборів, коли, власне, пастирська підтримка як ніколи була потрібна тим громадянам, котрі ще не втратили поваги до ієрархії, кудись зникли з екранів і передовиць люди в облачінні священиків, які ще недавно закликали голосувати за «істинно православного» прем’єр-міністра. Що ж, їх можна зрозуміти — якось ніяково вийшло з цими фальсифікаціями. Лише під кінець першого тижня протистояння митрополит Київський Володимир закликав народ утриматися від кровопролиття й молитися за мирне врегулювання конфлікту.

Проте на той час свою думку вже почали висловлювати «нижчі чини» УПЦ — священики і миряни. І якщо від Союзу православних братств і організації «Единое отечество» й не доводилося чекати нічого іншого, крім звичних провладно-проросійських ескапад (зокрема вони закликали «президента Януковича» швидше зайняти своє місце в адміністрації Президента), то позиція інших представників цієї конфесії дуже здивувала спостерігачів. 26 листопада УНІАН опублікувало звернення групи кліриків та мирян УПЦ, в якому автори визнають, що в передвиборний період у церквах велася відкрита агітація за В.Януковича, закликають «сторону, яка програла, достойно піти з влади», стверджують, що «мир і стабільність не можуть грунтуватися на брехні». Читаючи цей документ, розумієш розмах пропаганди, спрямованої не лише на парафіян із допомогою церкви, а й на саму церкву: автори серйозно розмірковують над можливістю гоніння у випадку приходу «нової влади». Та резюме цих міркувань обнадіює: «Краще бути гнаним, але з Богом і народом».

На користь церкви свідчить і звернення групи молодіжних активістів УПЦ до предстоятеля цієї церкви. Автори критикують позицію митрополита Володимира у передвиборний період, відкриту агітацію церкви за одного кандидата і дискредитацію іншого. На думку православної молоді, це призвело як до дискредитації церкви, так і до поділу всередині неї.

Проте той, хто сказав «а», поспішає вимовити і «б». Вищі ієрархи УПЦ продовжують підтримувати владу та дискредитувати опозицію. Хоч і виглядає це трохи карикатурно, зате послідовно. Патріарх Алексій шле телеграму Президентові Кучмі, яка містить сподівання не лише на мирне врегулювання, а й на «розширення братерських зв’язків із Росією». Патріархові чомусь не спало на думку, що у зв’язку з останніми подіями в Південно-Східній Україні ця фраза звучить двозначно.

Своєю оцінкою подій на Майдані поділився намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло. На його думку, священикам серед людей, котрі вийшли на вулицю, робити нічого, тому що «це божевільний натовп». На його думку, «обзивати Януковича тюремником не можна, оскільки в людини, яка виросла сиротою, може статися будь-що. А Ющенка оточують люди, яких потрібно судити». Одне слово, «суще пекло». Все це, втім, не зашкодило священнослужителям УПЦ супроводжувати біло-голубих демонстрантів — це, напевно, не «божевільний натовп».

Однак послідовність послідовністю, а критика зсередини — це серйозно. Зрештою Синод УПЦ прийняв звернення до народу України з трохи запізнілими напученнями «залишити політику політикам і не пускати її до наших родин», запевненням, що «церква була й залишається з народом» і «немає для церкви ні помаранчевих, ні біло-голубих». Прекрасні слова. Ось тільки як бути з усіма, сказаними колись? Чи готові архієреї УПЦ і особисто предстоятель визнати, що вони «трохи погарячкували», погоджуючись на досить брудну передвиборну агітацію в церкві й виступаючи з політичними гаслами на публіку?

Мабуть, УПЦ має пережити одне з найсерйозніших випробувань — усередині церкви виникла тріщина. Тобто тріщина з’явилася не вчора, і вже не перша. Та цього разу вона з’явилася в такому місці і в такий момент, що може стати фатальною: вона виникла між громадою та ієрархією. Слід сказати, що верхівка УПЦ уже давно (завжди?) була ближчою до влади, ніж до народу. Просто нині час такий — народ дистанціюється від влади, а водночас і від архієреїв. Як засвідчили події в Києві, «януковичі» і «ющенки», хай нелегко, але успішно долали взаємну ворожість. Ще легше помиряться «януковичі» та «ющенки» — вірні одній церкві. Та чим ця історія завершиться для церковної ієрархії? Її можуть чекати випробування, значно серйозніші, ніж гоніння з боку влади, — втрата авторитету не лише зовні, а й усередині, втрата довіри своїх вірних, які змушені вказувати своїм керівникам на неправомірність їхніх дій — як Божеську, так і людську. Церква, в якої немає єдності, приречена (самі архієреї УПЦ дуже люблять повторювати цю фразу — стосовно «розкольників», зрозуміло). Залишається лишень сподіватися, що ця приреченість — сигнал до відновлення.

А доки воно не настало, тільки одне можна сказати напевно: Українська православна церква стає дедалі чужішою на тій території, яку щосили намагалася втримати. Я не кажу про Західну Україну, де «на війні, як на війні». УПЦ стала чужою Києву, Поділлю, Волині — тим регіонам, у яких вона ще зовсім недавно мала заслужену підтримку. Однак нині, страшно віддалившись від народу, вона стала справді чужою. Не тому чужою, що «московська», а тому, що «не наша» — адже поділ після цих виборів, як уже йшлося, пройшов не за «географічною ознакою», а за «лінією брехні». Сумно, напевно, прокинутися одного разу вранці регіональною церквою в найбільш невоцерковлених регіонах. Особливо якщо ще недавно ти з повним правом керував цілою «канонічною територією».

І що особливо прикро — лизоблюдство не допомогло: ось і влада Донецька заборонила віруючим міста молитися на майданах за мир і єдність в Україні. На їхню думку, віруючим досить «відведених для молитви місць». Нічого на вулицях штовхатися. Такі вони, рішення влади, яку очолює людина, котру ще недавно церковники звеличували як «істинно віруючого православного». Не допомогло. Отже — марш по норах.

А на Майдані Незалежності в Києві кожен день розпочинається зі служби, яку проводять священнослужителі УПЦ КП, УГКЦ, РКЦ. Тут з’являються і священнослужителі УПЦ, котрі вважають за потрібне бути серед своїх вірних у лихоліття. Хочеться думати, що це ще одна єдність, яка виникла цими днями, — народу і церкви, що виявилися одне одному потрібні.