ЛЕЗО У РУКАХ ДИТИНИ

Свого часу один із визначних діячів Організації українських націоналістів Дмитро Андрієвський порівняв націоналізм з лезом. З одного боку, це вкрай необхідний предмет, а з другого — в руках дитини він може стати небезпечною «іграшкою».

«Погратися» в націоналізм на сторінках «Дзеркала тижня» вирішив Кость Бондаренко. На жаль, язик не повертається назвати його статтю «Блиск і злидні українського націоналізму» (№1, за 12 січня 2002 р.) серйозною спробою осмислити минуле, сучасний стан і перспективи українського націоналізму. Причина банальна: відсутність методологічної бази та велика кількість фактологічних помилок. Скажімо, з контексту статті так і не зрозуміло, яку ідею хотів відстояти автор. Визначення поняття «нація», що приписане Юліану Вассияну, насправді належить Тарасові Шевченку. Лідер ОУН Микола Плав’юк ніколи не їздив у Чернівці разом з Павлом Лазаренком. Подібних огріхів чимало, а тому тема виявилася нерозкритою.

Феномен українського націоналізму не можна об’єктивно оцінити, не зваживши на одну суттєву деталь: ідеологія націоналізму й організований націоналістичний рух — поняття близькі, але не тотожні. Сила й привабливість націоналізму якраз і полягає в тому, що він існував, існує і буде існувати, незалежно від того, хто претендуватиме на те, щоб його привласнити. І це перший урок націоналізму.

«Золота ера» організованого націоналістичного руху припадає на 20—40 роки. Саме тоді ідеологія українського націоналізму набула довершеної форми, а її практичний вияв було реалізовано в діяльності ОУН.

З висоти часу по-різному бачиться минуле ОУН. Для одних — це «колаборація з ворогами», адже під час війни націоналісти не були союзниками Червоної Армії. Для других — «розколи» й «ворожнеча», оскільки у 1940 році ОУН поділилася на «мельниківців» та «бандерівців». Для третіх — героїчний період національної історії, адже, окрім ОУН, в Україні тоді не існувало реальної політичної сили, здатної мобілізувати народ на здобуття власної держави.

Визнати рацію перших — це змиритися з історичною несправедливістю; других — зайвий раз підкреслити свою меншовартість. Рація третіх не потребує визнання — адже йдеться про очевидне.

Однак історичне минуле ОУН не слід пов’язувати лише зі збройною боротьбою українців за власну незалежність. «Живучість» націоналістичного руху закорінена у чітку систему світоглядних та ідеологічних принципів, власне ідеологію українського націоналізму. Можна по-різному трактувати націоналізм, але не можна заперечити його основної риси: прагнення відстояти «своє», зробити це власними силами й в ім’я власного майбутнього.

Альтернативою націоналізму може бути інтернаціоналізм, який нівелює своє, розчиняючи його в «нашому». Не випадково політична історія останніх ста років — це протистояння націоналізму й інтернаціоналізму. І не треба бути апологетом національної ідеї, щоб переконатися, хто витримав іспит життям.

Проголошення у 1991 році незалежності України стало одночасно тріумфом українського націоналізму й етапом, який започаткував нову якість його буття. Націоналізм перестав бути інструментом визволення нації. Він перетворився на інструмент побудови держави.

Не можна применшувати ролі діаспорних націоналістичних структур, які після відновлення незалежності України розгорнули свою діяльність на материнських землях. Але її не можна й перебільшувати. Навряд чи йшлося б сьогодні про націоналізм, якби нація відкинула основні його постулати. Нехай історики й політологи ламають списи довкола питання: хто в сучасній Україні «справжній націоналіст»?

Колись на цю роль претендував теперішній соціал-демократ Леонід Кравчук. Як випливає зі статті Бондаренка, націоналістом хотіли зробити Павла Лазаренка. Про «поміркований націоналізм» сьогодні говорить Володимир Литвин, а про «прагматичний» — Президент України Леонід Кучма. «Радикальною націоналісткою» стала Юлія Тимошенко. Звичайно, важать не слова, а діла. Однак не можна заперечити одного: націоналізм — це не монополія провідника ОУН Миколи Плав’юка чи голови КУН Слави Стецько. Націоналізм не визнає будь-якої монополії. І це другий урок націоналізму.

Націоналізм не прийшов у сучасну Україну через двері. Він «заліз» через вікно, і це зумовило деякі парадокси.

На початку 90-х років національно-визвольний рух в Україні не існував як монолітна самостійницька сила. Власне, лідери Народного руху України — єдиної на той час впливової антикомуністичної організації — не приховували двох тенденцій, що визначали його тактику й стратегію. Частина керівництва Руху схилялася до реформи агонізуючої радянської системи й конструктивної співпраці з КПУ. Друга, під впливом націоналістів, наполягала на негайному виході України зі складу СРСР, тобто проголошення повної державної незалежності. Тоді націоналістична концепція перемогла. Але націоналістів у Русі стало менше, а при владі їх практично немає.

Вагомим досягненням націоналістичного руху стала легітимізація самої ідеї української державності. Не секрет, що після появи Акту проголошення Незалежності виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав’юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки у вигнанні, що фактично легітимізувало українську владу як спадкоємицю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся «перший президент України Михайло Грушевський», а свято Соборності — об’єднання УНР з Західноукраїнською Народною Республікою — перетворилося у державне. Тоді ж націоналісти поставили на порядок денний питання визнання ОУН і УПА. З порядку денного воно так і не зняте...

Перші серйозні проблеми в націоналістичному русі з’явилися після того, як окремі його лідери прийняли рішення «партизувати» націоналізм і включитися у боротьбу за владу. У 1994 році Конгрес українських націоналістів як одна з найбільших націоналістичних партій зумів провести у парламент близько... десятка депутатів. 1998-го — удвічі менше, при тому що вірність партії зберегла лише один депутат — Слава Стецько. Решта пішли у «найми» до Руху та олігархів. Не вдалося націоналістам виставити свого кандидата на президентських виборах. Причина такого явища — на поверхні: організований націоналізм як ідейний рух не може конкурувати з номенклатурно-олігархічним рухом. Більше того, в Україні номенклатура, олігархи, «центристи» навчилися спритно маніпулювати націоналістичними гаслами. Натомість націоналісти так і не збагнули азів номенклатурного мистецтва.

На тлі вкорінених у суспільну свідомість стереотипів про «український буржуазний націоналізм» ніхто не відважується відкрито реалізувати націоналістичну програму. Але будь-які вибори показують, наскільки націоналістична риторика стає привабливою для українських партій. Якщо на парламентських виборах 1998 року лише дві політичні сили — Рух і «Національний фронт» — реально відбивали у своїх програмах «націоналістичні засади», то на виборах 2002 року ситуація якісно змінилася. «Національні інтереси», ставка «на власні сили», «інтеграція у Європу», «консолідація нації», «унітарність», «соборність» і т. д. — цими поняттями оперують практично всі суб’єкти виборчих перегонів. При цьому долю «СЛОНА», схоже, повторить «Русский блок» — антипод українського націоналізму.

Одночасно саме вибори, загострюючи політичні протиріччя, показують, наскільки суспільство далеке від справжнього націоналізму. Актуалізація окремими політичними силами так званого мовного питання, суть якого зводиться до маргіналізації української мови та культури. Підміна євроінтеграції хуторянською ідеєю «В Європу разом із Росією». Відчуженість інститутів влади від суспільства і як наслідок — соціальне розшарування. Розходження між словом та ділом у діях політичних партій. Все це робить націоналізм завісою, що прикриває інтереси кланів, які нічого спільного не мають з інтересами держави. Це симптоми, що руйнують національний організм. І даремно хтось думає, що час розплати не настане. Якщо в руках дитини лезо — небезпечна іграшка, то в руках політичних авантюристів націоналізм — це кривавий бумеранг. Наступний урок: не треба гратися в націоналізм.

Останнім часом стало модно віщувати політичну смерть націоналізму. «Похорони» влаштовували не один раз, але щоразу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, і України зокрема, свідчить, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід в націоналізмі. І не випадково, адже націоналізм примушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет проти внутрішніх і зовнішніх загроз. Головна проблема українського націоналізму — пошук адекватних, суголосних часові форм свого виявлення. І хто першим збагне логіку й ритм часу, той «осідлає коня». І навпаки, будь-яке тупцювання на місці небезпечне для всіх, навіть для «канонічних» націоналістів. Націоналізм не буває неактуальним, і це найголовніший його урок.