Леонід Биков: «Війна минуща, а музика вічна!»

З Леонідом Федоровичем я познайомився влітку 1971 року на кіностудії «Київнаукфільм». Саме лаштувався їхати до Одеси, звідки разом із китобійною флотилією мав майже на рік вирушити в Антарктику знімати документальний фільм про полярний промисел китів. Ми розговорилися, і Бик жартома попросив привезти йому китеня чи хоча б китовий вус. Я пообіцяв. Наступна наша зустріч, знову-таки, була випадковою — майже через два роки ми зіштовхнулися ніс у ніс біля великого павільйону кіностудії Довженка.

— Здоров був, китобою! — усміхаючись простягнув він мені руку. — А де ж обіцяний китовий вус?

— Вдома лежить, чекає вас.

— Як Антарктида? Зняв щось? Принеси хоч покажи! І вус не забудь!

Наступного дня у директорській переглядовій я показав Леонідові копію одного з двох знятих фільмів — «Бачу кита!» Він дивився дуже уважно, відразу після перегляду запитав мене, на чому там літав. Я відповів, що налітав 84 години на вертольоті Мі-5. Биков став розпитувати докладніше, а потім запропонував мені стати оператором його нового фільму — про військових льотчиків «У бій ідуть одні «старики». Я, звісно ж, погодився...

Фільм вийшов, як мовиться, за вищим розрядом: легкий, витончений, веселий і водночас серйозний і драматичний. Досі навколо нього циркулює безліч чуток. Кажуть, наприклад, що грошей на фільм виділили так мало, що доводилося знімати один-єдиний літак, на одному борту якого було намальовано зірки й ноти, на іншому — дракон зі свастиками, а решта машин були лише макетами з фанери.

Справді, бюджет картини не вражав, але «ігрові» літаки потрібні були конче. Причому такі, щоб могли по-справжньому літати. Биков вирушив до Москви й домігся зустрічі з головою ДТСААФ, тричі Героєм Радянського Союзу, маршалом авіації Олександром Покришкіним. Вислухавши прохання, той обіцяв подумати і попросив залишити сценарій на кілька днів. Однак так багато часу йому не знадобилося, того ж вечора він прочитав сценарій на одному подиху. Легендарного аса зворушили романтизм і правдивість майбутнього фільму, а в головному герої — комеску Титаренку — він побачив самого себе. Наступного ж дня Покришкін розпорядився передати на баланс кіностудії Довженка п’ять літаків із тих, які вже вилітали ресурс. Так було знайдено «крилатих акторів» — чотири винищувачі Як-18 і чехословацький ЗЕТ-326, зовні дуже схожий на «Мессершмітт-109».

Першого знімального дня на київському аеродромі «Чайка» ми знімали повітряні бої «яків» і «мессерів». За старою кіношною традицією, після того, як було знято перші кадри нового фільму, на друзки розбили велику тарілку. Кожному членові знімальної групи дісталося по уламку. Потім, коли фільм здали, ми всі зібралися в ресторані і склали її. Але це було пізніше.

Я придумав пристрій, що кріпився між першою та другою кабінами і дозволяв встановити камеру для зйомок актора великим планом прямо під час польоту. Биков мій винахід схвалив і відразу першим піднявся в повітря, щоб випробувати його у справі. Почалися зйомки. Пілот виписував у небі бочки й мертві петлі, пірнав у штопор і виконував серії енергійних розворотів, а Леонід Федорович умикав камеру, тиснув на гашетку і кричав в об’єктив: «Серього, прикрий! Атакую!!!» Після кількох дублів літак сідав, я змінював касету з плівкою, і машина знову піднімалася в небо. Наприкінці знімального дня Биков буквально вивалився з літака і бухнувся на зелену траву аеродрому. «Ну, як справи?» — запитав я і почув у відповідь: «Проявимо плівку — побачимо».

Через кілька днів із музею в підмосковному Моніно на «Чайку» привезли в розібраному вигляді справжній фронтовий «кукурузник». На ньому мали літати Оля Матешко і Женечка Симонова. Прибув і льотчик-фронтовик, який мусив зібрати й випробувати на аеродромі «літаючу етажерку». Після того, як цей епізод було успішно відзнято, зйомки на «Чайці» закінчилися і вся група вирушила до Чернігова, де неподалік міста нам потрібно було зняти основні, наземні сцени фільму.

Місце для польового аеродрому «другої співочої» ми з Леонідом Федоровичем і художником-постановником Григорієм Прокопцем підібрали ще в травні, до початку зйомок. Нам пощастило, і ми досить швидко знайшли підходящу галявину, де могли сідати й злітати літаки. Поруч — ліс і берег Десни. Биков страшенно любив риболовлю і за першої ж нагоди з величезним задоволенням вудив рибу...

Отже, ми прибули до Чернігова. Нас розмістили в «Україні» — найкращому готелі. Усі були в зборі. Літаки мали привезти на вантажівках. Минуло кілька днів, а літаків усе не було. Ми почали хвилюватися, стали надзвонювати в Київ, слати термінові телеграми, але все марно. Серед акторів поповзла чутка: мовляв, картину закривають. Тоді Биков у нагальному порядку зібрав нас на екстрену нараду. Дійшли спільної думки: потрібно терміново змінювати директора картини. Це було, звісно ж, простіше вирішити, ніж зробити, але ми свого домоглися. Незабаром із Києва приїхав новий директор, Микола Золоневський, і не один, а із заступником. Справи закрутилися хутко, літаки нарешті прибули, і зйомки продовжилися.

Однак у кіно нечасто все буває гладко. Буквально з середини картини пішов Анатолій Матешко, актор, який почав зніматися в ролі «Смуглянки». Його «переманили», запропонувавши головну роль в іншій картині. Це було для всіх повною несподіванкою, адже саме цими днями ми знімали епізоди з його участю.

Приїжджаємо на знімальний майданчик, а тут асистент режисера саме привіз із Києва «жовторотиків» — студентів театрального інституту, котрі щойно закінчили перший курс. Биков оглянув їх професійним поглядом, вишукуючи нового «Смуглянку», і зупинився на 19-річному хлопчаку, Сергійку Підгорному. Ця роль стала для нього справді доленосною.

До речі, Биков у своєму фільмі видав «путівки в життя» не тільки молодим акторам, таким як Сергій Іванов (Кузнєчик) чи Євгенія Симонова (Маша), а й пісні — про смуглянку-молдаванку. Її було написано 1943 року композитором Анатолієм Новиковим на слова Якова Шведова і вперше виконано по радіо відомим оперним співаком. Зустріли її чомусь холодно, і вона лягла «на полицю». І тільки через три десятки років пісня буквально народилася вдруге у «Стариках». Після цього її заспівала вся країна.

Биков не любив, коли його дублювали, і всі трюки намагався виконувати сам. Одного разу під час зйомок він не розрахував курс, і праве колесо потрапило в яму від піротехнічного вибуху. Літак дзьобнув носом; полетіли лопаті пропелера, заднє колесо відломилося разом зі стійкою. Биков набив на лобі величезну ґулю і добряче засмутився — ще б пак, адже це був «комесківський» «Як» із намальованими на борту нотами й скрипковим ключем. Зйомки призупинили.

Ми з авіамеханіком оглянули літак, прикинули варіанти. Везти його на ремонт до Києва довго, змарнуємо безліч дорогоцінного часу. Вирішили ремонтувати на місці, самотужки. Благо, завбачливий механік захопив із Києва кілька запасних лопатей, які відразу встановили на пошкоджену машину. А ось що робити із заднім шасі? Без зварювання тут не обійтися... Я поклав його в багажник свого «жигулька» й поїхав у Чернігів на станцію юних техніків. Там у мене були друзі — незадовго до своєї антарктичної експедиції я знімав у них документальний фільм про картингістів «Великі перегони». Дізнавшись, що ми знімаємо кіно про фронтових льотчиків, хлопці радо погодилися нам допомогти. Стійку заварили, і наступного ранку літак був знову готовий до «польотів».

У серпні ми повернулися до Києва. Там, у шостому павільйоні кіностудії Довженка, було побудовано декорацію хати, в якій «друга співоча» давала концерт для милих льотчиць. А вже через рік фільм «У бій ідуть одні «старики» вийшов на екрани. Здавали фільм перед самим Новим роком — 27 грудня 1973-го. Коли у залі ввімкнули світло, всі помітили, що Покришкін утирає сльози. Стояла тиша — чекали рішення комісії з приймання фільму. Зауважень не було. Зал вибухнув бурхливими оплесками!

Це був, як сказали б тепер, блокбастер — за п’ять місяців його переглянули в кінотеатрах країни понад 54 мільйони глядачів. Фільм зустріли на ура і, що особливо приємно для нас як для творців, його дуже високо оцінили передусім льотчики.

Влітку 1976 року Биков запускає у виробництво нову стрічку про війну — «Ати-бати, йшли солдати». До пізньої осені тривала підготовка до зйомок. І ось наприкінці листопада знімальна група картини виїхала в кіноекспедицію в підмосковний Загорськ. На прохання Комітету кінематографії СРСР у розпорядження кіногрупи було виділено кілька армійських взводів та бойову техніку: танки, артилерію, автомобілі... За місяць було знято понад півтора кілометра кольорової кіноплівки. Так сталося, що весь цей час матеріал не проявляли. Коли масштабні батальні сцени було знято, коробки з плівкою відправили до Києва на проявлення. Усі з нетерпінням чекали результату. Дзвінок із Києва: весь знятий матеріал — абсолютний брак. Виявляється, коли на студії готували камеру в експедицію, то забули поміняти рамку зі звичайного кадру на широкоекранний. Що робити? План студії горить, а перезняти матеріал неможливо — йде з’їзд профспілок СРСР, і вся армія в стані «готовності номер один».

Леонід Федорович терміново вирушив до Москви, пробився на прийом до міністра оборони маршала Гречка. Тому вже доповіли про НП на зйомках нового фільму. Не встиг Биков переступити поріг його кабінету, як Гречко зарепетував: «А, з’явився! Що, Міністерство оборони для вас — лакей?! Бюро добрих послуг?! Та ви всі...» Під час усієї цієї «вступної промови» маршала Биков стояв виструнчившись — і то бліднув, то червонів. Нарешті міністр закашлявся і сів за стіл. Биков скористався паузою, тихо і дуже чемно вибачився й попросив, щоб Гречко його вислухав. Той трохи вгамувався, закурив. Після тривалої «задушевної» розмови міністр викликав свого помічника і доручив йому розібратися «з цими горе-кіношниками».

Мені про цю «задушевну розмову» Леонід Федорович розповів через півроку, на студії. А тоді, після повернення у Загорськ, у Бикова стався перший інфаркт. У лікарні, куди його забрала «швидка», він і написав свій лист-заповіт, у якому просив друзів на випадок чого подбати про його близьких. Депресія посилювалася побоюванням, що через цю пригоду картину можуть передати іншому режисерові. Незабаром до Бикова в лікарню приїхала з Києва редактор студії Емілія Косничук. Вона виклала йому всі новини, заспокоїла, запевнила, що ніхто його з картини не зніме — колектив не дозволить. Вони розмовляли кілька годин, і Биков віддав їй на зберігання конверт із тим самим листом. Конверт пролежав у неї в столі більше двох років...

Бикова перевезли до Києва, і він ще місяць пробув у Феофанії в реанімаційному відділенні. Весь цей час група будувала декорації, готувалася продовжувати зйомки. І коли Биков нарешті вийшов із лікарні, все було готове до подальшої роботи.

Першого ж дня він неймовірно здивував і навіть трішечки налякав усіх, призначивши на завтра зйомку епізоду «Циганочка з виходом». І це після інфаркту!

Закінчився знімальний період. За монтажним столом Биков щодня проводив по півтори зміни, надолужуючи згаяний час. Але поки він пропадав у монтажній, доля готувала новий, найсильніший удар. Син режисера Олесь потоваришував із сумнівними хлопцями. Одного разу нові друзі попросили його покатати їх на батьковій «Волзі». Олесь прийшов прямо на монтаж і попросив у батька ключі від гаражу й машини, сказавши, що хоче помити її, а заодно покататися, щоб відновити водійські навички. Леонід Федорович віддав йому ключі, гукнувши навздогін, щоб син не затримувався допізна. А весела компанія запропонувала Олесю поїхати на Березняки. Там зупинилися біля одного ювелірного магазину. Дружки змусили Бикова-молодшого залишитися в машині, а самі пішли «на діло». Коли Леонід Федорович дізнався, що його син арештований за співучасть у пограбуванні, у нього стався другий інфаркт. Однак лягти в лікарню Биков відмовився.

Саме в цей час акторові і режисеру Л.Бикову присудили Державну премію імені Шевченка за фільми «У бій йдуть одні «старики» й «Ати-бати, йшли солдати». Та Леонід Федорович сказав, що негідний такої високої нагороди, на вручення не приїхав. Коли про це доповіли першому секретарю ЦК КПУ В.Щербицькому, який дуже любив Бикова, той розпорядився: якщо лауреат не може забрати премію через тяжкий стан здоров’я, то її потрібно доставити додому. Так і зробили — Биков одержав премію прямо в ліжку, і на всі його заперечення відповідь була одна: «Таке побажання товариша Щербицького, який вас любить і цінує».

Відбувся суд. Невдахам-«ведмежатникам» дали по 15 років, а Олеся на рік помістили в психіатричну лікарню. Биков тяжко переніс ці події. Коли він нарешті став на ноги і прийшов на кіностудію, то виглядав на добрий десяток років старшим. А через кілька днів ми дізналися, що він подав заяву про звільнення. Директор кіностудії відмовився прийняти цю заяву, але Леонід Федорович віддав її секретареві під розписку. Про це доповіли Щербицькому. Він висловив бажання зустрітися з Биковим. Ніхто, окрім них двох, не знав, про що вони говорили, але Биков заяву забрав. Тим часом у Комітеті кінематографії СРСР підібрали для Бикова сценарій — легку філософську комедію «Прибулець». Актор мав зіграти відразу дві ролі — несхожих, але близьких за духом «двійників» із паралельних світів. Сценарій було передано на кіностудію Довженка. 10 квітня 1979 року кінопроби прийняли без зауважень, а Леоніда затвердили на головну роль.

Наступного дня він вирушив у своїй машині на дачу у Страхоліссі, неподалік Димера. Дочка Марина наполягала, щоб він узяв її з собою, але Леонід поїхав на дачу сам. Назад він не повернувся. Трохи не доїхавши до Димера, Биков прямо за кермом знепритомнів і вже не міг вимкнути передачу чи запалювання. Причина — третій інфаркт. Машина вискочила на зустрічну смугу, по якій саме їхав вантажений тавровим залізом ГАЗ. Шофер вантажівки вирішив, що водій «Волги» заснув за кермом, але ні звукові сигнали, ні світло фар не могли вже «розбудити» Леоніда Федоровича...

Багато говорили про дивну смерть, про таємницю, що оповила його кончину: про самогубство або про підлаштоване під нещасний випадок убивство. Я як людина, котра розмовляла з ним буквально напередодні ввечері після здачі кінопроб «Прибульця», і як водій із сорокарічним стажем можу стверджувати: аварія сталася через зупинку серця. Великого, палкого серця, яке не витримало бід, що впали на нього останніми роками.

Биков не хотів пишних похорон. Так його й ховали — як солдата, без великих промов і процесії. Але від самого будинку до Байкового цвинтаря за похоронним катафалком їхала довга вервечка машин. А на цвинтарі того дня я йшов перед труною і ніс велику фотографію, на якій був зображений літак із нотами і скрипковим ключем на борту, а з відкритого ліхтаря кабіни дивився капітан Титаренко — дорогий наш Леонід Биков. Над відкритою труною «друга співоча ескадрилья» «ушкварила» «Смуглянку»...